ПРоффесійні «орли» в рожевих окулярах

Важко, також, збагнути логіку тих, хто будує стратегію переговорного процесу – тобто, вищого керівництва нашої країни, яке наразі уособлюють Янукович і Азаров. Принципово можливими тут є два підходи. Перший з них – з позиції послідовного захисту національних інтересів. З цих позицій Україні перейти з використання газу в системах центрального опалення на електрику в індивідуальних системах електрообігріву не просто бажано, а конче необхідно. В результаті такого кроку отримуємо ліквідацію енергетичної залежності, покращення зовнішньоторговельного балансу вже з першого року від початку впровадження на мільярди доларів, нові робочі місця. Це, в свою чергу, дасть можливість фінансувати соціальні програми, зніме гостроту у відносинах між народом і владою. Початок широкого впровадження індивідуальних систем електрообігріву зробить більш поступливими Кремль у «газовому» і низці інших питань, адже розрахунки показують, що за 2-3 роки від російського газу МОЖНА ВІДМОВИТИСЬ ОСТАТОЧНО. Більш детально я говорив про це у кількох статтях, зокрема у матеріалі «Що приховує димова завіса?». Москва просто змушена буде піти на поступки, тому що повна ліквідація «газової залежності» позбавить її найбільш ефективного важеля впливу на Україну. Однак, у згаданому вище інтерв'ю Юрія Бойка, говориться про збільшення експорту електроенергії, а це означає, що можливість переходу на електричний обігрів навіть не розглядається. «Надлишок» електроенергії продається за кордон, гроші осідають у кишенях кількох олігархів (згадайте приватизацію «Західенерго»), а «газова проблема» залишається. Схоже, маємо випадок, коли на перешкоді національним інтересам став грошовий приватний інтерес.

На перший погляд, до необхідності переходу на електрику замість газу в обігріві житла повинна підштовхувати і зацікавленість олігархів у додаткових прибутках. Адже просте правило «купив дешевше – продав дорожче» у газовій сфері працює так само, як і на звичайному базарі. Тому олігархи мають бути зацікавлені у зниженні ціни на російський газ. Саме з цією метою олігархічним режимом Януковича-Азарова було півтора роки тому здано Севастополь. Однак, широко тоді розрекламована «знижка» виявилась міфом. Про те, що переговори починати зі значних поступок безперспективно і не професійно має знати навіть менеджер середньої ланки – а тут такий подарунок Москві! Ясно, що після цього до таких «переговірників» відношення відповідне, що і продемонстрували події на останніх «газових» перемовинах. Москву можуть переконати не поступки – це тільки робить її позицію більш жорсткою і збільшує її апетити. Кремль не зможе переконати і жалюгідне скигління про «стратегічне партнерство», «вічну дружбу», «обопільну вигоду», «необхідність з розумінням відноситись до проблем партнерів». Лише початок широкого впровадження індивідуальних систем електричного обігріву приміщень зможе похитнути «непохитну» позицію «бєлокамєнной». Після цього в широкому об'ємі можуть використовуватись й інші аргументи. Зокрема, можливість відключення електроенергії від деяких регіонів Росії, куди вона зараз експортується. Причому, не «на зло москалям», а в повній відповідності до українських національних інтересів – нам самим буде потрібна ця електроенергія. А Кавказ і прилеглі до нього регіони Росії, які зараз споживають українську електроенергію, впевнений, знайдуть їй, особливо взимку, заміну. Адже в 19 столітті вже освітлювали вулиці міст газовими ліхтарями. Та і Чорноморський Флот РФ у Севастополі зможе знайти джерело електроенергії для постачання своїх об'єктів і житла своїх військовослужбовців.

Однак, і цей – другий підхід не використовується керівництвом країни. А це показує, що воно зорієнтоване на «заробляння» грошей через тіньові корупційні схеми, з використанням «на всю котушку» відсутності обліку газу в комунальній сфері. Для більш глибокого вивчення проблеми я адресую читача до матеріалу «ИГРЫ С ЦЕНАМИ НА ГАЗ И «КОСМИЧЕСКИЕ» НОРМАТИВЫ – ТУПОЕ РАЗВОДИЛОВО НАРОДА» і вже згаданої вище статті «Що приховує димова завіса?». Корупційний підхід, однак, має ту ваду, що розплачуватись за нього має український народ. По справжньому «космічні» ціни на комунальні «послуги», перетворили їх навіть не на податок, а, по-суті, на різновид поборів чи данини. Збільшення цін на комунальні послуги веде до зубожіння населення, до згортання бізнесу, особливо малого і середнього, позбавляє українців будь-яких перспектив на майбутнє, робить свій «внесок» у загострення революційної ситуації в Україні. При нормальному розвитку економіки України прибутки олігархів могли б вирости набагато більше ніж при використанні корупційних «схем», а режим почував би себе значно стабільніше. В України є для такого розвитку достатньо ресурсів. Чого вартий приклад сільського господарства, яке збирає рекордні врожаї, знаходячись у стані занепаду. А які перспективи може воно мати у разі реформування!

Але люди, які зараз у владі, схоже, просто не знають інших способів заробляти гроші, окрім, як тупо грабувати український народ. Не знають і не хочуть вчитися, тому що вважають народ за «лохів» і бидло. З вікон їх лімузинів і гвинтокрилів картина, напевно, виглядає більш оптимістично, ніж це є насправді. Не видно хвилі обурення і гніву, яка піднімається у суспільстві, і яка ось-ось має накрити країну. Не видно тих злиднів, які панують в сім'ях кожних чотирьох з п'яти українців. Не видно повального пияцтва і розгулу наркоманії. Не видно вимирання нації. Але все це в Україні є. А може оптимізм нашої верхівки якраз від того, що країна нищиться, а нація – вимирає?

Згадав анекдот своєї студентської пори.  19 століття, Америка, прерії. Кількох індіанців захопили в полон «блідолиці». Через кілька днів індіанці втекли і прийшли до вождя племені. Один з них розповідає про пережите: «О великий вождь! Піймали нас «блідолиці», посадили в сарай. Сидимо ми день, сидимо другий, сидимо третій. На четвертий день Гострозорий Орел помітив, що у сараю немає четвертої стіни». Незважаючи на те, що вибратись з «українського глухого кута» є справою реальною, і перший крок тут – здобуття енергетичної незалежності, виходу з нього не бачить ні влада ні парламентська опозиція. У всякому разі, ми чуємо під час суперечок між цими сторонами все, що завгодно, крім обговорення шляхів розв'язання реальних українських проблем. І влада, і парламентська опозиція впевнено ведуть країну до революції, яка змете і тих, і інших. Але, схоже, індіанці з цитованого анекдоту були все-таки більш гострозорими за теперішніх «публічних політиків». На відміну від останніх, вони, хоч і з «невеликим» запізненням, розгледіли шлях до порятунку.