ЖЖ » Новини » Люди і Суспільство » 2013 Ноябрь 6 » 11:39:45 |
С разрешением об установке к властям Житомира обратилось Генеральное консульство Республики Польша в Виннице.
Публикация этой информации на «ЖЖ», а также на других сайтах Житомира вызвала реакцию, преимущественно негативную, со стороны активных пользователей Интернета. В частности на «ЖЖ» читатели в комментариях возмущались, почему бы вместо него не установить памятник Святославу Рихтеру, Олегу Ольжичу, или Николаю Сциборскому, или английской королеве, или еще занятнее – Патрису Лулумбе.
Вот примеры некоторых комментариев (орфография и стилистика сохранена в оригинале):
На эту реакцию интернет-сообщества отреагировал Житомирский областной союз поляков Украины (ЖОСПУ), а точнее ее председатель – Виктория Лясковская-Щур. Она написала открытое письмо на имя мэра Владимира Дебоя. Кстати его на заседании горисполкома, где было принято решение об установки памятника – не было, тогда председательствовала его первый заместитель – Галина Семенец.
В своем письме Лясковская-Щур говорит, что вопрос о Падеревском в Житомире и городской власти обсуждался последние 10 лет. «За это время все заинтересованные и неравнодушные житомиряне имели возможность изучить не только краткие биографические справки о Игнация Яна Падеревского, но и разобраться в его многогранном и исключительном по масштабам и значимости деяний жизни.», - пишет председатель ЖОСПУ
Что именно она хочет от мэра Житомира - в письме не говорится, видимо, чтобы он поддержал поляков в установке памятника Падеревскому.
Мы публикуем полную версию самого письма:
ЖИТОМИСЬКА ОБЛАСНА СПІЛКА ПОЛЯКІВ УКРАЇНИ
№ 212 від 31.10.2013
Відкритий лист до Житомирського міського голови
Володимира Дебоя
Шановний Пане Володимире Михайловичу !
В черговий раз на інтернет-сайтах порушується питання про постать Ігнація Яна Падеревського та увічнення пам’яті цієї особистості світового масштабу в Житомирі. Безпосередньою причиною цього стало офіційне звернення Житомирської обласної організації ОУН (Житомирський провідник ОУН Олександр Прищепа) до Житомирського міського голови Володимира Дебоя з приводу намірів встановлення пам’ятника Падеревському в Житомирі.
Протягом принаймні останніх десяти років це питання обговорювалось у громадських організаціях, у пресі та на засіданнях Житомирської міської ради. За цей час всі зацікавлені та небайдужі житомиряни мали можливість вивчити не тільки короткі біографічні довідки про Ігнація Яна Падеревського, а й розібратися в його багатогранному та винятковому за масштабами та значущістю діянь житті. Беззаперечно: це постать світового рівня, а тому Житомир має честь бути причетним до його діяльності. Тим більше, що І. Я. Падеревський шанував цю землю, пам’ятав, що саме на Житомирщині здобув музичну освіту, яка стала основою його світового успіху. Тільки за це одне варто увічнити його пам’ять у Житомирі. Продемонструвавши, між іншим, свою освіченість, культурний рівень і повагу до світової мистецької спадщини.
На цьому тлі дещо незрозумілими та «натягнутими» виглядають закиди шановного пана Олександра Прищепи щодо того, що «Житомир, як і вся Україна, ще не позбувся наслідків жахливої совєцької окупації: вулиці названі іменами окупантів, на них встановлені монументальні символи комуністичної держави СССР». Це дійсно так. Однак І. Я. Падеревський аж ніяк до «совєцької окупації» не причетний.
Інший закид: «Місто має своїх національних діячів, які боролись за незалежність України, але досі не вшановані подібними пам’ятниками». Беззаперечно. Однак пам’ятники – це дуже дороге задоволення. Хто профінансує цю прекрасну ідею поставити пам’ятники Івану Огієнку, Олегу Ольжичу, Миколі Сциборському? Наскільки нам відомо, фінансування пам’ятника І. Я. Падеревському бере на себе польська сторона, що цілком природно, адже кожна країна може пишатися таким сином, як І. Я. Падеревський.
Ще зауваження. «Виконком приймає рішення для діячів іншої держави, яка вела загарбницьку політику щодо України в минулому, адже саме Падеревський керував урядом речі Посполитої під час анексії Західної України в 1919 році». Дійсно, керував. Однак документально підтверджені факти полягають у тому, що 24 березня 1919 року уряд І. Я. Падеревського підписав з урядом С. Петлюри польсько-українську угоду, в якій українська сторона відкликала свої претензії щодо Східної Галичини в обмін на допомогу Польщі в боротьбі УНР проти більшовиків[1].
У цій ситуації С. Петлюра чітко визначив позицію, на якій можливе зближення з Польщею. В одному зі своїх листів він писав: «Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці». Переговори закінчилися підписанням 21 квітня 1920 року політичної, а 24 квітня – військової конвенцій, що дістали назву Варшавського договору. Згідно з ним, кордон між Польщею і Україною мав пройти по р. Збруч. Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в «продажі України полякам», С. Петлюра писав: «Угода, підписана урядом УНР з Польщею, є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійної України»[2].
Отже, не І. Я. Падеревський винен в трагічній ситуації, що на той час склалася. Тим більше, що офіційна політична діяльність його тривала лише рік – з січня до грудня 1919 року і була коротким епізодом в тяжкій історичній ситуації, яка склалася в Європі після Першої світової війни. До речі, сенс і гіркота боротьби за незалежність своєї країни знайомі І. Я. Падеревському як нікому іншому. Адже цій боротьбі він присвятив своє життя.
Таким чином, залишмо історію фахівцям та самі будьмо коректними з фактами, на які посилаємося. В уже цитованому зверненні шановного пана Олександра Прищепи читаємо про «наміри міської ради Перемишля перейменувати вулицю імені Йосафата Коциловського» і посилання на сайт http://vgolos.com.ua/blogs/zahystymo_imya_vladyky_117743.html. Однак в матеріалі йдеться не про наміри влади міста Перемишль, а про вимоги до неї певних осіб та організацій. Різниця значна. Рішення влади і вимоги до неї – не одне й те саме. От і пан Олександр Прищепа висловив свою думку, а інші люди спокійно та виважено висловили свою. Нормальний обмін думками в демократичній державі. А от образи та погрози в дискусіях інтелігентних людей абсолютно неприпустимі – лише логіка та виваженість думок.
Встановлення ж пам’ятника світовому генієві І. Я. Падеревському в Житомирі за кошти його рідної країни – приклад, вартий поваги та наслідування.
З повагою,
Голова Житомирської обласної Спілки поляків України
Заслужений діяч польської культури Лясковська-Щур В.А.
Заслужений діяч польської культури Копоть І.Є.
[1] Kraków – Ignacemu J. Paderewskiemu. – Kraków, 2000. – S. 46.
[2] http://otherreferats.allbest.ru/history/00028407_0.html
не на 1
Это о Чём? Мысль не понял. Кто-то ставит за свои деньги памятник, а вы предлагаете, чтобы он поставил ещё дюжину для украинцев, евреев, татар, узбеков, россиян...??? Странновато как-то. Шото я не слышал, чтобы запрещали собирать пожертвования на памятники. Собирайте деньги, получайте разрешения и ставьте... Кто ж против? Это малость потруднее чем кричать: "Ганьба".
З позиції архітектора додам, що домінантою на тому місці куди "клепають" пам"ятник є костел. А 5-ти метрова "бандура" вноситиме дисгармонію. Щоб більш-менш місце мало нормальний вигляд доведеться зрізати ялини.
Але суть не в тому...
Это просто возмутительно. Я надеюсь, если его и установят, то он не долго простоит.
А почему бы не установить на этом месте ракеты, которые валяются возле музея космонавтики? http://www.zhitomir.info/news_127825.html
«…Східні області (тобто українські і білоруські землі – авт.) є нашою колонією, вони в певній мірі були завжди нею та мусять так залишитися . . . Ми маємо собі відкрито сказати: «Коли ми говоримо про «наші східні області», то ми розуміємо під тим, що ці області, які нині не є заселені поляками, в короткім часі мусять бути ними заселені. Якщо нам удасться ці плани здійснити, щоб дістати значно більшу область на Сході й шляхом полонізації злити її з Польщею, тоді ми здобудемо таку позицію, яка нам дозволить по кількох десятиріччях хапати землі ще далі аж до наших історичних кордонів». Це значить, що у першій чверті ХХ ст. поляки прагнули відновлення збройним або дипломатичним шляхом Речі Посполитої в історичних кордонах 1648 року, а не в етнічних межах польського народу!
Для здійснення цієї програми польський уряд, що його репрезентували разом ендеки і пілсудчики, виробив відповідну тактику. Вона полягала в тому, щоб всіма силами і засобами негласно допомагати більшовикам осягнути перемогу над УНР і Денікіним. Цей план був здійснений шляхом укладення окремого таємного договору Пілсудського з Лєніним. Обом, ще недавнім колегам по загальноросійській соціал-демократії, зробити це було нескладно.
Подробиці переговорів і договору розкрив шеф генерального штабу польської армії генерал Тадеуш Кутшеба лише після смерті Пілсудського. Він засвідчив, що восени 1919 року прибула до Микошевич, поблизу Луцька, совєтська місія «Червоного Хреста» під проводом польського комуніста, колишнього польського соціаліста і доброго знайомого з Пілсудським, Юліуша Мархлєвського. Мархлєвський через довірену особу нав'язав контакт з Пілсудським, який визначив для переговорів капітана Бернера. Бернер свідчить, що Пілсудський через нього передав Лєніну пропозицію припинити бойові дії, встановити лінію розмежування польських і більшовицьких російських військ, а також утворити між ними нейтральну смугу шириною 10 кілометрів. 21 листопада Мархлєвський привіз із Москви позитивну відповідь Лєніна, який лише вимагав збереження переговорів у таємниці.
Тактикою таємної допомоги для Совєтської Росії Пілсудський добився того, що червоні по черзі розбили Дієву Армію УНР, а потім Добровольчу армію Денікіна. Прийшов час використати ситуацію, що склалася, для здійснення плану відновлення Польщі в межах 1772 року (для початку) зі східним кордоном по Дніпру. З метою юридичного прикриття свого походу в Україну Пілсудський змусив Українську місію у Варшаві підписати декларацію про українсько-польський воєнний союз. При цьому польський уряд наполіг, щоб скоротити (реформувати) Армію УНР лише до трьох дивізій. Пілсудський і його штаб прагнули після вдалого походу на Київ і Одесу встановити свій повний військовий контроль над Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного (беззбройного) сателіта.
Варшавський «Роботнік» помістив у № 339 від 16 жовтня 1919 статтю «Табори полонених», в якій сказано: «Відносини, які панують в таборах для полонених в Модліні й Берестю Литовськім (Бресті) переймають жахом.
Табір для полонених в Бересті Литовськім — це гидь, це ганьба для польської держави. Умови в берестейських «Бугшопах» або у форті Берга можуть довести спостерігача до розпачу. В Бутшопі розміщено українців. Це давні російські табори і хліви та бараки, побудовані німцями, в деяких не має навіть т. зв. нар або дощок, тільки долівка і це приміщення бранців. Про солому нема й мови, долівку вистеляють полонені бадиллям та будяками. Вікон не має, одвірки навіть понищені.
Ці умови в поєднанні з голодуванням (денно 1/3 жовнірського хліба й трохи брудної води), якого розміри більшали через крадіжки військових функціонерів (кількох офіцерів і підофіцерів, які тепер сидять у тюрмі, незаконно привласнило собі близько півмільйона марок), витворили з табору полонених прямо табір трупів. Два місяці тому з табору, що налічував близько 6000 полонених, виносили кожного дня 50 – 100 трупів. Розпалилася тоді дизентерія, яка вбивала голодуючих. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали майже три тижні не похоронені, так, що щурі їх пообгризали. Померлих хоронять так мілко, що тіла виступають із землі, – наслідком чого дизентерія й тиф постійно ширяться, так, що самі жовнірі, які виконують службу в таборі постійно переносять заразу недуг до своїх відділів. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборі, можна собі уявити тільки смерть. Деякі й говорити не можуть. Не хочуть їсти – чому? Бо ці вже й не ворухнуться і до смерті, – так вони знесилені. До одного з них приїхала ненька зі східної Галичини – говорить по-польські, бо полька. Син її лежить на будяках на кам’яному тоці в таборі, де вітри гуляють. Очі стоять стовпом, зуби вищирені ... «не хворий, гарячки не має...» Ненька сидить біля нього наче закаменіла, безпорадна – що ж має робити? Там знову дружина – привезла харчі чоловікові. Ледве з великим трудом допросилася дозволу, щоби в табір увійти, бо тяжко туди дістатись... З'їв і... помер!
Коли всі виходять з табору за їжею і стають рядом, – справжній похід смерті. Голодні і померзлі. Б'ються і штовхають тих, що товпляться біля кухні над викиненою жовнірами лушпиною, їдять чорні ягоди з дикого бузку, навіть траву. Вибирають неперетравлені зерна з кінських кізяків і печуть їх з лушпинами. Вночі дрижать з холоду, бо тільки нужденне лахміття і власна шкіра криє їх кості. Кілька разів розложили вогонь в таборі, то жовнірі розігнали їх прикладами, а вогні погасили, бо від диму «можна трупом пасти». Ледве йдуть, коли на наказ мусять йти, оправдуються, що годі їм скоріше йти й дістають за це прикладом. А б'ють жовнірі здорово, бо й що ж з нього, «коли і так не виживе». Від ударів кількох умерло, – заслабі були, не витримали. Деколи просить такий: «вбий, паночку, остогиділо голодувати». Познаньчик (поляк з м.Познань – авт.) – плютоновий (взводний – авт.) постійно ходить з палицею, б'є, де попаде, тут трафить у голову, там в очі, – кільком навіть очі повибивав. З розпуки кількох скочило в Буг, де потонули, кількох підрізало собі горло.
Страшне!...
Були там комісії з польського сейму, ситуація мала поправитися. Кількох злочинців ув'язнено, а коли вдруге мало початися слідство, скоро зроблено порядок. Та, попри те, тривають дальше ці страшні відносини, а з приходом зими вони ще погіршаться...»
Так описала табори полонених й інтернованих українців польська газета!
Мирні переговори між Москвою і Варшавою відбулися в Ризі. Головним предметом торгу було питання УНР і Галичини. Москва, за ціну розриву польської сторони союзу з УНР, поступалася Польщі своїми зазіханнями на Західну Білорусь, Північно-Західні Українські Землі, Волинь та Галичину. Врешті торг завершився підписанням 18 березня 1921 р. мирного договору між обома окупантами українських земель Польщею та Росією. Знову, як у 1667 році в Андрусові, Польща і Росія роздерли єдине тіло України навпіл.» (Роман Круцик. Урок історії польським шовіністам. 18 березня 2010 року, інформаційно-аналітична газета «Контраст» http://www.kontrast.org.ua/news/1101.html)
http://zhzh.info/blog/2013-11-01-10992#.UnTUpXC8B8Y
http://zhzh.info/publ/4-1-0-6142
Польша -исторически была врагом Украины.
Вы действительно считаете, что те кто Вас тут поддерживает беспокоятся о Украине?
2. вимагати пакет документів оформлених згідно спільного наказу держбуду і мінкульту України "Про затвердження Порядку спорудження (створення)пам'ятників і монументів" від польської сторони.
3. У випадку відсутності таких документів - звертатися до прокуратури про визнання недійсним рішення сесії