Житомирщина получила звание картофельного Донбасса

Серед численних визначень Житомирщини на одному із перших місць — звання картоплярського Донбасу. Декому це видасться перебільшенням, бо частка області в загальноукраїнських обсягах — приблизно 6%. Однак не варто забувати, що навіть за радянських часів, коли внесок колгоспів у забезпечення українців другим хлібом становив менше третини, на Житомирщині співвідношення між урожаєм з колективної ниви і дядькового городу було значно вищим: фактично один до одного. 

І більше, і краще

Торік в області картопля займала 60,9 тис. га, що на третину менше, ніж у 1990-му. Щоправда, валовий збір виявився… майже на третину (на 30,7%) більшим. Нічого дивного в цьому немає, бо якщо в 1990-му середня урожайність бульб становила 110,1 ц/га, то торік — уже 219,2 ц/га.

Звісно, 2011-й був напрочуд сприятливим для аграріїв, завдяки чому вдалось досягти збільшення врожайності картоплі по Україні порівняно з показником 2010 року на 27,3%. Та навіть попри це середня віддача картоплярської ниви області на 30,4% перевищила середньоукраїнський рівень.

Здавалось би, яка різниця — на городі чи в полі росте картопля? Та навіть побіжний аналіз урожайності переконує у зворотному. Так, середня віддача гектара в особистих селянських господарствах (ОСГ) населення торік становила 214,4 ц/га, коливаючись від 181 ц/га в типово поліському Олевському до 256,9 ц/га у чорноземному Чуднівському районі. Натомість середня віддача поля у сільгосппідприємствах виявилась на 27,8% вищою і становила 274,1 ц/га. Аутсайдери і лідери залишилися незмінними, хоч розрив між ними значно поглибився: від 67,9 ц/га в Олевському до 363,6 ц/га у Чуднівському. Та якщо у першому під картоплю відвели майже «символічні» 5,3 га, то в останньому — 1159 га, завдяки чому на Чуднівщині накопали… третину(!) вирощеного всіма сільгосппідприємствами області урожаю бульб!

Тим часом як за згадуваних ще багатьма з ностальгією колгоспних часів картоплярством на Житомирщині займалися в усіх районах, хоча з… однаково провальним результатом. Так, у вже згадуваному 1990-му середня врожайність бульб на колгоспних нивах становила 103,6 ц/га, що було менше за врожай з присадибних ділянок селян, де без агрономів і спецтехніки збирали по 116,3 ц/га.

Бульба-рекордсменка

Сьогодні ситуація інша: промислове виробництво фактично зосередилось у чотирьох районах — Чуднівському, Радомишльському, Андрушівському і Брусилівському. На них торік припало 82,6% валового збору. Пояснення просте: на відміну від зернових, картопля потребує солідних інвестицій, копіткого догляду та значно затратніша у зберіганні. Як наслідок — стала спеціалізацією окремих потужних господарств, у яких ручну працю зведено до мінімуму, а зміна віддачі землі вражає.

Так, торік у цих районах картопля займала у 2,3 раза меншу площу, ніж у 1990-му, а забезпечила в 1,6 раза більший валовий збір! Дивуватися цьому не доводиться, бо коли раніше тут отримували по 83,4 ц/га, то нині — майже 300 ц/га. Зростання врожайності у 3,6 раза(!) — напрочуд вагоме досягнення, здатне відкрити дорогу картоплі не лише до кухні, бо йдеться як про важливу продовольчу, так і технічну сільгоспкультуру.

До речі, найбільшу площу — приблизно 9% в області — бульба займає у Житомирському районі. Завдяки цьому жителі облцентру надійно забезпечені другим хлібом, а місцеві селяни і дачники — стабільним джерелом підзаробітку.

Ціна замість дьогтю

Загалом на Житомирщині цього року під картоплю відведено таку саму площу, як торік. Однак у сільгосппідприємствах вона… скоротилась на 600 га, або майже на 12%.  Причина, через яку королева на кухні опинилась у ролі Попелюшки на полі, до банального проста. Замість уже традиційних 19—20 млн тонн бульб торік у країні зібрали 24,2 млн тонн. Це призвело до обвалу цін. Як наслідок — найурожайніший за часи незалежності України рік став… найпровальнішим. І якщо раніше від цінових коливань  потерпали насамперед особисті селянські господарства, то торік обвал цін зачепив усіх, зокрема потужні агроформування.

За такої ситуації не зарадили й широко розрекламовані за попереднього уряду оптові ринки. Єдиний реальний порятунок аграрії вбачають у створенні на місцях збутово-заготівельних кооперативів (для цього теж потрібні кошти і транспорт) або у відновленні роботи заготпунктів номінально ще діючої споживчої кооперації (більшість  організацій її тепер «спеціалізуються» на наданні торгових місць перекупникам закордонного ширвжитку).

Запас шкоди  не чинить

На відміну від зерна, картопля начебто не надто довго  зберігається. Та торік в одному із картоплярських господарств області зіткнувся з парадоксальною ситуацією.

— Ось цю прекрасну картоплю майже за собівартістю відправляємо для потреб військових, вигравши у тендері, — розповідає директор сільгосппідприємства. — А ось цю «не кондицію» за значно вищою збутовою ціною повеземо переробляти на крохмаль…

Помітивши мій спантеличений погляд, керівник пояснив:

— В інвесторів власний крохмальний завод, так що їм нема сенсу «вішати» надприбутки на переробне підприємство. Тим більше, що вартість крохмалю цілком конкурентна. Цього року вигідніше було б усю картоплю переробити, та не забуваємо про завтра: відіб’ємо клієнтів — хто наступного року купуватиме?

Здавалось би, цілком логічний і господарський підхід. І його, до речі, успішно застосовували навіть у часи, коли житомирську  картоплю централізовано відправляли не лише на Донбас і в Крим, а навіть у Москву й на Урал. Варто нагадати, що свого часу в області діяли аж 6 (!) крохмальних заводів, а нині — один. І той не працює. Не менш затребуваною була бульба на спиртзаводах, хоч порівняно із зерновим спиртом — за сучасними мірками — явна «не кондиція». Але у виробництві біоетанолу цілком конкурентоспроможна, а з урахуванням урожайності на Поліссі навіть вигідніша за кукурудзу, з якої виготовляють паливо американці.

До речі, фахівці переконують, що крохмальні і спиртові заводи можуть однаково успішно працювати як на картопляній, так і на зерновій сировині, різниця лише у кількох технологічних агрегатах на вході процесу. А це гарантія постійної завантаженості виробництва і «зняття» з ринку зайвого товару при загрозі обвалу цін, чи то картопля, чи то зерно.

Незалежність поліського Клондайку —  під загрозою?

Сучасні технології дають змогу добувати золото навіть з морської води, однак собівартість цієї продукції перевищуватиме ринкову вартість банківського металу. Так само картоплю  вирощують навіть в Африці, не кажучи вже про південь України. Однак фахівці не втомлюються нагадувати, що за однакових витрат на обробіток і догляд картопляних нив їхня віддача буде різною: на Поліссі — 250—300 ц/га, у Лісостепу — 200—220 ц/га, у Степу — 180—200 ц/га.

Ще один чинник, що істотно впливає на собівартість вирощування другого хліба, — потреба періодичного оновлення посадкового матеріалу, який через кілька репродукцій втрачає свої сортові переваги. Зокрема у Степу це потрібно робити буквально через рік—два, у Лісостепу — раз на 3—4 роки, на Поліссі — лише через 5—6 років. Тому навіть найпотужніші картоплярські агроформування мало чого варті без відповідної мережі насінницьких господарств, яких нині на Житомирщині аж 11. Щоправда, аналізуючи детальніше, з’ясуємо, що фактично всі вони спеціалізуються на сортах… іноземної селекції.

Ситуація парадоксальна, бо нині до Державного реєстру України внесено 155 сортів картоплі, майже сотня з яких — вітчизняні. За словами начальника управління агропромислового розвитку Житомирської облдержадміністрації Миколи Дідківського, наші сорти нічим не поступаються закордонним і навіть краще пристосовані до умов Полісся.

Керівники агроформувань теж цього не заперечують, але у розмові «не для преси» аргументують свій вибір цілим комплексом преференцій: від пільгових умов придбання самого насіння до розуміння під час закупівель імпортної «хімії» і спецтехніки для обробки нив.

У результаті фактично єдине житомирське господарство, де ще вирощують насіння картоплі вітчизняної селекції, — Поліська дослідна станція Інституту картоплярства Української академії аграрних наук. Однак його присутність на  ринку скоріше символічна, ніж реальна. Так, за словами науковців, у 2010-му станція реалізувала 125 тонн насіння, торік — 78, і  надій, що цей рік стане кращим, немає. І лише близько третини цих обсягів реалізують у межах області, тимчасом як місцеві сільгосппідприємства щороку використовують щонайменше 5 тис. тонн елітного насіння і насіння високих репродукцій. Загалом же потреба самої Житомирщини в такому посадковому матеріалі з урахуванням господарств населення щороку становить… приблизно 65 тис. тонн! Утім, насправді йдеться не лише про привабливу нішу на ринку й істотний резерв підвищення віддачі землі, а (що набагато важливіше) про продбезпеку держави і навіть незалежність її картоплярської галузі у майбутньому.

— В області започатковано масштабну програму забезпечення особистих селянських господарств населення сортовою картоплею високих репродукцій. Торік на це з обласного бюджету спрямовано 1,4 млн грн. Це дало змогу безплатно передати до всіх 5526 селянських господарств Лугинського району по 30 кг посадкового матеріалу та розпочати роботу із сортооновлення і сортозаміни у Народицькому та Олевському. Крім того, на останній сесії облради прийнято рішення про виділення ще 235 тис. грн бюджетних коштів на ці потреби у 2012-му.