Рижук: На Житомирщині кризи немає

Як свідчать українські ЗМІ, одним із головних своїх досягнень як керівника області житомирський губернатор Сергій Рижук вважає досягнення компромісу з трьома десятками політичних партій. Справді, відсутній суспільний конфлікт – результат мудрої дипломатії.

– Сергій Миколайович, Ви людина цікава й досить емоційна. Чи буває, що Вас щось вражає – люди або обставини життя?

– Скажу відверто: я – звичайна людина. Це означає, що маю справжні емоції. Я погодився бути губернатором не тільки тому, що дуже поважаю свій край, його мешканців, своє керівництво, але й тому, що це – чергове випробування мене як Людини. Я можу сумніватися, гніватися, бути враженим, тобто небайдужим – і це для мене основний критерій. Якось недавно прочитав класика: «Людина вмирає не тоді, коли її хоронити несуть, а тоді, коли вона байдужа до того, що діється навколо неї». Особисто я себе вважаю дуже молодою людиною: за день буває скільки емоцій!.. Мене вразило навіть те, що уперше в своєму житті даю Вам інтерв’ю в ресторані за обідом (сміється. - Авт). Коли мене призначають працювати і при цьому коли пишеш свою автобіографію (ще й потрібно писати каліграфічно!), то я мимоволі розмірковую: наче й не багато прожив, а скільки пережив! Якщо без зайвої скромності, то, звичайно, чимало вже і зроблено. Часто кажуть, що чиновники – так собі, ніби небо коптять та біля воза стоять… Але на моєму возові всі посторонки завжди були натягнуті – і слава Богу!

– Яким основним принципом Ви керуєтесь у роботі?

– Якщо говорити про роботу, то скажу так: «Працюй, як я, а не так, як я сказав». Тому що це різниця між демократичним принципом, як я його розумію, і авторитарним. Керівник, який працює за принципом «принеси-подай, пішов геть» – це не керівник, тим більше у нашому 21-му столітті. Такий метод позбавляє ініціативи соратника, підлеглого чи іншого керівника.

– Що сприяло Вашому особистому становленню?

По-перше, я думаю, селянське коріння. У нас все спонукало до досить виснажливої праці в дитинстві. Родина велика – батько, мати, п’ятеро дітей, бабуся... І я не пам’ ятаю, щоб у своєму житті, коли ходив до школи, робив уроки вдень – це завжди було ввечері: коли всі лягали спати, на загальному столі треба посунути тарілки, газетку покласти - і тоді уроки робиш, а потім засинаєш. Але ж вставати треба було щодня о 5-й ранку, йти до школи. Пам’ятаю, я дуже не любив картоплю сапати, коли пальці стають шершаві… Я час від часу витирав руки - брат і сестри мене називали «інтелігент». Батьки бачили, що я не люблю «брудної роботи», але як тільки розподіляли обов’язки, то зазвичай давали мені таку роботу. І якось я, гортаючи бур’яни у тій картоплі, подивився позаду: там, де я прополов гарненько, стало так красиво - і мені на душі стало приємно. Я зрозумів, що не буває якоїсь соромної справи… І досі я вважаю, що це був хороший урок для мене! Сімейний колорит, працелюбні традиції та виховання не стільки словом, як ділом. У мене була надзвичайна тяга до книжки, до музики, до співу. Хочу сказати, що у нас вдома був сімейний струнний оркестр – домашні грали на різних інструментах. Домра, балалайка, мандоліна, гітара, гармошка… Коли ми з роботи прийдемо, батьки повечеряють - і точно, як у Шевченка – «хрущі над вишнями гудуть»… А ми на лавочці або на вулиці як вжаримо цю польку-задрипанку - і вся вулиця сходиться і всі танцюють!

– Відчуваєте паралелі Ваших дитячих спогадів і сучасної діяльності?

– Я не забуваю нагадати кадрам, керівникам усіх рівнів, що треба поважати людей, якщо йдеться про стиль мови, роботи, спілкування, управління. Може, тому я й не зачерствів, що поважаю людей. Не терплю «кадрів», яким довірено управляти людьми, виробництвом, але вони – лицемірні, брутальні, злі до людей і вважають, що думка «керівництва» – найвища інстанція. Я можу пробачити помилки у виробничому плані (це не так страшно, адже можна ліквідувати цей недолік і піти далі), але не можу пробачити збайдужілого ставлення. Отже, «будяки» слід полоти! І якщо ми це будемо дружно робити, тоді й Україна формуватиметься, насамперед, як істинно демократична держава. Є багато «будяків», які заважають вирощувати культуру, підтримувати інтелігенцію. Саме через них, я певен, ми не можемо сформувати справедливе ставлення до бізнесу. Цьому є немало яскравих прикладів… Коли держава була тільки-тільки пострадянською, всі були сіренькі у своїх злиднях. А сьогодні часто таке буває, коли успішна людина багато працює і має більше, ніж неуспішна, то вона вимушена багато чого витримувати – від «доброзичливців» всіх рангів, адже хто її тільки не цькує різними потаємними чи зухвало цинічними методами. Це той бар’єр, який не дає прорости цивілізованим паросткам свободи та економіки. Я у своєму житті кілька разів був безробітнім, починав займатися аграрним бізнесом - і досить успішно я вирощував насіння багаторічних трав, продавав до Польщі, а потім - до Німеччини. Але після певних ускладнень, хоча все складалося краще, ніж у багатьох, я все ж зрозумів, що у бізнес я більше не піду – не настільки я згоден на постійний ризик у нашій країні… Отже, сподіваюсь дочекатися, щоб запрацював, вибачте, процесуально-кримінальний кодекс. Ці процеси наразі активізувалися: їх на засіданні Кабміну додатково зініціювали, і цей процес підтримав і міністр Петро Порошенко, і прем’єр Микола Янович Азаров. Результатом стане те, щоб парламент наразі прийняв заборону зайвих втручань у господарську діяльність та самостійність приватного підприємства. Я скажу вам, що починаю роботу о 7-й ранку, коли б, власне, не прийшов на роботу. І часто день починається саме із з’ясування: кого і за що необхідно рятувати від несправедливого втручання «компетентних органів»…

Така робота – та ж боротьба із бур’янами. І на теми совісті чи честі з «органами» не варто сперечатися. Їх я розумію: у прокурора є Закон, яким він керується, не «мораллю»… Проте, не слід забувати: всі – люди, і прокурор – це не комп’ютер, він є розумною людиною, яка має подивитися, як цей закон застосовувати в обставинах. Колись, ще в далекі радянські часи, мені один мудрий професор Попович сказав: «…Що ти мені кажеш про закон?.. Ти включи свій розум, щоб обійшов закон… але законно». Мабуть, ми зараз живемо в такий період, коли цей розум потрібно включити і не вимикати.

- Ви маєте справжніх друзів, як вважаєте?

– «Справжніх» я не маю… Маю – друзів! Тому що давним-давно переконався: не можна до слова «друг» застосовувати «найкращий» чи «не найкращий». Можна сказати тільки, що – давній друг чи новий. Друг – він або є, або його немає. І добре, що їх не може бути багато. Я дуже люблю своїх друзів… і поезію. Бо вельми мудрий написав про друзів такі слова:

Люблю друзей, но я не верю им.

Обманет друг, любимая изменит.

И только враг не склонен к перемене –

Он навсегда останется моим.

…Но, впрочем, и друзей не позабуду я,

Особо тех, в ком совесть не чиста:

Ведь если б не предательство Иуды,

Давно б уже забыли про Христа…


– Чи велика у Вас родина? Чи є у Вас традиції збиратися разом?

– …і класна! Наш рід дуже дружний. Я намагаюся дотримуватися певних традицій. Приміром, намагаюся бути з родиною у рідному селі 9 травня, навіть із-за кордону приїжджаю.

Відзначаємо День Перемоги, потім на цвинтарі я віддаю данину пам’яті - іду обов’язково до могилки своєї мами, своєї першої вчительки Ольги Лук’янівни, директора школи, голови колгоспу Миколи Петровича Цапуна, який замолоду мене помітив і дав путівку в життя.

Отже, родина велика, дружна, надзвичайно скромна – ніколи вони нічого не просять, але іноді щось і допомагаю по дрібницях. Традиція є збиратися на Паску. Коли мама була жива, всі додому зліталися, де б хто не був. Мама була тим стрижнем, навколо якого все трималося. Вона була дуже мудрою людиною, хворіла, але дожила майже до 90 років в абсолютно повній свідомості. Зараз у нас за маму залишається старша сестра Надя. Отже, родина – це якраз те, що мене тримає і чим я щиро пишаюся.

– Отже, Ви - щаслива людина, реалізувались у сім ї, маєте надійні тили, звершились як особистість.

- Я справді щаслива людина, хоча не часто кажу про це вголос. Людина має звичку гіперболізувати проблеми, наче очікуючи на «кінець світу». Трагедія тільки може бути, коли не стає мами, родини. От війна – це трагедія. А все інше, що не шкодить здоров’ю, – це просто життя. Звичайно, я щасливий. Наприклад, коли вранці прокидаюся, доки дружина сніданок готує, не повірите, я о такій порі можу взяти в руки акордеон і зіграти – у мені є відчуття повноти життя...

– У Вас багато оптимізму…

– Якщо мені часто про це кажуть, значить, це правда. Без оптимізму просто згасаєш, зачерствієш і нікому не будеш потрібний. До речі, я вже маю право казати, що щастя – в онуках, їх у мене вже четверо.

- Приділяєте час родині, онукам?

- Обов’язково приділяю. З онуками у шахи граємо. Здорова родина, здорові діти - це теж велике щастя. Я розумію, що це важливо для кожної родини. Наразі в області ми відкриваємо перинатальний центр. Вважаю, що це найкращий в Україні перинатальний центр. Центр уже декілька років працює як Центр матері та дитини. Щоб він став європейського типу, то ми передали 2-поверховий будинок, вклали обласних бюджетних коштів 20 млн. грн. І не чекаємо, коли гроші нам буде давати Київ – ми самі заробляємо. А жебрачити, вибачте, не хочеться, ще й у рідної держави… У нас уже кілька років практично кожна друга дитина народжується від мами, яка живе в Києві, а приїжджає народжувати саме в Житомир. Минулого року у нас не загинула жодна породілля! Так, людина повинна народитися в належних умовах, а потім гідно продовжити своє життя, зростання в належних умовах. Ми відновили 112 дитячих будинків, дитсадочків (це найбільше в державі!), і ще 400 – на черзі. Дитина має прийти в гарну школу – от ми за декілька років багато їх відремонтували і добудували. Затим у дитини має бути повна освіта, повноцінна робота. У нашій області за 2 роки відкрито 156 нових підприємств! У 2010 році, коли я прийшов до керівництва області, промисловість мала тенденцію у мінус 16%, але ми за рік ліквідували цей мінус, більше того – додали 27%. Отже, минулого 2011-го – вже плюс 22%, посіли перше місце серед усіх областей за станом промисловості. А за три місяці нинішнього року – ще плюс 34%.

– Як Вам це вдається? Ви особисто впливаєте на процеси?

– Я стверджую, що у даному випадку є левова частка мого власного і моїх соратників-колег адміністративного впливу. Маємо розуміння – маємо результат. Інколи приймаємо й місцеві рішення (а не вичікуємо, коли всю схему пропише Верховна Рада). Я не можу чекати, доки уряд так вилаштує дозвільну систему, щоб за півдня оформився або за півдня ліквідував, і ще за день розрахувався. Хоча робота йде, але недовіра до влади досить серйозна. Звичайно, хочеться виправити ситуацію. Я часто казав по радіо, телебаченню і в газетах, що кожного бізнесмена прийму особисто, – і на 95% це вдається. І якщо до мене приходить представник бізнесу, то ми розбираємося досконально з його проблемними питаннями. Дійсно, це ціла система контролю. Скажімо, щопонеділка о 8.30 мені доповідають, що у нас за тиждень вийшло. Ми навчилися будувати підприємства із великими капіталовкладеннями – 100, 120, 150 млн. грн., освоювати їх у стислі терміни, як от «Метро»: звели швидко, майже за 2 місяці, хоча й важкувато було.

– Скажіть, минулого року яке найбільше підприємство було побудовано?

– Ми побудували у Чуднівському районі елеваторний комплекс, розрахований на 80 тис. тонн одноразового зберігання зерна. Це вже факт: половина зерна з області за півціни, як раніше, не вивозиться, та й навіщо, коли є можливість зберігати, коли ми даємо пільгові умови. Це суперсучасний комплекс, де досліджується якість врожаю, де зерно не просто зберігається, а й якість підвищується внаслідок зберігання. Скажімо, у лабораторії є прилад вартістю 100 тисяч доларів, з допомогою якого для фермерів безоплатно робиться оцінка якості.

- Це державне підприємство чи був іноземний інвестор?

- Приватне підприємство, із українським інвестором, якого я встиг залучити, привабити вигідними умовами.

- Ви маєте розуміння суспільних процесів, знаєтеся на людських проблемах. Як, з Вашого погляду, підвищити рівень довіри народу до влади?

- Для мене важливо, аби я своїм прикладом демонстрував людяного чиновника. Хочу показати, що чиновник – це не зло для суспільства. І ми теж народилися з того самого місця, вибачте… з того ж самого суспільства. Ми всі хочемо побудувати державу, і якщо ми будемо шукати ворога у своїй країні, паплюжити, знаходити в чиновника лише погане, то нічого не досягнемо. У чиновників теж діти є і онуки. На жаль, часто-густо суспільство рубає той сучок, на якому й сидить. Я не стомлююся говорити своїм соратникам, керівникам: людина – керівник будь-якого рангу набагато щасливіший від того, хто йде до нього за поміччю. Якщо я маю Божу ласку, таку долю і можливість допомогти людині, то я набагато щасливіший за інших, хто цього зробити не може! Я, скажімо, не зможу бути байдужим, коли до мене приходить зовсім юна дівчина, сама на вигляд майже дитина, але вже з дитятком на руках, і каже, що їй нема де жити, що вона не має родини, що вона прийшла до губернатора як до останньої інстанції. Якщо я їй не допоможу, то хто? Це дуже складно. Але я щасливіший від того, що я зобов’язаний, покликаний, тож знаходжу можливість допомогти цій стражденній людині. І хтозна, якби ми помінялися ролями, то, можливо, я і не витримав би того? Я хочу, аби люди звикали до доброго слова, до позитиву. Інтернет, газети – довкіл стільки злого! Я не хочу сказати, що влада, яка прийшла й кермує в країні, – найкраща… бо найкраща – це дівка на весіллі, яка нареченою називається. Але ми стараємося бути свідомими! – до своїх обов’язків і обов’язків перед суспільством. Коли я спілкуюся по телебаченню із житомирянами, ми один з одним не заграємо: я іноді «видаю» таке, що мало не здасться! От візьміть найкраще підприємство - чи державне, чи приватне, міняйте в ньому кожен рік керівника – то воно ж прахом піде! А тоді ще дивуємося, що держава кволо піднімається з колін. Бо за короткий період ми змінили багато прем’єрів. Ми державі обрубуємо ноги і паростки...

На завершення скажу, що цьогоріч, 22 вересня, ми відзначатимемо 75-річчя утворення Житомирської області, під час якої буде більше 200 заходів – від виробничого характеру до соціально-культурного. Цього літа, всього за кілька місяців, маємо побудувати музей природи, що досі зберігається в діючому храмі, капітально відремонтувати літній театр «Ракушка» у міському парку культури і відпочинку, навести лад на майдані імені С.П. Корольова тощо. Запевняю: на Житомирщині кризи немає – і в головах також. У місті Житомирі, в старовинному центрі на так званій Замковій горі, 70 літ стояла без хрестів недіюча Хрестовоздвиженська церква, якій 100 років – цей храм нещодавно передали православним. Словом, стараємося зробити багато оновлень у нашому стародавньому Житомирі.

Тетяна Люлька, Діловий журнал «Community», 04/2012-05/2012