Скільки ще будуть правити "голі королі"?

Спонтанний штурм Верховної Ради 20 вересня 2011 року «афганцями» і «чорнобильцями» і реакція на цю подію з боку української влади показали, що міф про пасивність українського суспільства і всесильність влади, м'яко кажучи, має трохи перебільшені розміри.

І якщо суспільство, ще й до цього часу, ще не усвідомило повністю значення події 20 вересня, то влада зрозуміла загрозу вже в той же день, про що свідчить швидкість, з якою депутати Верховної Ради почали знімати свої депутатські значки.

Значна ж частина громадян все ще не може повірити в свою силу, залишаючись у полоні ще совєтських стереотипів про монолітність державної владної конструкції. Однак дії влади в державі Україна за останні 20 років суттєво підточили цей моноліт.

Загалом, жодна політична сила не може довго здійснювати свою владу без підтримки народу, хоча б пасивної. Керівники колишнього СССР добре знали це і з усіх сил боролись за цю підтримку – інколи соціальною політикою, інколи демагогією, а де виникала необхідність, то й силою нищачи навіть зародки народного невдоволення. Совєтська еліта повністю контролювала суспільні процеси в країні. Розпад СССР став можливим не через те, що пішли руйнівні процеси з боку суспільства, тобто «знизу». Сама керівна еліта держави згнила і розпалась, совєтська держава розпалась після цього. Суттєвих трансформацій зазнала, вибудувана ще Сталіним, машина контролю за суспільством. Кримінально-олігархічна еліта, яка прийшла на зміну еліті партійно-господарській, просто не зрозуміла призначення багатьох елементів цієї машини, а також наслідків неправильного з нею поводження.

І при «розвинутому соціалізмі» основна маса населення жила більш ніж скромно. Але кожен хто хотів працювати, роботу знаходив без проблем, не сильно переживаючи за день завтрашній. Можна було, після років очікування, державне безкоштовне житло, хоча й не дуже розкішне, але окреме. І хоча боротьба людини за таке житло часто супроводжувалась, без перебільшення, драматичними моментами, розчаруваннями і навіть трагедіями, це створювало загалом позитивний емоційний фон. Однак зміни в державному і суспільному устрої пішли в бік суттєвого погіршення стану переважної більшості звичайних українських громадян. На сьогодні вже понад 40 відсотків українців не можуть знайти роботу в своїй країні. Значна їх частина змушена покинути свою Батьківщину, а ті, кому робота в Україні все-таки знайшлась, ледве зводять кінці з кінцями, животіючи на зарплату в середньому десь близько 300 доларів США. Майже 80 відсотків українських громадян, за даними ООН, живуть за межею бідності. Виникає просте питання: «Чому український народ не піднявся на революцію і не скинув таких керівників?» Тут можна назвати кілька основних причин, які забезпечували відносну стабільність режиму.

По-перше, кілька мільйонів українців (кажуть – не менше шести) поїхали з України на заробітки за кордон. Ці люди – найбільш активна частина населення. Якби вони з якихось причин залишились вдома, то режим міг би захитатися на років 10 раніше. Правда треба відзначити, що коли б робота знайшлась дома, то і економічний стан України був би значно кращим.

По-друге, треба відзначити ефективну роботу зі зниження соціальної напруги олігархічних засобів масової інформації, які використовуючи різноманітні маніпулятивні технології, переключили увагу суспільства на різноманітні серіали, ток-шоу, бойовики і тому подібне. Замість того, щоб думати над реальним вирішенням проблем, людина переживає за героїв телесеріалу і їх проблеми.

Третя основна причина полягає в поширенні у суспільстві таких явищ, як наркоманія і алкоголізм. Торгівля наркотиками і алкоголем в таких масштабах неможлива без опіки з боку влади, зокрема правоохоронних органів.

Четвертою причиною можна вважати наявність до недавнього часу певних соціальних і економічних ніш, де активна людина могла поборотись за покращення свого добробуту. Підприємництво в Україні хоча й не було дорогою встеленою квітами, але давало реальні шанси на достойне життя.

Можна назвати ще кілька суттєвих причин політичної пасивності народу, але найбільш суттєвим тут було те, що погіршення ситуації відбувалося поступово і супроводжувалось часом деякими локальними покращеннями. Відомий такий факт, що якщо жабку кинути в окріп, то вона звідти швидко вискочить, але якщо температуру збільшувати поступово, то бідна істота просто звариться. Відразу попереджаю – я про це колись читав, і ніколи не пробував повторити цей дослід. Думаю, не варто його повторювати й іншим, але переконаний, спостерігаючи за тим що відбувається у нас в країні, що це таки правда.

Після приходу до влади Януковича і його згр… команди, події почали розвиватися значно швидше. Схоже, «пташенята гнізда донецького» під словом «реформи» розуміють заходи, що збільшують за будь-яку ціну їхні надприбутки. І тут неважливо, що йде торгівля добробутом простих українців, їх життям і здоров'ям чи державним суверенітетом. Прийняття Податкового кодексу нищить згадані «ніші» для бізнесу українців, що не входять до числа олігархів-мільярдерів, кількість яких лише за рік (рік кризи!) збільшилась втричі – з семи до двадцяти одного. Щоб зайняти таку нішу, треба бути близьким до одного з олігархічних кланів, найкраще народитись в одній конкретній області на Сході України. Саме це є критерієм приналежності до «еліти». Всі інші мають працювати на цю «еліту» до смерті, у всякому разі так передбачає новий закон про пенсійне забезпечення. Але «пташенятам» цього мало! Адже можна зекономити і на Українській Армії. І армію скорочують ще на 8 тисяч, так і не даючи, як і за всі 20 років української незалежності, жодної нової системи озброєння. Президент України Віктор Янукович недавно підписав закон «Про чисельність Збройних сил України на 2012 рік». Закон передбачає доведення чисельності ЗС Україні до 31 грудня 2012 року до 184 тис осіб, у тому числі 139 тис військовослужбовців (Інтерфакс-України). Добре ще, що в Росії армію також скорочують, але скільки ж можна стимулювати деградацію своїх Збройних Сил? Хоча, хіба можна щось очікувати від публіки, яка здала без бою Севастополь?

Так хто ж підтримує режим Януковича? Може ті 80% українських громадян, що знаходяться за межею бідності? Звичайно, частина з них повірила обіцянкам «покращити життя вже сьогодні». Але покращення стосується лише людей, близьких до влади і олігархічних кланів – це не весь український народ, а лише окремий список тих, кому «покращало». Можливо ці люди в захваті від підвищення комунальних тарифів, розміри яких технічно і економічно не обґрунтовані, а визначаються виключно за бажанням людей зі згаданого списку? Це питання, як і попереднє, риторичне. Після прийняття Податкового кодексу все більше підприємців усвідомлюють, що ліквідація їх бізнесу при такій політиці є лише питанням часу. Не в захваті і низка категорій пенсіонерів – пенсійна реформа діє! До списку невдоволених можна додати ще шахтарів, працівників виправних закладів, лікарів, студентів. «Реформи» зачепили своєю важкою рукою мало не кожного - список груп і прошарків українських громадян, невдоволених владою можна продовжувати і продовжувати. Простіше перелічити тих, хто задоволений тим, що відбувається в Україні. Це, передусім, влада, яка обслуговує олігархічні клани, самі олігархи, члени їхніх сімей і невелика кількість тих, хто занятий на обслуговуванні олігархічної псевдо еліти.

В умовах, коли переважна більшість населення не підтримує дії влади, більше того – налаштована до них вороже, єдина надія влади на міліцію і спецпідрозділи для боротьби з народним гнівом. В такий спосіб влада може протриматись, незважаючи на невдоволення населення. Вірніше – могла б, якби не жадібність можновладців. Саме непомірні апетити влади привели до того, що грошей не вистачає вже і на міліцію. Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов в ефірі «Шустер Live» заявив, що для повного фінансування МВС необхідно 26 мільярдів гривень. Анатолій Могильов наголосив, що нинішнє фінансування МВС «менше трохи половини, ніж нам належить». Перед цим, на парламентських слуханнях глава МВС зазначив, що сьогодні завдання міліції виконують її співробітники, кількість яких складає 182 тис., тобто, на 100 тис. українців припадає 393 атестованих міліціонери.

Незважаючи на те, що влада боїться свого народу більше, ніж зовнішніх ворогів, про що свідчить чисельність міліції порівняно з чисельністю Збройних сил, надійної опори у вигляді «поліцейських держиморд» вона не має. Міліцію також зачепили недофінансування і пенсійна «реформа». Не вирішена тут і житлова проблема для співробітників, що не додає міліціонерам великого ентузіазму в роботі в цілому і в боротьбі проти супротивників режиму зокрема. Розмови з представниками правоохоронних органів під час акцій протесту свідчать, що принаймні частина правоохоронців відноситься зі співчуттям до протестувальників. В такій ситуації влада не може довіряти своїм силам охорони порядку. В цій ситуації заставити міліцію діяти жорстко по відношенню до демонстрантів можна, лише провокуючи зіткнення (принаймні з побиттям окремих людей) між міліціонерами і протестувальниками, що на протязі останнього періоду ми і спостерігаємо. Тому і правоохоронцям і противникам режиму потрібно, по можливості, уникати зайвої конфронтації. Ситуація поступово «розігрівається» внаслідок антинародної і недолугої політики влади, тому не потрібно надмірною жорсткістю збільшувати кількість захисників режиму з числа правоохоронних органів, адже і вони розчаровані і обурені його діями.

Тим же гарячим головам, які розраховують за допомогою міліцейських кийків загнати народ назад, «в стійло», варто нагадати про Нюрнберзький процес — міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини, який проходив у м. Нюрнберг з 20 листопада 1945 по 1 жовтня 1946 р. Хоча з того часу пройшло вже 65 років, варто пам'ятати, що одним зі звинувачень на цьому процесі було звинувачення нацистів у злочинах проти людяності. «Звинувачувані проводили політику переслідування, репресій та знищення ворогів нацизму. Нацисти кидали в тюрми людей без судового процесу, переслідували їх, принижували, перетворювали на рабів, піддавали тортурам, вбивали їх» (Вікіпедія). Вам це нічого не нагадує? Список того, що робиться в Україні, поки що не співпадає з цією цитатою, але ж рух у певному напрямку не помітити не можливо. Тому варто ознайомитись із результатами Нюрнберзького процесу. І зробити певні висновки.

Здається український народ ще не усвідомив, що влада сама нанесла удар по «силовиках» - останньому бастіону влади в будь-якій країні. «Король» залишився голим. Тепер між можновладцями і народом лишилась лише паперова стіна законів, указів та інструкцій. Чи встоїть вона перед натиском невдоволених? Перший дзвіночок уже продзвенів біля Верховної Ради 20 вересня.