Фильм «Матч» - околофутбольный миф по сталинскому рецепту

Кінофільм «Матч» - докір насамперед нашому безпам'ятству


Нова російська кінокартина, випущена в прокат відразу до двох знаменних подій - початку Євро-2012 і 70-річчя прославленого навіть голлівудськими кіномитцями "матчу смерті", без глядача не залишиться. Тим більше, що відомі кіноактори Сергій Бєзруков і Єлизавета Боярська вкотре продемонстрували високий рівень виконавської майстерності, а трагізм зображених на екрані подій справді бере за живе.

Та, на жаль, творці чергового російського фільму "про війну" лише додали аргументів на користь тих, хто намагається трактувати всенародну війну з "коричневою чумою" як чуже нам "совєтсько-германське" протистояння двох тоталітарних режимів. Так, ніби серед радянських громадян, які віддали життя за Перемогу, майже кожен третій - не родом з України або українець за своїм етнічним походженням.

Врятована Москва

Вимагати від художнього фільму повної документальної достовірності - марна і навіть шкідлива справа, чого аж ніяк не скажеш про сам дух відтворюваної епохи. Отож для країни, де аж до початку горбачовської перебудови "сексу не було", виконуваний головною героїнею під музичний супровід стриптиз у стилі "Дев'яти з половиною тижнів" - явний нонсенс. Навіть якщо комусь із творців фільму закортіло продемонструвати жіночі достоїнства красуні Боярської у негліже, то ці прагнення мають вписуватись у стиль часу. Як приклад можна згадати фільм "Завтра була війна", де роздягання головної героїні, яку грає Негода, аж ніяк не за рецептами світової кіноеротики, хоча від того не менш естетичне і, головне, художньо виправдане.

На відміну від стриптизу "по-московськи" чи то пак "малюковськи" (за прізвищем режисера "Матчу" Андрія Малюкова), більшість інших деталей кінокартини несуть цілком конкретне смислове навантаження і цілеспрямовано спонукають до абсолютно прогнозованих висновків і узагальнень. Причому, як не прикро це констатувати, переважно…. антиукраїнських. Чого, наприклад, варта сцена, коли у перший день війни призивна комісія у столиці радянської України сидить за столами лише тому, що так наказали. Єдиними добровольцями, за версією творців "Матчу", у Києві були малопридатний для військової служби єврейський юнак і … футбольна команда "Динамо" у повному складі.

Зайве пояснювати, що київські військкомати нічим не відрізнялись від московських чи ленінградських, куди вже у перший день війни з'явились тисячі добровольців. Попри їх цілком зрозумілий патріотичний порив, вони лише заважали організованому призову так званого приписного складу, який підлягав першочерговій мобілізації ще навіть до офіційного вручення повісток. Отож охриплі від крику воєнкоми, які зривали голоси, намагаючись навести лад у чергах бажаючих ціною свого життя захистити Батьківщину, - свята правда, проігнорована творцями "Матчу" з метою приписати всім без винятку українцям небажання йти на війну з ворогом.

Звісно, за вісім років після голодомору і через чотири - після масового терору 1937 року, далеко не кожен прагнув віддати своє життя за Сталіна. Однак тут Україна мало чим відрізнялась від Росії, де лише з початком справді народної війни ворог відчув справжній опір. Отож гріх не нагадати, що саме Київ став першим радянським містом, який у найкритичніший момент оборони відстояли не кадрові бойові частини, а народні ополченці - навіть ще не переодягнені у військову форму і найчастіше озброєні однією гвинтівкою на кількох вчорашніх робітників, студентів, представників інтелігенції. Буквально за добу на захист міста стало 29 тисяч цивільних киян, у тому числі - старшокласники столичних шкіл. Їх самопожертва і мужність виявились сильнішими за хвалений професіоналізм гітлерівських підкорювачів Західної Європи.

Саме героїчна оборона Києва, за визнанням гітлерівських генералів, вирішила долю Москви. 21 серпня 1941 року Гітлер вимушений був підписати директиву про призупинення переможного наступу на столицю СРСР і поворот танкових армад на південь в обхід Києва. Залишається хіба додати, що після падіння Москви Японія обіцяла теж вступити у війну. За таких умов відсидітись у підмосковних лісах чи на Уралі, щоб зібратись з силами для реваншу, Червоній армії навряд чи вдалось би…

Розподіл - за мовною ознакою?

У фільмі "Матч", як у відредактованому Сталіним остаточному варіанті роману Олександра Фадєєва "Молода гвардія", чистою українською мовою користуються винятково… поліцаї, колабораціоністи та інші негідники. Так, малоприємний бургомістр Києва, який примушує стати своєю дружиною кохану головного героя в обмін на його свободу, майже впродовж всього фільму розмовляє українською. Та досить фашистському прихвостню одуматись, як він переходить на… щиру російську мову. В результаті мовна ознака дозволяє безпомилково розрізняти позитивних і негативних персонажів фільму.

Важко не звернути увагу на далеких від еталону краси українок в національних костюмах, які забувають у громадському туалеті… хліб, який мають урочисто вручити німцям. Зате вступ до Києва окупантів зображений у кращих традиціях помпезних парадів. Між тим у 1941 році, як засвідчують очевидці і історики, основним обозним транспортом у гітлерівських військах служили… гужові повозки, а основою озброєння піхотних частин - гвинтівки, а не автомати.

Не менш вільно трактується у фільмі трагедія Бабиного Яру, масове знищення в якому євреїв подається як… акт відплати за підрив керованими по радіо мінами всього центру Києва із Хрещатиком включно. Натомість досить звернутись до документів, щоб пересвідчитись: насправді йшлося не про спонтанну акцію, а заздалегідь сплановану операцію з "вирішення єврейського питання". Тим більше, що радянське керівництво до останнього переконувало, що "Києва ворогу не віддамо". В результаті переважна більшість євреїв, організовано не евакуйованих з підприємствами, залишилась у місті і загинула в Бабиному Яру. Втім, це тема для окремої розмови, як і про знищення пацієнтів психіатричної лікарні не до, як показано у фільмі, а після початку масових розстрілів. Причому на душевнохворих гітлерівці куль не витрачали, а просто знищували нещасних у винайдених радянськими спецслужбами автомобілях-душогубках.

Бургомістр бургомістру - різниця

Зате із фразою, виголошеною у фільмі одним із німецьких генералів, що він ще не бачив країни, де власне населення позбавляють електроенергії і навіть води, не посперечаєшся. Більше того, якщо електростанції і насосні станції водогону знищили при відступі радянських військ, то жертвами вибухів на Хрещатику і прилеглих до центру вулицях стали як окупанти, так і … тисячі мирних киян. Справа у тому, що сапери із НКВС замінували як адміністративні будівлі і готелі, в яких мали розташуватись німці, так і підвали… житлових будинків.

Розлюченим постійними вибухами і пожежами окупантам було не до проблем місцевого населення. Отож налагоджувати хоч якесь життя міста довелось націоналістам, які ще сподівались на відродження української державності нехай навіть під німецьким протекторатом. Чи була ця діяльність колабораціоністською за своєю суттю, наочно засвідчує наказ окупаційної влади від 17 жовтня 1941 року про заборону зарахування націоналістів до загонів місцевої поліції. З 25 листопада згідно з таємним розпорядженням німецького керівництва розпочалось пряме знищення активістів-бандерівців.

За офіційним висновком робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, що працювала впродовж 1997-2004 років, у першу воєнну зиму найнебезпечнішими ворогами Рейху на території рейхскомісаріату "Україна" за власним визнанням нацистської поліції безпеки і СД стали не деморалізовані радянські партизани і підпільники, а… бандерівці, бульбівці і мельниківці. Отож не варто дивуватись, що у Києві від рук окупантів загинули практично всі члени міської управи на чолі з бургомістром Володимиром Багазієм, а у сумнозвісному Бабиному Яру розстріляли навіть українських письменників, очолюваних Оленою Телігою.

До речі, як засвідчують документи, колишніх футболістів київського "Динамо", які разом з іншими військовополоненими потрапили до Боярського концтабору, звільнили завдяки клопотанню голови міської управи Олександра Оглобліна, а проведення футбольного чемпіонату в окупованому Києві започатковували вже при новому очільнику цивільної адміністрації - Леонтії Форостовському. Як бачимо, надовго у бургомістерському кріслі при гітлерівцях не засиджувались…

Справжній герой - лише мертвий?

Вперше про "матч смерті", в якому команда колишніх "динамівців" перемогла гітлерівських футболістів, вже на десятий день після звільнення Києва - 16 листопада 1943 року - повідомила газета "Известия". За версією автора матеріалу Євгена Крігера, всіх героїв-спортсменів розстріляли.

Однак радянським спецслужбам не складно було з'ясувати, що насправді загинули лише четверо футболістів. Здавалось би, лише порадіти, що решті героїв вдалось вижити, однак комусь видалось підозрілим прославляти колишніх військовополонених. Отож лише до 20-річчя Перемоги загиблих від рук фашистів - Миколу Трусевича (саме він є прототипом головного героя фільму "Матч" - одесита Миколи Раневича), Івана Кузьменка, Олексія Клименка і Миколу Коротких - нагородили посмертно солдатськими медалями "За відвагу", а решту - медалями "За бойові заслуги".

Саме це демонстративне ігнорування подвигу футболістів згодом стане підставою для проголошення вже у часи перебудови "матчу смерті" ще одним міфом радянської доби та для закриття у 2005 році прокуратурою Гамбурга справи про загибель "динамівців" з формулюванням: "Справжньої причини арешту спортсменів встановити не вдалось. Свідків немає. Особи ймовірних військових злочинців невідомі".

…Матч-реванш, який ввійшов в історію, відбувся 9 серпня 1942 року. Як записано в протоколі допиту футболіста Володимира Балакіна, складеному 3 березня 1944 року вже радянськими слідчими, "18 августа около десяти утра, когда мы грузили муку (спортсмени-любителі працювали вантажниками на хлібозаводі - В. Ш), нас взяли и привезли на ул. Короленко, 33. Допрос получили только на четырнадцатые сутки" (ЦДАГО України, ф. 166, опис 3, стор. 246).

Непосвяченим варто пояснити, що звинувачених у кримінальних злочинах (дехто приписує футболістам банальну крадіжку борошна) доставляли на вул. Короленка, 15  в управління місцевої поліції. Не менш красномовна "байдужість" професіоналів з гестапо до затриманих, яких зазвичай відразу "запускали" на конвеєр допитів. Отож фактично йдеться чи не про найпереконливіший доказ того, що єдина вина арештованих - у перемозі на футбольному полі. Причому спортсмени добре усвідомлювали, що їх життя може завершитись разом зі грою. Однак вони зробили свій вибір. Чи їх вина, що замість миттєвої загибелі їм судилася страдницька доля в'язнів Сирецького концтабору смерті?

P. S. Серед чотирьох загиблих від рук фашистів гравців "Динамо" - троє українців. Це цілком закономірно, адже, на відміну від нинішніх футбольних часів, українські команди були справді українськими за своїм складом. То про кого тоді фільм "Матч" і чиїм подвигом пишається Росія?

Віктор Шпак, газета Місто