Державне фінансування партій. Як звільнити політиків від олігархічної залежності?

Трохи більше року в Україні діє закон про державне фінансування політичних партій. Він задумувався як шанс для партій позбутись олігархічного впливу, як спосіб поставити партії на контроль суспільству, зробити з політичних проектів сталі інституції...

Чи вдалось це зробити партіям? Аж ніяк.

Ніщо не заважає партійцям класти олігархічні гроші одразу до кишені, не проводячи їх через партійні рахунки.

Залежність зберіглась, проте для олігархів, які вклались у парламентські партії, настав час фінансового полегшення – тепер їм можна витрачати на свої партійні проекти менше коштів.

Для нових політичних сил не змінилось майже нічого.

Чи є позитивні зміни? Безумовно. Тепер громадянам доступні фінансові звіти партійних організацій. Їх можна перевірити і навіть спробувати притягнути до відповідальності за виявлені порушення.

Проте головної мети ми так і не досягнули – політичні партії все ще залишаються підструктурами фінансово-промислових груп, такий собі GR-менеджмент олігархів. Вони створюються під вибори і для виборів, а після виборів їх діяльність обмежується діяльністю тих політиків, які, скориставшись брендом, отримали мандати.

Отримавши мандати завдяки олігархам, політики, у своїй більшості, і далі від них залежать: фінансово, медійно, психологічно… а тому без вагань виконують їхнє замовлення, хоч вони і суперечать інтересам держави.

Наприклад, експерт Олександр Солонтай переконаний, що для того, аби партія не стала олігархічним політичним проектом, вона повинна фінансуватись із п'яти джерел (замість злочинно-олігархічного, як нині), а саме: 
– із партійних внесків, 
– добровільних пожертв партійців, 
– державного фінансування партій, що набрали на виборах більше 3-х відсотків, 
– а також краудфандінга та фондрейзинга у тих електоральних груп, інтереси яких вона відстоює.

Описана система фінансування виглядає дуже непогано. Проте на практиці, на мою думку, нежиттєздатна.

Адже партія, що починає функціонувати таким чином, не зможе створити відчутної конкуренції існуючим олігархічним проектам. Навіть якщо їй вдасться збудувати партійну структуру, завоювати підтримку виборців, залучити їх кошти, обійти конкурентів і пройти до парламенту, вона не отримає там більшості.

Такі партії зможуть орієнтуватись на вузьку електоральну нішу "креативного класу", на думаючого свідомого громадянина – натомість передумов для її збільшення не спостерігається.

Тому погоду в політиці і надалі створюватиме симбіоз технологій "зомбоящика" та купівлі голосів.

То чи потрібне взагалі державне фінансування партій? Потрібне. "Який сенс давати партіям ще й наші податки? Навіщо полегшувати життя олігархам?" – знову запитаєте ви…

Єдиний спосіб перемогти "бабло" – збільшити кількість думаючих виборців. Як можна змусити виборця думати? Я бачу єдиний спосіб – державне фінансування має залежати не від кількості голосів на виборах.

Сьогодні, нагадаю, фінансуються лише парламентські партії, отже ми і далі рухатимемось по колу, коли олігархи проштовхуватимуть свої проекти, і ці проекти будуть отримувати гроші держави, відстоюючи інтереси олігархів.

Значно ефективніше було б передбачити, щоб кожен платник податку на дохід щороку перераховував хоча б 1% своїх податків на конкретну партійну організацію із переліку зареєстрованих у Мін’юсті.

Наголошую, мова не йде про окремий податок (переконаний, їх і так занадто багато). Мова йде про те, щоб громадяни самі визначали, кому перераховувати кошти, які вони і так сплачують державі.

Таким чином ми змусимо кожного(!) дорослого громадянина щороку робити вибір на користь однієї з партій. Нагадаю, у виборах беруть участь у кращому разі половина.

Що робити, якщо громадянин не захоче обирати?Можна було б дати йому можливість і надалі "утримуватись", однак це не принесе бажаних результатів. Громадян, що не бажатимуть думати і брати на себе відповідальність, доведеться штрафувати. Ніщо не активує мозок більше, ніж можливі збитки.

Це стимулює громадянина тримати у фокусі діяльність партії, яку він обирає, це активує його електоральну пам'ять, це підготує його до усвідомленого вибору на виборчій дільниці.

У той же час це змусить самі партії ставати партіями, відчувати запит свого виборця, виконувати свою передвиборчу програму, відповідальніше ставитись до формування своїх виборчих списків.

Це, зрештою, змусить партійців розірвати "кругову поруку" в питанні позбавлення недоторканності чи в питаннях кадрових призначень.

Щорічний зріз партійного фінансування стане найоб'єктивнішим показником рейтингу тієї чи іншої партії, адже його буде неможливо підтасувати, а отже фейкові соцопитування також відійдуть у минуле.

Щоб система ефективно працювала, зрозуміло, треба підняти і вимоги до зареєстрованих партій – щоб кожен виборець міг отримати вичерпну інформацію про будь-яку партійну організацію, і вимоги до партійних програм, які повинні будуть відповідати критеріям SMART.

Щоб виборці оцінювали розумом, а не емоціями, необхідно буде заборонити політичну рекламу на телебаченні і передбачити жорсткі санкції за будь-які порушення. Кількість партій зменшиться в десятки раз, а їх якість натомість відчутно зросте.

Надалі варто буде створити єдиний публічний портал політичних партій, де можна буде ознайомитись зі всією необхідною актуальною інформацією про кожну партію: статут, програма, звіти, керівництво, осередки, кількість членів, плани роботи…

Ця реформа має стати глибокою і незворотною.

Окремо необхідно буде продумати механізм перерахування, щоб уникнути тиску з боку роботодавців на своїх підлеглих, але це вже нюанси.

Головне, що ми залучимо до політичного життя всіх громадян, заохотимо їх замислитись над тим, яка саме партія відповідає його очікуванням, мотивуємо їх слідкувати за політичним життям і за роботою представників кожної партії. Ми створимо умови для передачі партій під контроль їх членів, а не "власників".

І тільки тоді ми зможемо розірвати замкнене коло обігу олігархічних грошей.

Дмитро Сінченко, ГО "Асоціація Політичних Наук"