Перший стрибок з парашутом. Між небом та землею...

Власне, мрії наші дійсно здатні здійснюватися. Це так звана матеріалізація того, до чого прагнеш усім серцем та душею, з чим засинаєш та прокидаєшся.

Стрибок з парашутом це не просто адреналін чи найекстримальніший вчинок у житті. Це можливість хоча б на кілька хвилин підкорити небо, побороти масу страхів та побувати там, де ми, люди по своїй природі, здавалось і не повинні бути… на небі, якщо точніше …десь між небом та землею.

Так, це дійсно страшно. Не просто страшно…, це неабиякий страх. І коли ти там, у літаку… чекаєш на знак випускового… І не можеш відірватися від свого місця чи то від страху, чи то від тих 30-ти кілограмів на плечах… Чи від переляканих поглядів першоразників… Вони всі дивляться на тебе, тому що ти йдеш першою...

Врешті-решт знаходиш в собі сили встати, йдеш повільно-повільно до випускового, котрий вже відчинив дверцята літака. А там на висоті крізь молоко прозорих хмар видніється земля. Краса… Але це любування не приносить очікуваної насолоди тому, що розумієш, що за мить тобі потрібно зробити крок вниз довжиною у 900 м. Наче молитву, не перестаєш повторювати 501,502,503…кільце, 504, 505 купол… Шнурок!

Мені довелось стояти у відчинених дверях не знаю, хвилину – дві… Цей час зупинився. Там, у хмарах я встигла розгледіти своє дитинство, юність… Ставало холодно. Серце билось повільно-повільно… Здавалось, що чуєш його стук попри рев мотора. А потім і звук мотора вже не чуєш. Дивишся в далечінь і розумієш… Яке воно все ж-таке дороге це твоє життя… І тут удар по плечу. «Вперед!» - кричить випусковий. Розповідали, що багатьох доводиться випихати силою з літака… А в мене якось так вийшло… відразу. Цибнула за борт і все. Пам’ятаю лише кільце у руці і стропи парашута перед очима. Навіть, шнурок запасного витягнула на автоматі. Лечу. Ні враження, що зависла у повітрі. За три секунди вільного падіння без парашуту серце завелось так, що вже висячи у повітрі під його ритм можна було танцювати лезгинку. Тиша така навкруги. Рай певно…(це я вже потім зрозуміла, що заклало вуха)

Тут приходить момент насолоди та гордості. Да, я це зробила! Починаєш дивитися у низ і шукати точку приземлення. Мені пощастило. Ані дерев, ані водойм, ані злощасних ліній електропередач поблизу не виявилось. Можна розслабитись. Радіє серце, радіє душа, і вся моя людська сутність. Я б тут жила! Але, попереду приземлення. Готуєшся. Носочки, п’яти та коліна разом. Здавалось до землі ще метрів 200… Ані. Бабах! Удар!. Я на землі. Жива. Не можу встати. Видно поламала ноги. Все. Додому не піду, бо там рідні сердитимуться. Не дозволяли стрибати. Відчували ж. Картаю себе. Тут дивлюсь на свій розкритий парашут, який білосніжною ковдрою накрив пів поля пшениці, потім повільно пробігаю поглядом по стропах які ведуть до спорядження котре досі на мені. А!!!! От воно що. Треба ж зняти з себе все. Через це не могла встати. Знімаю. А вставати не хочеться. Чую лунає у небі: «Шнурок!» Дивлюсь, а там у хмарах інші першоразники висять. Заздрю їм.

Власне, мрії наші дійсно здатні здійснюватися. Це так звана матеріалізація того, до чого прагнеш усім серцем, душею з чим засинаєш та прокидаєшся. Стрибок з парашутом це не просто адреналін чи найекстримальніший вчинок у житті. Це життя, яке проживаєш за 3-4 хвилини…