Дрімуча трієчниця вкотре відвідала Житомир

«Мандрівки без сенсу і моралі» та диск «Лист» представило в Житомирі подружжя Жук – Роздобудько. Це вже не перший візит до нашого міста, і , судячи із їх планів, далеко не останній.

Нова книга Ірен Роздобудько «Мандрівки без сенсу і моралі» - це не туристичний буклет і не путівник, як можна подумати, а спроба письменниці відкрити двері до іншої реальності, яка зовсім поруч, показати те, що «світ малий» і не такий далекий і недоступний, яким він може здаватись на перший погляд. Також у книзі вміщені фото з країн, які відвідала авторка. А Ігор Жук представив свій новий диск «Лист», назву якому дала пісня, яка зайняла 2 місце на конкурсі «Коронація слова» 2010 року в номінації «Пісенна лірика про кохання». Першість же тоді виборов наш Володимир Шинкарук із піснею «Стояли поруч». Цей диск Ігоря Жука став першим самостійним, оскільки інші попередні були випущені або з кимось у співавторстві або так званим самвидавом. У червні-липні цього року у світ вийде новий диск, вже більший та ширший.

Разом із подружжям Житомир відвідав і представник видавництва «Нора – Друк», яке власне і друкує книги Ірен Роздобудько, Микола Кравченко.

Перша частина зустрічі відбулась у приміщенні ТЦ «Квадрат», друга – у міському Палаці культури. Як зазначила сама пані Роздобудько, Житомир для подружжя став містом прем’єр, оскільки саме воно стало одним із перших, де вони презентували свої новинки.

Як завжди, питань хотілось задати безліч, але часу не вистачало катастрофічно. Проте Ірен та Ігор намагались максимально цікавість відданих читачів.

- Пані Ірен, ваші читачі на форумах часто обговорюють схожість вашої творчості із творчістю Пауло Коельйо. Чи знаходите ви цю подібність?

- Ой… Навіть незнаю (почервоніла). Але врешті це ж ви сказали. Я до того не маю ніякого відношення. Проте це дуже приємно, дійсно.

- На «Коронацію слова» свої романи ви подавали під власним іменем чи під псевдонімом?

- Обов’язкова умова конкурсу – повна анонімність. Подавала кожного разу під різними псевдонімами. Справжні дані зазначаються лише в тих документах, які відкриваються вже безпосередньо під час оголошення переможців. Кількість поданих творів необмежена, тому один автор може відіслати декілька творів під різними псевдонімами.

- Яким псевдонімом підписувались?

- Перший раз підписалась як Віктор Щасливий. Віктор, бо переможець, ну а Щасливий, бо вірила в перемогу. А коли подавалась вдруге із романом «Ґудзик», теж підписалась якимось чоловічим іменем, але зараз уже не згадаю точно.

- Вам близька історія дитинства Блеза Паскаля, Катерини Білокур, Чарлі Чапліна, через батьківський супротив їх захопленням. Чи означає це те, що і ваші батьки були проти певних ваших інтересів?

- Дитячі роки цих людей я описала в серії «Життя видатних дітей», але я не можу сказати, що мої батьки були дуже проти чогось, проте дещо і не розуміли уподобань. Я була дрімучою трієчницею, не ходила в школу, але дуже багато читала. Коли прийшов час закінчення школи, мій дід обійшов усі училища, в тому числі будівельне, шукаючи найменший прохідний бал, аби мене хоч кудись взяли (усміхається). Ніхто ж і не знав, що я пишу. А коли показала, то багато виправляли якісь помилки, не думали що з мене щось вийде. Мої ходіння-блукання і фантазії їм не були зрозумілі.

- У якомусь із інтерв’ю ви згадали про те, що іноді проводите журналістам імпровізовані «майстер-класи». Які основні помилки сучасних молодих журналістів?

- При таких зустрічах я розходжусь по повній програмі. Але таке буває досить не часто, в основному я викладаю студентам сценічну майстерність ( у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого – прим. автора). Раніше професія журналіста, репортера вважалась «вовчою», надто складною. Потрібно було бігати в пошуках ексклюзиву. А зараз? Зараз є інтернет, от і вишукуй. Щоб набути майстерності, необхідно віднайти самостійно свій власний, не загальновідомий ексклюзив, яким би міг похвалитися тільки ти. Раніше і поняття навіть було – «пошуковий журналіст». Зараз це все зникло. Зараз все можна знайти і написати вдома.

- А якби вас запросили, наприклад, до Житомирського державного університету для такого майстер-класу? Ви б погодились?

- О, якби тільки був час! Мені це дуже приємно, це буде живе слово! Я можу пообіцяти, але не впевнена. Як тільки приїду, розповім про те, як потрібно спілкуватися. Якщо, наприклад, вас принижують, то відразу розвертайтесь і йдіть. Ваша гідність важливіша, аніж якісь там гонорари та дуті суперзірки.

- І на останок, як ви вважаєте, чи потребує сучасний книжковий ринок такої кількості молодих авторів, яка є на даний момент?

- Насправді я і не вважаю, що їх так багато. Але це скоріш питання не до мене, а до видавця.
Микола Кравченко:

- Проблема в тому, що відсутній читач. У Польщі порахували, що там близько 64% не читають, з них 48% не читають взагалі! Тобто навіть оголошень. Там якщо населення міста менше 300 тисяч, то і книгарню відкривати не вигідно. В Польщі 2500 книгарень, і це на 36 млн. населення. У нас же Держкомстат дає цифру 8500 книгарень, але дійсно існуючих не більше 700. В Україні підняли орендну плату, загалом все продано, тому немає де навіть розмістити ці книгарні. От в Житомирі скільки їх у вас? Три – чотири? Це аж занадто мало для такого міста, як ваше. За європейськими мірками Житомир досить немалий. Але основна проблема криється в тому, що немає читача, нікому читати.

Разом зі своєю новою книгою «Мандрівки без сенсу і моралі», Ірен Роздобудько презентувала і вже раніше випущену «Про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна», особливість якої заключається в тому, що вона стала першою дитячою книгою за часів незалежності України, яка була випущена… шрифтом Брайля! Письменниця дуже пишається цим фактом і рада, що хоч якимось чином, але має відношення до незрячих дітей. Сказала навіть і про те, що має маленьку мрію опікуватися такою дитиною, але поки не знає коли цій мрії суджено збутись.

Карлсон полетів, а вони поїхали, але теж обіцяли повернутись. Якось занадто мало я встигла спитати і занадто мало часу було, але отой приємний осад вони залишити встигли, а разом з ним і білий лист паперу з побажаннями сміливості, віри в себе та щастя. А внизу дата і підпис. Заради таких людей і таких зустрічей можна кардинально змінювати плани.