Як живеться житомирянам, які відмовилися від благ цивілізації?

Деякі люди різних професій, різних віку та вподобань залишають міські багатоповерхівки, перспективні робочі місця та успішний бізнес заради того, аби оселитися десь, так би мовити, один на один з природою. Так створюються «поселення майбутнього» — своєрідні маєтки, які з року в рік набувають все більшої популярності в Україні. На Житомирщині їх вже кілька.

Що змушує людей залишати блага цивілізації та оселятися поблизу вимираючих сіл? Не шкодити матінці-природі та людям — правило тамтешніх поселенців. Вони переконані, що лише таким чином можна по-філософськи переосмислити життя, покращити екологічне середовище, забезпечити здоров’я та довголіття багатьох поколінь.

Мій співрозмовник — Дмитро Матвійчук, молодий батько великого сімейства, яке вже шостий рік живе в екологічному поселенні посеред лісу. Чоловік твердить, що щасливий, бо попрощався із життям в обласному центрі заради гніздечка «на землі». Каже, що саме тут, неподалік села Лагульська Новоград-Волинського району, знайшов свій «Простір любові».

Звичайний житомирський хлопчина Дмитро, як і всі його однолітки, ходив до школи. Закінчивши коледж, займався рекламою, потім досить тривалий час — підприємницькою діяльністю. Свою найзаповітнішу мрію — жити у власному будинку з фруктовим садочком, городом та озером — він проніс крізь дитинство та юність.

— Я планував купити житло неподалік міста, — розповідає Дмитро. — Однак, коли прочитав у книжках про те, що є групи людей, яких об’єднує бажання зробити світ кращим, — загорівся ідеєю жити в екологічному поселенні.

Пройнялася філософією та романтикою еко-поселень і дружина Дмитра Оксана. Аби маленький «рай на землі» не став великим розчаруванням, подружжя відправилося до Росії, щоб перейняти досвід людей, які знають про такі маєтки не з книжок.

— Ми з дружиною відвідали російське поселення «Ковчег», якому на той час вже було десять років, — розповідає Дмитро. — Пожили там три дні, поспілкувалися з однодумцями і вирішили, що будемо йти до того, аби жити в такому поселенні.

— А чому ви не залишилися в Росії? — запитую.

— Є думка, що людина, яка виривається з корінням — втрачає силу роду та енергію. Щоб не блукати по світу, як бездомне цуценя, потрібно жити на батьківській землі.

Після повернення в Україну, Матвійчуки приєдналися до родового екологічного поселення «Простір любові», в якому на той час мешкали дві родини. А потім на мальовничі землі Лагульська подалися не лише жителі області, але й столичні вчителі, лікарі, програмісти, художники та письменники.

Зараз у родовому поселенні мешкають 26 сімей, загалом це близько 80 дорослих та дітей.

Використовуючи давно забуті екологічні технології в будівництві та натуральне землеробство, «екопоселенці» намагаються максимально зменшити свій вплив на навколишнє середовище.

— Земля для нас — жива істота, яка потребує любові, — каже Дмитро. — У нас не існує споживацького підходу: чим більше обробити, засіяти і взяти врожаю. Ми домовилися між собою, що не будемо використовувати ніяких хімічних добрив у землеробстві та створювати шкідливі для довкілля виробництва (всі організаційні питання жителі «Простору любові» вирішують на загальних зборах, які називаються «віче»).

Однак поселення «Простір любові» — це не повернення до вже прожитого, а новий етап, як тут кажуть, розвитку цивілізації. Тому поселенці все-таки використовують деякі блага, які подарував «людський прогрес». Тут користуються машинами, комп’ютерами та мобільними телефонами.

— Ми розуміємо, що все це — «протези» для мозку, — зізнається Дмитро. — Але вони полегшують життя.

У поселенні є одна на всіх пральня, міні-пилорама та два мотокультиватори. Тамтешні жителі обробляють поля, якими десятки років не ходив плуг. Тому деяка техніка просто необхідна, аби підіймати цілину.

У раціоні поселенців немає м’яса, вони всі — вегетаріанці. Їдять овочі та фрукти, вирощені на власних присадибних ділянках, а яйця купують у жителів Лагульська.

У Матвійчуків — 15 соток городу, на яких господарі вирощують картоплю, жито, пшеницю та овочі. Фруктовий садок заклали нещодавно, тому він поки що не родить.

— Я купив у місцевих жителів 100 кілограмів яблук і заплатив за них 100 гривень, — розповідає Дмитро. — У місті це коштувало б набагато дорожче.

До речі, за його словами, у селі можна жити набагато краще, ніж у місті, витрачаючи на це втричі менше коштів. Економія — не лише на продуктах харчування, але й на комунальних платежах. Щоправда, платять поселенці податок на землю — десять гривень на рік. Витрати на будівництво еко-будинків — теж незначні, адже будують їх переважно із глини та соломи. Останнім часом практикують тут і німецьку технологію будівництва із солом’яних тюків та глини.

Дмитро розповідає, що глина — дуже «цікавий» матеріал, тому що здатний «відчувати енергетику людини». Мовляв, живеш у такому будинку, наповнюєш його любов’ю, а він віддячує — обігріває.

У родовому поселенні є спільний будинок, власники називають його «Гостьовий центр». Це викуплена поселенцями стара сільська хата, в якій проводять збори, зупиняються гості та тимчасово живуть родини, які ще будують собі житло. У «Просторі любові» розвивають спорт та культуру: вже створено спортивний майданчик, баскетбольне та футбольне поля. У планах — будівництво амфітеатру на 300 місць. Крім того, за словами Дмитра, поселенці почали вже працювати над проектом дендропарку. У ньому будуть зосереджені найрізноманітніші зразки флори та фауни.

— Для виховання підростаючого покоління в «Просторі любові» є щось на зразок дитячого садочка, — говорить Дмитро. — Тут діти розширюють свій кругозір, розвивають мислення, вчаться образотворчому мистецтву, хореографії, театральній майстерності.

У поселенні постійно проживають 15 дітей, двоє з них навчаються у місцевій сільській школі, ще двоє — знаходяться на домашньому екстернаті, а всі інші хлопчики та дівчатка — дошкільного віку.

У Дмитра Матвійчука — трійко діток: Катруся, Іванко та Богданчик. До речі, наймолодший, як і семеро дітей інших поселенців, народився вже в «Просторі любові», без допомоги лікарів. Хоча намагаються лікуватися рослинами і «духовним зціленням», але від традиційної медицини повністю не відмовляються.

Ми звикли ділити людей на прибічників різних релігій, тому логічно, що я поцікавилася у Дмитра, якої ж віри він та його однодумці.

— Ми — люди надрелігійної свідомості. Віримо в єдиного Бога, матір-землю і в людські цінності.

— А церкви, каплиці будуєте?

— Ні. У нас є одна велика каплиця — планета Земля.

Не пропускають у поселенні святкування релігійних свят та деяких «мирських». Відзначають прадавні свята рівнодення, Івана Купала, Пасху, Різдво, Новий рік та дні народження. До слова, свята в екопоселенні відзначають по-особливому: без традиційного застілля зі спиртними напоями. Тут узагалі заборонено вживати алкоголь, а палять лише двоє поселенців.

Цікавим є той факт, що поселенці не відгороджуються один від одного огорожею. Єдине, що нагадує про межі їх маєтків — кущі та дерева, висаджені по периметру. Тут довіряють один одному і завжди раді новим родинам, яких з кожним роком у поселенні стає більше.