Циклічне коло, або «де два українці – там три гетьмани…»

Якщо прослідкувати за подіями української історії, можна побачити цікаву особливість – кожен її наступний період відбувається за одним і тим самим сценарієм.

Українців об’єднує певна справа чи ідея (переважно – ідея власної держави), вони починають разом її реалізовувати, при цьому творять дива і неймовірні подвиги. Але на певному етапі, коли, здавалося б, перемога вже в кишені, українці неминуче починають чубитись між собою і враз втрачають все.

Ця особливість української ментальності характерна не лише політичним та державним діячам. Ми можемо спостерігати подібну картину майже всюди, де колектив складається з українців. І в політичних партіях, і у громадських організаціях, і в бізнес-структурах, і у спорті (скажімо, у футболі)… всюди, де необхідна злагоджена командна робота.

І ще одна характерна особливість українців – ми ніяк не можемо навчитись на цій помилці. Ми її ніби забуваємо і тому щоразу повторюємо. Та і взагалі – ми майже повністю втратили власну родову пам'ять. Ми не знаємо нічого про своїх предків, не підтримуємо родинних традицій та не шануємо батьків. Можливо, саме тому ми не спроможні об’єктивно проаналізувати, що і чому з нами відбувається?...

Але я все ж таки спробую.

Для того, аби дізнатись, чому ми рухаємось за цим пекельним колом, нам треба дізнатись, коли це почалось.

Напевне, ніхто не сумнівається, що все закрутилось задовго до створення незалежної України, адже за ці 20 років ми встигли пережити одразу кілька циклів. Через відсутність єдності в середовищі Народного руху України «За перебудову!» національно-демократичні сили так і не змогли висунути єдиного кандидата в Президенти у 1991 році, тому програли вибори. Через незгоду в середовищі опозиційних сил Леонід Кучма двічі отримував владу.

А коли опозиціонери врешті-решт спромоглись виступити єдиним фронтом і перемогти в результаті «Помаранчевої революції», її лідери не змогли втримати владу і втілити необхідні Україні реформи в першу чергу через чвари в середині «демократичного табору». І сьогодні ми знову маємо неукраїнську владу. Я маю на увазі не етнічне походження нинішнього керівництва держави, а його відірваність від українського народу і неспроможність останнього впливати на розвиток власної держави.

Отже, зазирнемо глибше. Ми не створили своєї держави після 2-ї світової війни не тільки тому, що не всі українці воювали у своїй армії та за власні інтереси, віддаючи свої життя за перемогу своїх окупантів – Червоної армії та Третього рейху. Не було згоди навіть у таборі повстанців. Організація Українських Націоналістів бандерівців, мельниківців та Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця бились поміж собою з неменшою завзятістю, аніж зі своїми головними ворогами.

Українці не змогли поділити владу і в роки національної революції 1917-1922рр. Очолити молоду державу намагались і Центральна рада на чолі з Грушевським та Винниченком, і гетьман Скоропадський, і отаман Петлюра, і батько Махно, і десятки інших охотників, а перемогла всіх врешті-решт червона чума.

Під час повстання Івана Мазепи, рівно як і в період Руїни та багатьох інших спроб створити козацьку державу спрацьовував принцип «де два українці – там три гетьмани», який став причиною поразки кожної спроби.

Цей самий принцип став причиною занепаду Київської Русі під натиском Золотої Орди… Але ж раніше ми мали чи не наймогутнішу державу тогочасного світу. Чи побудували б ми її, маючи незгоду серед своїх провідників? Навряд!

Виходить, коло замкнулось саме в період існування Руської держави. Період її найбільшого розквіту припадає на князювання Володимира Великого. Він розділив державу поміж своїми синами, кожному з них віддавши якесь князівство. Вони ж і розпочали нести розбрат на Русі, ведучи братовбивчі війни за київський престол.

Чому це сталось саме в той час?

Київський князь Володимир, прагнучи зміцнити свою владу, нівелювати відмінності між князівствами та наслідуючи державний лад Візантійської імперії, хрестив Русь. Він зробив це насильно. Якщо користуватись сучасною термінологією, він репресував населення за релігійною ознакою. Але це не все. Він змінив форму правління держави з федеративної республіки на абсолютну монархію. Тобто, узурпував владу, переламавши суспільну традицію та звичай.

Адже до князювання Володимира кожна родина, кожне село, кожне місто обирали своїх керівників, і кожне князівство саме обирало свого князя і вирішувало всі важливі питання за допомогою механізму Віче. Так само обирався і Київський великий князь. Але він ніс відповідальність за своє правління перед громадою і своїм майном, і своєю свободою, і своїм життям. Тому він справно виконував народну волю.

Кожне князівство мало свого головного бога. У одних ним був Перун, у других – Сварог, у третіх – Велес… але в цьому різноманітті і крилась сила великої держави. Бо кожен старійшина роду знав про всі події та процеси всередині та навколо Русі, аналізував їх, обговорював у своїй родині і формував власну думку, яку висловлював на загальних зборах - Вічі. Тому у скрутні часи громада була завжди єдиною, адже відстоювала спільний інтерес. Кожне свято і кожен міф стародавньої релігії був переповнений великого сакрального і практичного змісту, тому зміна релігійного вчення скалічила і світогляд всього народу.

За однією легендою волхви (язичницькі жерці) прокляли за це князя і всю Русь. Прокляття стосувалось саме того, чого найбільше прагнув Володимир – єдності. Щоразу, коли держава потребуватиме згуртованих командних дій, знаходитимуться ті, хто, не зважаючи на державні інтереси, тягтиме ковдру у свій бік. Це супроводжуватиметься зрадами, розбратом, брехнею та байдужістю. Діти відцураються батьків, і брат піде супроти брата. І не буде щастя на цій землі. І поки не згадаємо ми свій істинний закон і покон, доти триватиме наш занепад.

Я не відношу себе до жодної з релігійних громад, і це дозволяє мені бути максимально об’єктивним. Існування душі та потойбічних сил науково доведено. Тому наявність такого прокляття видається мені цілком можливим. І доки ми не згадаємо своєї історії, доки не повернемо первинний правдивий зміст у наші свята та обряди, доки не залучимо громаду до розбудови власної держави, доки не з’єднаємо сім’ї, доки не відновимо віче та доки не матимемо відповідального керівництва – доти прокляття висітиме над нашим краєм.

Отже, хто ж розірве це замкнене коло?

Дмитро Сінченко, Рух Державотворців.