Житомирському театру повернули «украдене щастя»: він тепер академічний

27 та 28 березня 2012 року на великій сцені Житомирського академічного обласного музично-драматичного театру ім. І. Кочерги з аншлагом пройшла прем’єра одноактної вистави «Украдене щастя» за однойменним твором І. Франка. Режисер-постановник – Наталя Тимошкіна. У головних ролях – Марина Іваненко, Дмитро Зіневич, Сергій Артеменко.

Подія збіглася з приємною новиною: театру присвоєно звання академічного. І це не просто зайве слово у назві. Це – вищий авторитет серед колег, вищі стандарти творчої діяльності (якщо до творчості взагалі можна застосувати слово «стандарт») і вищі, пробачте за прозу, зарплати. Це справді щастя, яке довгі роки десь ховали по київських кабінетах – і тепер, нарешті, витягли на світ божий і віддали, кому належить. Мабуть, зіграв тут свою позитивну роль і Міжнародний день театру, який відзначили 27 березня.

Дика й навіжена історія Франка – на житомирській сцені постала такою ж дикою та навіженою. Несамовитий любовний трикутник, де кожен чує лише себе і не чує більше нікого – не залишає жодних сумнівів: суддею буде Смерть. Гіпертрофована, не межі зриву, гра акторів, танці, барабани, тулумбаси, дзвони, автентичне виття жіночих голосів і моторошний скрегіт ліри – тут все є. І все до ладу.

«Непогано, але кричали занадто сильно!» – довелося почути після вистави. Панове, так це ж ТЕАТР! Тут все сильно і все занадто. Це якраз місце, де кричать – щоб докричатися до Совісті, Розуму, Душі. Ну, звичайно, у кінодрамах так не кричать. У високому кіношному світі такий сценічний вереск називають презирливим словом «театральщина». З іншого боку, неможливо уявити, щоб на виході з кінозалу хтось бовкнув: «Непогано, але стріляли (вибухали, цілувались, кохались, падали в океан усім містом) занадто сильно!»

Вразили фантастично гарні костюми – швидше, волинсько-поліські в генезисі, аніж галицько-бойківські, як мало б бути за Франком. Через коричневу домінанту тут все одно визирає рідний сіруватий льон. Ви його не бачите – ви його просто відчуваєте вродженим сенсором. І це логічне дизайнерське рішення: насичений коричневий дає потрібну «пляму» і необхідний контраст з білим плетивом, тоді як світло-сірий – ймовірно, просто загубився б на сцені.

Єдине критичне зауваження – занадто довга і млява інтродукція. Перші п’ять хвилин вистави на сцені щось рухається, але нічого суттєвого не відбувається. Я особисто готовий хоч щодня нагадувати, аби глядач не підходив до живої вистави з лінійкою 3D та Dolby Digital. Але, так чи інакше, сучасний глядач звик, що сучасне дійство розпочинається з динамічної Першої Сцени – де є і сюжетна дія, і концентрований смисл. Він, глядач, чекає Режисерського Авангард-Послання. Так дайте ж йому це!

Під час вистави чомусь подумав про два зовсім різні інструменти з однією назвою. Ліра Аполлона Дельфійського, оточеного зграєю муз у рожевих хітонах – мабуть, співає світлим солодким мажором. А от наша українська ліра, занурена в морок інстинктів, віддана в тремтливі руки сліпого лірника – вона зовсім інша. Вона скрегоче, гуде, витягує жили, породжує первісні вібрації і ритмічно гупає у серце запитаннями: «щастя вкрадено?.. а чи було воно взагалі?..»

Тарас СТРІЛЬЧИК