Війна символів. Путін хоче взяти реванш в центрі України?

Вже кілька тижнів на Донбасі відносно тихо. Путін переключив увагу як свого народу, так і світової спільноти на військовий конфлікт у Сирії. Туди ж він перенаправив і потік найманців-терористів. Проте, той, хто вирішив, що нашу країну нарешті залишать у спокої, помиляється. Кремлівська мета і стратегія не змінились. Це виключно тактичні кроки.
Оберти «гарячого» конфлікту на Донбасі були зменшені, але зусилля дипломатичної, інформаційної, організаційної і ідеологічної війни знову підсилені. У чому це проявляється?
Ну, хоча би в тому, що агенти Кремля продовжують насадження символів «русского міра» в мирній Україні, передусім – включившись у кампанію перейменувань, яка відбувається по всій державі. Тут вони діють за двома сценаріями: або саботажу, або повернення «історичних» (тобто, імперських) назв.
Саботують виконання закону переважно через відмови, затягування, блокування перейменування топонімічних об’єктів під будь-якими приводами. Або намагаючись довести, що той чи інший комуністичний діяч чи подія не підпадає під дію Закону про декомунізацію (наприклад, ніби Терешкова – тільки космонавтка, а не партійний діяч), або «перейменовуючи» той чи інший об’єкт, названий в честь радянського діяча, на честь якогось святого (Дніпропетровськ – на честь святого Петра, а не Петровського, Димитрово – на честь святого Димитрія, а не Дімітрова і т.д.).
Повернення «історичних» назв – технологія значно вишуканіша і небезпечніша. Адже одне діло – замінити назву на честь нікому не потрібного комуніста, і зовсім інша – змінювати назви, що нещодавно були змінені. «Невже не можна було одразу знайти підходящу назву, а не перйменовувати по сто разів!», - обурюватимуться містяни, і будуть праві. Виправляти – завжди удвічі складніше і викликатиме сильніший опір та невдоволення.
Тут формально влада ніби і Закон «Про декомунізацію» виконує, і «русскій мір» утверджує. Бо повертаючи назви, нав’язані нам Російською імперією, ми ще глибше вкорінюємо в голови українців комплекс меншовартості.
Закарбовуючи в народній пам’яті лише сторінки історичної бездержавності, ми продовжуємо забувати своє славне минуле. Ми втрачаємо нитку спадкоємності України від УНР, від Гетьманщини, від Великого князівства Литовського, від Київської Русі, від Антського Союзу, від Імперії Гунів, від Великої Скіфії…
Найяскравіше війна символів помітна в Кіровограді. На відміну від сусіднього Дніпропетровська, у нас не зняли з порядку денного повернення імперської назви. Необхідність перейменування дискутується в Кіровограді з моменту проголошення державної незалежності України. Найсистемніше увесь цей час працювали проросійські сили, які, за допомогою історичних міфів та агресивної пропаганди, зробили варіант «Єлисаветград» чи не найпопулярнішим серед мешканців.
Фактично, увесь цей час місто поділялось на три умовні частини: тих, які хотіли б повернути імперську назву «Єлисаветград», тих, хто хотів дати місту нову українську назву, та тих, хто взагалі не бажав перейменування. Через небажання кожної з груп до будь-яких компромісів, у місті зберігався статус-кво. Перейменування не відбувалось.
Але з кожним роком проросійська пропаганда продовжувалась, адже вона щедро фінансувалась російськими фондами. З часом прибічникам «русского міра» вдалось перейменувати кілька вулиць, повернувши їм імперські назви. Найбільшого розмаху проросійська пропаганда набула за часів губернаторства Сергія Ларіна, одного з найближчих соратників Януковича, нині – одного з очільників Опозиційного Блоку. Проте, набрати критичну масу симпатиків їм тоді все одно не вдалось.
Сьогодні в Україні прийнято Закон «Про декомунізацію», і місто однозначно має бути перейменоване, тому боротьба досягнула свого піку. Ситуацію ще більше підігрівають місцеві вибори. Деякі кандидати вирішили скористатись перейменуванням як передвиборчою технологією. У пропаганду назви «Єлисаветград» вкидаються шалені кошти невідомого походження. Вона пропагується із замовних матеріалів у ЗМІ, із зовнішньої реклами, із проповідей попів Московського патріархату, із агітпродукції деяких кандидатів і в соцмережах.
Зрештою, екс-регіоналам і цього виявилось замало, тож вони вирішили розтринькати і бюджетні гроші, виділивши 600 тисяч гривен на проведення т.зв. «громадського опитування з приводу перейменування».
Чому деякі кіровоградці купились на імперську пропаганду і самі підключились до агітації? Мотивів декілька, і всі вони походять від міфів, нав’язаних вміло поданою пропагандою. Чим же промили мізки мешканців міста? Озвучу головні симулякри:

1. «Красива» назва? Звісно, на колір та смак товариш не всяк, але при правильному підході в рекламній кампанії, будь-який товар можна позиціонувати як красивий. А в нашому місті над створенням цього образу для імперської назви працювали не один рік…
2. Перша назва? Цей міф було вже неодноразово спростовано краєзнавцями, однак він все одно продовжує жити в народній уяві. Першими назвами міста (поселення з органом самоуправління – магістратом), за різними версіями, були «Поділ» та «Лизавет». В Єлисаветград місто перейменували вже після ліквідації Запорізької Січі у 1975 році (до речі, російське військо, яке знищувало Січ, вирушило саме з фортеці св.Єлисавети).
3. На честь святої? Це також міф. У Російській імперії найменування здійснювались на честь святих суто формально. Фактично ж, таким чином увічнювались імена монархів. Але навіть формально на честь святої було названо лише фортецю. В назві міста вшановувалась саме імператриця Єлисавета. Жодного храму, названого на честь Єлисавети, в місті не було. Цю святу взагалі не дуже шанують, та й то – лише у католиків. Культ Єлисавети в церквах Московського патріархату розпочався лише після проголошення Україною незалежності.
4. Місто виникло завдяки фортеці? На справді, все відбувалось з точністю до навпаки. Як і більшість міст, Поділ виник завдяки торгівлі та ремеслам, на основі козацьких поселень на Інгулі. Фортецю будували поруч з містом. Довгий час фортеця не входила в межі міста. Навіть після розформування фортеці, керівництво міста не хотіло брати її на баланс.
5. Фортеця захищала від турків? Це повна маячня. Російське керівництво не приховувало, що будувало фортецю передусім для тиску на Запоріжжя і стримування Гайдамаччини. Гарнізон фортеці за всю свою історію не провів жодного бою.
6. Імператриця Єлизавета ІІ була прихильною до козацтва? На справді, імператриця, як і всі російські монархи, утискала українське населення, виселяла козаків із обжитих земель, які мали відійти під ту ж таки фортецю, вбивала їх важкою працею на будівництві споруди... А прихильною вона була лише до одного свого коханця-українця Розумовського.
7. Альтернативні варіанти назв підходять лиш для сіл? Цей міф перегукується з іншим, згідно якого проти Єлисаветграда виступають «понаєхавшиє». На справді, тут значну роль грає набутий комплекс меншовартості. Той самий, який змушує україномовну сільську молодь, яка приїжджає на навчання в місто, одразу переходити на російську мову, щоб здаватись «своїми», адже все «сільське» - згідно з усталеними стереотипами - другосортне. Тому цей міф зачіпає передусім тих, хто свого часу перебрався зі свого села в місто і прагне забути, «стерти» своє селянське походження.

В умовах військової агресії Росії місту не можна повертати імперських назв, тому активна патріотична громадськість міста проводить кампанію за надання Кіровограду української назви.
Пропоную приєднатись до порятунку Центральної України і завадити проросійським силам здійснити свою ідеологічну диверсію. Для цього достатньо підписати петицію на сайті Президента…
 
Дмитро Сінченко