Біг на стадіон – “PKO Silesia Maraton”

Була у мене одна давня та надовго відкладена мрія – взяти участь в марафоні або півмарафоні. Коли знайомі запропонували побігати зранку,  залюбки погодився. Біг мені подобався ще зі шкільних часів, і недаремно, адже усі знають, що це чудовий спосіб тримати себе у формі та покращити роботу серцево-судинної системи.

Як я став учасником пів марафону в Катовіце? Випадковість і не більше. Я переїхав до Польщі, залишивши Україну. Там і перше відрядження, яке закинуло мене у Катовіце. Шукаючи, як розважитись, я почав перебирати події та заходи, коли мій погляд упав на забіг PKO Silesia Marathon. Роздумувати і відкладати не став, адже це була чудова нагода досягнути завітних цілей.

Перший Сілезький марафон пройшов 3 травня 2009 року через ворота Сілезького стадіону в Хожуві. Фінішна лінія марафону була розташована перед Катовіце «Сподек». Почесним стартером першого вуличного марафону в Сілезії був проф. Єжи Бузек. Творець гонки –  Богдан Витвицький, бігун, промоутер фізичної активності та спорту, президент фонду Silesia Pro Active, хто і до цих пір проводить захід. У 2010 році марафон обмежили одним містом, тепер конкурс проходить вулицями Катовіце.

За три місяці до півмарафону я почав готуватись. Про тренування розповідати особливо нічого – декілька разів на тиждень я вирушав на пробіжку.

Реєстрація учасника коштувала 85 злотих. За день до старту забігу забрав свій стартовий пакет, що вміщував номер з чіпом, футболку та наплічник.

Вранці стикнувся з проблемою, яка спочатку здалась глобальною: місце, в якому довелось зупинитись, розташовувалось якраз біля траси марафону. Маршрути автобусів змінили, взагалі не зрозуміло було, чи будуть вони ходити. Неділя – особливий день для поляків, усі йдуть до церкви – малі, молоді і старі, тому машину піймати – задача не з легких, доречно навіть сказати, що майже неможлива.

Коли надії майже не залишилось, ніколи не вгадаєте, яка дрібниця стала моїм рятівником – маленький червоний рюкзачок. Неочікувано для мене, машина зупинилась – польський півмарафонець, побачивши рюкзак, підібрав мене. Ми відправились по шляху до моєї мрії. 

Діставшись до місця та побажавши один одному удачі, кожен з нас розійшовся у своїх справах.

Далі усе, як зазвичай на марафонах – невеличка розминка (без якої, до речі, ніяк!) і старт. Людей було багато. Мене переганяли і я переганяв. Спочатку було багато сил. Перші 10 кілометрів я старався триматись у вирі подій. А далі продовжились ранкові пригоди – розв’язались шнурки. Дрібниці, порівняно з тим, що сталось далі. Я зупинився, щоб зав’язати їх, і відчув різкий біль у правій нозі. Здавалося, що усі шрами, які накопичувались з плином тридцяти років, вирішили нагадати про себе. Уж подумки поставив крапку та одразу згадав батьків: вони були проти моєї участі в заході, усе твердили, що станеться щось погане. Проте невеличкий відпочинок додав сил. Не набираючи швидкості, я зі своїм червоним рюкзачком помалу побіг.

Фініш знайшов собі місце на стадіоні. Воно було того варте – уже не пам’ятаю навіть, коли до того отримував стільки задоволень. Безліч емоцій, підтримки та натхнення. На фініші біль зовсім зник, ніби його взагалі не було.

Все було так чудово, що можу відмітити лише плюси:

• Підтримка на трасі просто шалена, прекрасно мотивує і не дає зупинитись;
• Маршрут лежав не лише через місто, а й через чарівні осінні парки.