«Хто був ніким – той стане всім»

Мій покійний дідусь у моєму не такому давньому дитинстві розповідав мені історію, у яку старі фанатики комунізму точно не повірять. При форсуванні Дніпра дідусь був єдиним, хто вижив із своєї роти. І за це його ледве не віддали під розстріл. Відтоді я зненавидів комуністичну ідею...

Напередодні Дня Незалежності Грузії пробігся сторінками Інтернету. У інтерв’ю американському телебаченню абсолютно далекий від ідеалу президент Грузії Михаїл Саакашвілі розповідає про те, як його держава, яка не має супермогутніх природних ресурсів, потужного виробництва подолала корупцію. Він розповідає, чому їх не любить Росія. Та тому що горді грузини перестали з приводу і без нього бити чолом московському цісареві Медведо-Путіну. І найголовніше – грузини як чехи і поляки чи як прибалти узяли і одним помахом відрубали собі хвоста колоніального совєцького минулого, який заважав іти вперед.

Мої рідні, на щастя, не потрапили під машину репресій. Вони не помирали у голодомор, дякувати богові, всі вижили. Але по роботі доводилося спілкуватися з тими, в кого на очах голодні українці їли їхніх сусідів, друзів, просто односельчан. Як філолог і літератор, знаю наскільки ми у культурному та мистецькому плані відстали від Європи, тупцяючись іще десь на рівні національної самоідентифікації. Чому так? Та тому що тих, хто рухав українську культуру і мистецтво у бік Європи або винищили, або змусили «танцювати під совєцьку гармошку». Так було із Павлом Тичиною, у якого після «На майдані» та інших подібних творів червонопрапорні енкаведисти на очах розстріляли рідного брата.

І коли у далекому Мюнхені дев’яносторічного дідуся судять за «начебто причетність» до німецьких злочинів, організаторів яких ніколи не судили і не судитимуть, бо знайти їх практично неможливо, то у червонопрапорних убивць і катів українського народу є конкретний «замовник» – Комуністична партія. Щодо останньої, то лідер комуністів завжди із пафосом заявляє, що саме КПУ є спадкоємцем тієї «душительниці» і «мучительниці». То коли ж як дев’яносторічний Іван Дем’янюк перед всенародним трибуналом чи хоча б судом постане Комуністична партія, яка за вимогу святкувати державні свята під державними прапорами називає українців бандерівцями?..

На жаль, із кожним днем все менше та менше віриться у те, що українці можуть опиратися «комунізації» своєї держави. Тільки за останні кілька місяців народним бюджетним коштом було встановлено меморіальні дошки сподвижникам червоних Шумському, Кавуну, на черзі іще один «герой» – Кременицький. Дарма що вже постфактум псевдоборці за свободу на зразок пані Ярошинської, відгавкуються щодо Кавуна чи інших.

Це крапля в море. Як у старому анекдоті: «Ага, як підпалити сіно, то нікому, а як погрітися нахаляву, то всі біжать!» І якби в ті далекі часи, коли комуністичну ідею у дев’яностих роках, можна було остаточно поховати, пані Ярошинська, як її співтовариш по революційних окопах пан Колосівський, не відсижувалися у «бєлокамєнній», то все було би зовсім інакше. А зараз пані Алла дає поради і задумано ностальгує із подій, що передували незалежності.

І мені прикро, коли знані і шановані мною журналісти і науковці приходять до редакції і говорять: «Ось, ви писали погано про Васю Кавуна, напишіть який він хароший»…
А українці терплячі… Терпіли сімдесят років лєнінсько-сталінський гніт, потерпимо ще. І завтра ті, хто лишився непокараним за злочини проти українського народу, – українців, росіян, поляків, євреїв, – будуть так само винищувати нас, поки не звільняться землі для чергового онука житьомирського чи бердичівського єврея, для концтаборів та безіменних ям для розстрілу.

Історія повторюється. Такою є аксіома. Тож давайте винесемо урок із історії! Комуністичний режим має відповісти за свої злодіяння! Чи наші владці і надалі покриватимуть убивць? Злочинці мають постати перед судом!