Журнал Житомир инфо

УКР | РУС        Сегодня: Суббота, 04 Декабря 2021    15:04:19
Главная » Новости » Житомир » Общество » 2021 » Октябрь » 19 » 16:14:33

Некролог. Пішов з життя Володимир Михайлович Яцкевич

19 Октября 2021, 16:14:43 3009 0 Ошибка?Ошибка в тексте?
Выдели слово мышкой
и нажми Ctrl+Enter
Некролог. Пішов з життя Володимир Михайлович Яцкевич

З глибоким сумом сповіщаємо, що 13 жовтня на 76-му році життя зупинилося серце шеф-редактора видань "Эхо", Заслуженого журналіста України Володимира Михайловича Яцкевича.

Колектив видань "Эхо" висловлює щирі співчуття його рідним і близьким у зв’язку з непоправною втратою.

 
Пішов з життя видатний Журналіст, славний Козак та справжній Патріот України, генерал Українського Козацтва Яцкевич Володимир Михайлович.

Для козацтва це велика втрата тому, що Володимир Яцкевич був серцем та мудрістю нашого Козацького Товариства. 

Пішов з життя чоловік, який 30 років назад разом з однодумцями відроджував Українське Козацтво на Житомирщині. 

Володимир Яцкевич є повним кавалером козацьких орденів «Честь, Віра, Слава», нагороджений містом Житомир знаками «Відзнака» трьох ступенів, орденом «Князя Володимира» . 

Ми, козаки «Поліської Січі» дуже співчуваємо родині нашого славного козака та сумуємо разом з ними. 

З усім козацьким товариством генерал-осавул
Отаман «Поліської Січі» Олександр Коцюбко


 

ЕПОХА ВОЛОДИМИРА ЯЦКЕВИЧА


Від похоронних церемоній
Ніяк не можу відійти…
Ця смерть - неначе куля в скроні:
Ну, ось і ти… Ну, як це ти?!
З тобою стільки пережито!
І не забуду, бо пече:
Мені в біді несамовитій
Підставив першим ти плече!
Я пам'ятаю все донині,
І на прощання щирий сум,
І квіти траурні осінні,
І вдячну пам'ять принесу…


Ці печальні віршовані рядки я написав минулого тижня одразу після несподіваної кончини мого давнього друга Володі Яцкевича, з яким нас пов'язували десятки років міцної, непідробної чоловічої дружби. 

Знакового для нашої області діяча - головного редактора газети "Эхо", Заслуженого журналіста України Володимира Михайловича Яцкевича Житомирщина провела в останню путь одразу після козацької Покрови, 15 жовтня. Ми похоронили його на кладовищі в селі Зарічани Житомирського району, де він жив останніми роками. 

Того тихого осіннього дня разом з ним у Вічність відлетіла ціла Епоха Володимира Яцкевича. Винятково талановитий медіа-менеджер, він зумів створити в області неофіційну газету нового типу, яку плідно очолював з 1989 року до останніх днів свого життя. Під його вмілим проводом газета "Эхо" у жорсткій конкуренції з іншими виданнями одразу вийшла в лідери газетного ринку, набираючи найбільші тиражі і користуючись величезним авторитетом серед читачів. Навіть зараз, за умов затяжної кризи, її тираж залишається вражаюче великим. У багатьох газетярських питаннях Яцкевич виступив сміливим новатором, випередивши свій час. Усупереч лякливому часу, він ввів у газету рядову людину з її рясними проблемами і сподіваннями. На сайті газети досі виходить його редакторська колонка, в якій він щотижня надав трибуну рядовим... 

Нині важко збагнути, яким дивом Володимиру Яцкевичу вдалося реалізувати свій дерзновенний проект у буремні 

90-ті роки минулого століття, як радянські чиновники дозволили йому відійти від компартійного шаблону і щономера публікувати сміливі, гострокритичні матеріали. Швидко створивши боєздатний журналістський колектив, Володимир Яцкевич ринув з однодумцями у широку боротьбу за Правду. Вже тоді він продемонстрував своє унікальне кадрове вміння знаходити молодих, перспективних, обдарованих журналістів і об'єднувати їх. І не просто знаходити: він озброював їх новими творчими формулами, вів на нові, нестандартні, ексклюзивні проекти. Як ніхто, умів переконувати, доводити. Не просто керував - він і сам повсякчас був помітним журналістом-практиком! З-під його крила з редакції вийшла ціла плеяда здібної журналістської молоді, яка своєю яскравою творчістю згодом зробила честь навіть маститим столичним виданням! 

Колосальний журналістський і менеджерський потенціал Володимира Михайловича гідно оцінювали також на "верхотурі", у Києві та інших регіонах держави. Його відверто побоювалися високопоставлені чинуші, з ним намагалися жити "по-хорошому" впливові народні депутати України. 

Беззаперечною була й потужна організаторська та господарська хватка Яцкевича. Шеф-редакторів, які змогли протриматися на хиткій газетній вершині понад 30 років, нині в Україні, мабуть, немає. А він не просто протримався - зумів створити журналістську команду екстра-класу, у складі якої і сам віддавався роботі сповна. Друзі називали його фанатиком журналістики - редакційні справи він вирішував навіть у свята і вихідні, дистанційно, як тепер модно казати. І творчі, і фінансові, і інші - все робив задля колективу як керівник і господарник. Ось хоча б такий промовистий приклад: за 30 з лишком років його керівництва газетою в редакції не було жодного випадку затримки з виплатою авансу чи зарплати. 

Прощання з Володимиром Яцкевичем засвідчило, як неухильно відлітає від нас справжня Еліта. За масштабом і глибиною свого мислення і діяльності Володимир Михайлович, безсумнівно, увійшов на Житомирщині до числа тих діячів, які визначають її суть, її громадянське обличчя. Окрім безкомпромісної журналістської діяльності, рідкісної непримиренності до неправди і фальші, він відзначався ще й бойовитістю, готовністю до кінця боротися проти зла. Саме за ці риси люди й обирали Яцкевича депутатом обласної ради. Свої депутатські обов'язки він завжди виконував з честю, у депутатському корпусі незмінно був серед найбільш енергійних і примітних, спрямовуючи всі свої сили, можливості, ділові зв'язки і журналістський хист на повсякденну допомогу землякам. Тих, кому він допоміг в області як депутат, громадський діяч, шеф-редактор найбільш впливової і безкомпромісної газети "Эхо" і просто як людина - тисячі й тисячі. 

Особливо душевною була його допомога рідному Радомишльському району. Володимир Яцкевич надзвичайно любив свою малу батьківщину і виривався туди із Житомира за першої ліпшої нагоди. Винятково продуктивною була також його громадська діяльність на козацькій ниві, за що вдячне козацтво Житомирщини удостоїло його високого звання генерала.

На жаль, у нинішній складний час такі поняття, як чуйність та увага до життєвих переживань і проблем іншої людини, неухильно атрофуються, потихеньку переходять у байдужість і показову увагу. Але це ніколи не стосувалося Володимира Яцкевича. Його вистачало і на допомогу рідним та друзям, і на підтримку інших, нерідко навіть незнайомих, чужих людей, які зверталися до нього за підтримкою, або ж він сам пропонував її тим, хто був у скруті. За це його й любили і поважали, навіть попри непростий, вибуховий характер. Однак Володимир Михайлович ніколи не тримав зла за пазухою. Іноді міг добряче "взути" і "припечатати" винуватця, який допустив промах, прямо в очі відверто й різко сказати йому все, що думає. Однак після кожного свого "вибуху" (а без них у вкрай складній журналістській і депутатській роботі обійтись було, мабуть, просто неможливо!) миттєво відходив. Він мав дивовижно велике і гаряче серце, яке, спалюючи самого себе, без кінця роздавав і роздавав іншим. 

У Яцкевича були і перемоги, і невдачі. Доля аж ніяк не щадила його - це тільки збоку може здатися, що він тільки те й робив, що спочивав на лаврах, збираючи численні нагороди і відзнаки. Зовсім ні: вистачало в нього і своїх проблем! Але кожну з них він зустрічав з піднятим забралом, ніколи не здавався, завжди боровся до кінця! Він був потужним бійцем, яких у наші дні залишилось обмаль. У своїй книзі спогадів, до якої я колись на його прохання написав передмову, він благородно не зачепив жодного зі своїх ворогів і недругів, котрі, як він жартував, випили з нього цистерни крові! Але я вірю, що громада про них рано чи пізно все одно дізнається… 

Я зобов'язаний Володимиру Яцкевичу, крім усього, ще й щирою підтримкою у важкі, кризові, переломні для мене дні. Чесно кажучи, він був першим, хто подав мені тоді руку допомоги. Несподівано відмовили або ж обережно вичікували навіть ті, кого я наївно вважав "своїми до останку". А він без зайвих розмов і розпитувань тут же сказав: все, тримайся, разом не пропадемо!

Кажуть, що велике бачиться на відстані. Я переконаний, що величезні неординарні заслуги Володимира Яцкевича перед Житомирщиною ще будуть оцінені належним чином, достойно, і вдячний край воздасть йому те, що належить віддавати великій Людині після її відльоту у засвіти. А ми, його друзі, колеги, товариші, усі, кому випало щастя жити і працювати пліч-о-пліч з цією сердечною людиною-глибою і яким я висловлюю свої глибокі співчуття, назавжди збережемо світлу, вдячну пам'ять про нього! Вірю, що колектив його флагманської газети "Эхо" зуміє утримати життєво важливий для Житомирщини та України курс, визначений її засновником і багаторічним керманичем! 

Василь Головецький,
Заслужений журналіст України 

 

ВОЛОДИМИР ЯЦКЕВИЧ: «ЖИТТЯ - ЦЕ ТВІР НА ВІЛЬНУ ТЕМУ…»

Колись у дев’ятому класі через хворобу я добряче відстав від шкільної програми. І гадав, що вже не надолужу й до вузу після школи не вступлю. Наша Радомишльська середня школа №2 була однією з кращих на Житомирщині, у ній навчалося багато дітей районних спеціалістів і керівників. Вважалося мало не ганьбою, якщо ти добре навчався, а після десятого класу не вступив на навчання.

Вразливий самозакоханий хлопчисько, я був у розпачі. Однак мама - шкільна вчителька, мудра людина, заспокоїла: "Не рюмсай. Пишеш грамотно - підеш у районну газету коректором. Як мій колишній учень Володя Яцкевич. Він, як і ти, добре писав твори. Завжди любив на вільну тему…". Розповіла, що цей простий сільський хлопчина вирізнявся серед своїх міських ровесників якоюсь дорослою розважливістю і мудрістю.

На висоті

Володимир був на вісім років від мене старший і прийшов у нашу школу після восьмирічки у рідному селі Верлок. Я ж навчався у другому класі. Для нас, малечі, дев’ятикласники здавалися дорослими дядьками і тітками. А що вже казати про одинадцятикласників! Вони під час перерв курили мало не в присутності вчителів або цілувалися з дівчатами на лавах оточеного кущами "зеленого класу" на шкільних ділянках. Нас вабив їх незбагненний дорослий світ, ми заздрили і тихцем захоплювалися ними. І на останній шкільній лінійці наприкінці навчального року завжди сумували, що випускники, яких ми таємно обожнювали, - хлопці-спортсмени і красуні-дівчата - назавжди залишають школу, розлетяться по світу і в містечку нашої юності відтепер з’являтимуться лише зрідка.

Так свого часу на кілька років зник з поля зору і мій потаємний кумир Володимир Яцкевич. Згодом я дізнався, що після школи він, як казали в ті часи, завербувався на всесоюзну ударну комсомольсько-молодіжну будову - будівництво знаменитого киснево-конверторного цеху №2 "Криворіжсталі", де працював учнем кочегара, потім монтажником-висотником. Пам’ятаєте пісню "Не кочегары мы, не плотники" з відомого фільму з Миколою Рибниковим?..

Покликала в далекий край Володимира не лише кіношна романтика. В той час єдиною можливістю вирватися з села, якщо ти не вступив до ПТУ або на денне відділення вузу чи технікуму, була путівка на цілину або якусь стратегічно важливу для держави будову. Одержати ці направлення можна було у райкомі комсомолу або безпосередньо в уповноваженого-вербувальника, який постійно жив у готелі в центрі Радомишля, а біля входу висіла табличка із запрошенням їхати на будови Донбасу, Крайньої Півночі або Сибіру.

Батько Яцкевича - сільський коваль, фронтовик, що повернувся з війни з простреленими руками, але не полишив професії, хотів, щоб син продовжив його справу. Володя - хлопець міцної статури - під час шкільних канікул підробляв у нього в кузні молотобійцем. А ночами або коли пас корів його тягнуло до книжок. 

Та все одно після одинадцятирічки вступати до вузу юнак не наважився. Був надто скромним.

Його першими університетами життя став Кривбас. Там юнак з Полісся вперше по-справжньому побачив і добро, і зло, живучи в робітничому гуртожитку із звільненими з тюрем вчорашніми рецидивістами. І вперше зазирнув у вічі серйозній небезпеці. На 30-метровій верхотурі вони з товаришем сіли перепочити на вузькій металевій конструкції. Страхувальні пояси не пристебнули - хизувалися перед дівчатами-малярами, які працювали внизу.

Раптом лице товариша перекосило від жаху, він закричав. Володимир інстинктивно вчепився руками за ребра швелера і відчув сильний удар в спину. Виявляється, баштовий кран підняв важку конструкцію, а сильний порив відру спрямував її на хлопців. Якби товариш не сидів навпроти і не закричав, Володю змело б з тієї висоти на захаращений будматеріалами і металом майданчик.

Потім була строкова служба в дивізіоні забезпечення навчального процесу Мінського вищого військового радіотехнічного училища протиповітряної оборони. Там сержант Яцкевич став активним позаштатним кореспондентом газети Білоруського військового округу "Во славу Родины" - розповідав про життя і бойове навчання, побут і дозвілля, проблеми солдатів та офіцерів. Останній гонорар за публікації в армійській газеті наздогнав його вже після звільнення в запас через Радомишльський військкомат. На нього юнак, який доношував військову форму, зміг купити перший у своєму житті костюм.

Його військом були 350 тисяч читачів і виборці

Ми з ним тоді ще не були знайомі. Але я в душі радів, коли знову бачив Володимира біля редакції районної газети "Зоря Полісся", яка знаходилася неподалік нашої 

2-ї школи, або у місті. Попрацювавши після служби коректором, непосидючий Володя перейшов у кореспонденти. Спершу мотався на мотоциклі, потім на "Запорожці" по селах і ланах району з фотоапаратом. Потім, коли став кореспондентом-організатором районного радіо, - з переносним магнітофоном. І вранці вдома, коли час було вставати до школи, мене будили його бадьорий голос з радіоточки і репортажі про життя сільських трудівників.

Згодом, коли я став студентом і полишив отчий дім, у тій же "Зорі Полісся", а також в обласній "Радянській Житомирщині" та інших виданнях почали з’являтися кореспонденції за підписом 

"В. Яцкевич, слухач Вищої партійної школи при ЦК Компартії України". Дехто, пам’ятаю, іронізував: мовляв, ці навчальні заклади готують кадри для партійної номенклатури. Правильно! Але водночас ВПШ давала чудові знання з теорії і практики управління людьми. І слід не забувати, що більшість випускників партшколи, яка нині називається Академією управління при Президенті України, стали добрими керівниками не лише партійних організацій, а й виробничих, наукових, творчих колективів, державними діячами, керівниками областей, районів, банкірами й олігархами.

Тож і не дивно, що, зробивши непогану кар’єру на обласному радіо, журналіст Володимир Яцкевич у 1990 році організував разом з друзями-"афганцями" та очолив нову газету "Эхо", яка незабаром стала однією найпопулярніших на Житомирщині. І друкуватися в ній вважають за честь навіть журналісти всеукраїнських видань. Бо республіканські газети, за винятком хіба що "Сільських вістей", нині читають переважно жителі великих міст. А "Эхо" однаково люблять і в містах, і в селах. У цьому тижневику, який, до речі, одним з перших в області почав виходити кольоровим друком, публікуються матеріали на всі смаки - і на політичні теми, і на молодіжні, і житейські, і медичні, і для господинь, і для тих, хто цікавиться історією і краєзнавством, і навіть поради ветеринарних лікарів сільським трудівникам чи дачникам, як краще доглядати домашню живність. Газета по суті складається з кількох видань: власне "Эхо", додатки "Досье 02", "Хозяюшка".

Дуже важливо, що в інтернаціональному поліському краї, де багато російськомовного населення, одні матеріали в газеті "Эхо" виходять українською мовою, інші - російською. Це теж одна зі складових популярності. І що б там не волали борці з русифікацією, які тепер наступають на граблі насильницької українізації, головний редактор Володимир Яцкевич вважав, що справжні патріоти - гостинні українці - повинні будувати свою державу такою, щоб у ній почувалися затишно, комфортно люди усіх національностей, що народилися в нашому краї чи приїхали до нього. Відтак в усіх буде повага і до всього українського. Правильність цієї тези Яцкевич довів своїм життям і працею, пропагуючи справжній, а не шароварний, український патріотизм і народні традиції. За це його полюбили і прийняли до своїх лав українські козаки Поліської Січі. Журналіст та армійський офіцер запасу Яцкевич став генерал-осавулом Українського козацтва. Його військом у кращі для друкованих видань часи були понад 350 тисяч читачів видань "Эхо" і виборців. Армійською мовою це півтора десятка дивізій! І зараз дітище Яцкевича лишається флагманом газетного ринку області.

Газету, яку Володимир Яцкевич уже четверте десятиліття впевнено вів через політичні й економічні шторми, поважає влада. Володимир Михайлович не любив слова "боїться". Бо будь-хто, на його думку, повинен жити й працювати не за страх, а за совість. І тим, у кого страху перед Богом і людьми інколи немає чи совість задрімала, журналісти "Эхо" спуску не дають. За те, що газета активно відстоює насамперед інтереси простих громадян, читачі не раз обирали Володимира Михайловича депутатом обласної ради. І він активно допомагав людям. Не одну сторінку віддавав читачам - друкував у рубриці "Пошта головного редактора" найцікавіші, найгостріші листи з коментарями. Не любив чужоземного презирливо-безликого слова "електорат". Любив людей, любив народ, допомагав порадою, діями, грішми. Поважав навіть опонентів, яких не завжди є за що любити. Бо це теж, вважав він, наші люди і тільки так, на його думку, можна досягти національної і суспільної єдності.

Яцкевич ніколи не мав високих покровителів. Найпершими покровителями і добрими наставниками у нього були батьки, прості сільські трудівники, й односельці. Вони навчили сина головному - працелюбності і порядності. На знак вдячності всім людям праці, на яких тримається світ, 11 років тому Володимир Яцкевич разом зі своїми друзями встановив й урочисто відкрив у рідному Верлоці перший в Україні пам’ятник сільським ковалям, які здавна кували плуги і зброю, кували героїчне минуле країни як фундамент для не менш славного майбутнього.

...Здається , зовсім недавно, 20 квітня, ми, його друзі і колеги, вітали Володимира Михайловича з 75-річчям. Він народився навесні, коли на Полісся повертаються з далеких країв бусли і світ зачинає нове життя. Чи не тому сам виглядав значно молодшим своїх поважних років і був сповнений енергії, творчих задумів. Десь за тиждень до страшної звістки я зателефонував йому. Він радів, коли я розповів, що його газети "Эхо" і "Хозяюшка" успішно продаються не лише на Житомирщині, а й у кіосках столиці 

Володимир ШУНЕВИЧ,
лауреат республіканської премії "Золоте перо",
заступник головного редактора газети "АНТОНОВ" державного авіабудівного заводу
(Київ - Житомир)

Тэги: некрологи, журналисты

Новости партнеров
Комментариев: 0
Полезное объявление:
Читайте ЖЖ.инфо

Останні новини Житомира

Система Orphus