Чому для частини європейців Бандера страшніший за Леніна?

Нещодавно проти директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича у ЗМІ розгорнули масштабну інформаційну атаку. Всі закиди зводяться до звинувачень у переписуванні історії. Найдошкульнішою виявилась стаття британського журналіста Джоша Когена. Не буду зупинятись на тезах матеріалів – всі вони були аргументовано спростовані самим В’ятровичем. Важливо знати інше – проблема радянських історичних стереотипів на заході існує.

Вперше я стикнувся з цією проблемою на майстер-класі для журналістів «Етика і журналістика», організованому представництвом ОБСЄ. Під час лекції про комуністичні пам’ятники, британський блогер Оуен Хетерлі розповів про своє ставлення до процесів декомунізації в Україні.

Під час своєї промови він спершу намагався обходити «гострі кути» українського історичного дискурсу, однак, зрештою, не стримався, порівнявши пам’ятник Степану Бандері у Львові з погруддям Йосипу Сталіну, яке встановлювали комуністи у Запоріжжі.

Він вважав, що обидва монумента встановили «на зло» протилежній частині Україні. Його марно було переконувати, тому краще зосередитись на причинах, які сформували його позицію. В процесі діалогу я зрозумів, що британець оперує недостовірною інформацією, наприклад, що Бандера створив на Західній Україні «маленьку армію» і займався «знищенням євреїв та поляків на Галичині та Волині», що є апріорі неможливим з огляду  на його перебування у нацистському концтаборі протягом майже усієї 2-ї Світової війни.

Коли я поцікавився цим фактом, Оуен дав феєричну відповідь: «Невже ви  думаєте, що якби Бандера не був ув’язненим, він би цим не займався? Бандера – фашист!». Одразу зазначу, що я не фанат Бандери, адже вважаю його відповідальним за розкол в ОУН, проте я за об’єктивність і проти міфів, якими демонізували постать провідника українських націоналістів.

Про те, що на Галичині не було конфлікту між українцями та поляками в роки 2-ї світової, на відміну від Волині, я взагалі мовчу. Однак звідкись же англійський блогер взяв цю інформацію. Так, певну роль відіграли його батьки, які були комуністами, однак він мене запевнив, що не довіряє ані радянським, ані російським джерелам. Тоді яким?

Подібні тези я чув не лише від нього. Загалом подібні оцінки діяльності українських націоналістів зустрічаються в роботах таких істориків, як Пер Андерс Рудлінг, Омер Бартов, Ефрейм Зураф, Довід Катц, Джон-Пол Хімка, Олексій Міллер, Атіна Гросман, Рут Водак, Кристіан Гернер.

За словами іншого лектора Воркшопу, французької журналістки, у медіа-просторі Франції панує антиросійська істерія, яка не сприяє об’єктивному висвітленню конфлікту. Британські ЗМІ вона вважає об’єктивнішими (читай – більш проросійськими).

Після цього вже не так і дивно чути інші тези англійця: «Не можна ототожнювати голодомори 32-33 і 45-46рр. Перший був штучним, а другий відбувся в результаті воєнних дій» При цьому Оуен замовчує про активну торгівлю зерном Радянським Союзом в голодні роки обох геноцидів.

Або інше: «Комуністичні режими не можна порівнювати з фашистськими!», ну і для повної картинки: «Гітлер – фашист!». Для довідки: Гітлер ніколи не був фашистом, він був націонал-соціалістом, а різниця між цими двома ідеологіями приблизно така ж, як між комунізмом і фашизмом… хоч їх і «не можна порівнювати».

Коли наші інтерпретації історичних подій розійшлись? На якому етапі російське бачення історії стало міжнародним? Думаю, передумови були закладені ще після 1-ї Світової війни, коли Антанта не підтримала створення Української Народної Республіки і погодилась на поділ нашої території між ССРР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. Тоді вона вбачала в Україні союзника Німеччини

Звична позиція «бізнес ас южуал» не дозволила помітити ані проблему Голодомору та репресій українців у модернізованій Російській імперії, ані зростаючих тоталітарних режимів у Німеччині та Італії. Саме політика умиротворення агресорів стала причиною 2-ї Світової війни, адже європейські країни жодним чином не відреагували ані на напад Гітлера на Чехословаччину, ані на напад СРСР на Фінляндію. Сьогодні історія знову пішла по спіралі, і західні демократії наступають на ті ж граблі.

Вина Британської імперії та Франції у розв’язанні 2-ї Світової війни – не менша, ніж Німеччини та СРСР. Німці покаялись у своїх злочинах. Решта ж – ні, продовжуючи вважати себе невинними жертвами віроломного Гітлера.

Такий стан справ був закріплений шляхом створення ООН. Замість засудження тоталітаризму як явища, демократичні країни вирішили просто розділити світ, віддавши Москві пів-Європи. Замість засудження СРСР як одного з ініціаторів війни, його одностайно визнали країною-переможницею, у купі з її баченням історії окупованих нею країн.

Тобто, у разі організації міжнародного трибуналу над злочинним комуністичним режимом і компартією, подібного трибуналу над націонал-соціалістичною партією і гітлерівським режимом, західним країнам доведеться визнати свою помилку. А це завжди складно.

Ми конче потребуємо міжнародного суду над комуністичними тоталітарними режимами. Ми потребуємо проведення Міжнародних історичних конференцій з метою розвінчання «політкоректних» радянських історичних міфів, які досі присутні у історичних підручниках західних країн.

Між комуністами та нацистами має бути знак «дорівнює». Між ісламськими та російськими терористами має стояти знак «дорівнює». Тільки так ми зможемо згуртуватись і перемогти непокаране зло, яке знову відродилось на уламках людиноненависницького режиму.