PANEM ET CIRCENSES (в перекладі з латинської - хліба та видовищ)

Для того щоб не розчаровуватись,

не треба очаровуватись.

О. Тягнибок

Назву цієї статті мені навіяли події, пов'язані з початком роботи недавно обраної Верховної Ради. За ними стежила вся Україна, однак – кожен бачить те, що йому хочеться бачити і чує те, що хоче почути. Спробуємо все ж, наскільки це можливо, розібратися з тим, що залишилося «в сухому залишку» після кількох днів роботи нового складу українського парламенту.

Процитую народного депутата від ВО «Свобода» Андрія Іллєнка, який розмістив на Facebook таке повідомлення: «Початок роботи нової ВР показав, що рука таки не здригнеться. Регіонали та комуністи зрозуміли, що тепер їм доведеться рахуватися з організованою, дисциплінованою та активною силою, яка здатна вести потужну політичну лінію. Перша в історії України націоналістична фракція у ВР змінює не тільки сам парламент, але і дає нове дихання всій опозиції. Що ж дає підстави пану Андрію робити такі потужні висновки?

Можливо, такий висновок можна зробити з історії з батьком та сином Табаловими, які потрапили до Верховної Ради від опозиції, батько – Олександр Табалов за партійним списком, його син Андрій - по 99-му мажоритарному округу? Нагадаю, що хоча вони підписали присягу увійти після виборів до опозиційної фракції, перед початком роботи нового скликання Верховної Ради змінили свої політичні уподобання, і оголосили, що будуть позафракційними депутатами. Було багато шуму, Табалових не пускали до сесійного залу. Опозиція вимагала від ЦВК анулювати мандат Олександра Табалова, і призначити депутатом наступного за ним кандидата у партійному списку, а у 99-му окрузі провести перевибори. Однак, на даний момент (16 грудня 2012 року) здобутки опозиції тут більш ніж скромні. Табалови оголосили, що віддають свої картки для голосування в секретаріат Верховної Ради (абсолютно не зрозуміло, які юридичні наслідки цього кроку). Вони не склали свої повноваження, і схоже на те, що просто чекають, коли увага переключиться на когось іншого, щоб забрати ці картки назад. Галасувати в даному випадку про перемогу опозиції – це, м'яко кажучи, маленьке перебільшення.

Можливо, є інші значні перемоги? Бачимо, що Азаров – знову прем'єр-міністр,Головою Верховної Ради обрано Володимира Рибака. Першим заступником голови Верховної Ради обрано комуніста Ігоря Калєтніка, хоча на цю посаду були й претенденти від опозиції. То де ж тут «нове дихання опозиції»? Так, дійсно, заступником голови ВР став свободівець Руслан Кошулинський. Але тут є певні запитання, які випливають з результатів голосування за цю кандидатуру. Вони такі: за – 305,  проти – 6,  утрималось – 3, не голосувало – 111, всього – 425. Інтерес викликає голосування фракції Партії регіонів: за – 126. Тобто, без голосів регіоналів свободівець Кошулинський не став би заступником Голови Верховної Ради. З чим пов'язана така підтримка, особливо якщо пам'ятати, що у цьому світі нічого нікому просто так не дають? Такий подарунок українофобів українським націоналістам пов'язаний з тим, що вже відбулося, чи з тим, що ще має бути?

Чи може вважати перемогою результат штовханини у Верховній Раді свободівців з Ельбрусом Тедеєвим – депутатом-регіоналом і олімпійським чемпіоном з вільної боротьби? І який політичний результат в інтересах України отримано в цьому випадку? І якщо це була дійсно принципова сутичка, то чому через 25 хвилин після неї Мохник з Кошулинським на пару з Шуфричем і Тедеєвим так мило бесідували (потім до них підійшли ще й Шенцев з Царьовим)? Версія цієї бесіди, озвучена свободівцями, не зовсім переконлива. Проте нехай – повіримо. Але вважати те, що відбулося, проявом «потужної політичної лінії»? Така оцінка швидше схожа на прояв бурхливої уяви…

Потужна політична лінія наразі на поверхні відсутня, залишається надія, що тимчасово. Звичайно, людині притаманно інколи трохи перебільшувати свої досягнення. Так само, як і значній частині українців, яким Янукович, Азаров та іже з ними добряче набридли, хочеться якомога швидше побачити поразку цієї компанії. Не сумніваюсь, що так обов'язково буде, але до цієї події маємо ще пройти певний шлях. Людей потрібно налаштовувати на активну боротьбу з режимом, а не повідомляти про неіснуючі успіхи, спрямовуючи пару народного гніву «в свисток». У зв'язку з цим варто згадати про таку річ, як сублімація.

Сублімація - психоаналітичний термін, що означає один із психологічних захисних механізмів. Сублімація проявляється у заміні людиною однієї потреби, важливішої, але такої, яку не повністю можна задовольнити, іншою потребою, менш важливою, але такою, яку можна повніше задовольнити, або, відповідно, одного, привабливішого об’єкта іншим, менш привабливим, об’єктом. Відбувається у тому разі, якщо людині чомусь не вдається оволодіти привабливішим для неї об’єктом і задовольнити тим самим свою актуальну потребу.

Так, боячись народжувати багато дітей через матеріальні нестатки, побутову або сімейну невлаштованість, люди часто заводять собі домашніх тварин. Це відбувається тому, що нормальній людині притаманний інстинкт батьківства, який перетворюється (сублімується) у необхідність про когось піклуватись.

Або, наприклад, хлопець пропонує дівчині одружитись, а вона йому відмовляє. Тоді, можливо, хлопець спробує намалювати дівчину, напише про неї вірші, музику, пісню. Але далеко не в усьому, що буде робити хлопець під впливом цієї події, обов'язково буде можна прочитати образ цієї дівчини. Скажімо, він стане більш інтенсивно, ніж звичайно робити фізичні вправи, краще буде вчитися. Це все теж прийнято називати сублімацією.

Сприймати штовханину і бійки у Верховній Раді, як політичні перемоги, очевидно є теж проявом цього явища. Подряпане вухо Табалова – однієї з «тушок» нового скликання Верховної Ради – сприймається, як велика політична перемога чи, принаймні, значна політична подія. Ну що ж – якщо немає нічого значимішого – піде й це. Але таким чином знижується градус протестних настроїв. Ми вже це проходили не раз (проходимо й зараз): брататися з колишніми комуністами на початку 90-х замість того, щоб судити їх за злочини комуністичного режиму, радіти підписаним «універсалам» з фальсифікаторами виборів, дискутувати на різноманітних «ток-шоу» з українофобами, чотири рази ламати паркан біля Верховної Ради. Чи не відбувається тут підміна ВЧИНКІВ виставою і лицедійством?

Внесу ясність – я ні в якому разі не засуджую прояви сили у Верховній Раді.Партія, яка уособлює собою діючий режим іншої мови просто не розуміє. Домовлятись ці люди будуть лише тоді, коли побачать проти себе СИЛУ. На жаль, не всі це розуміють, не підтримуючи, чи навіть засуджуючи ініціаторів силового сценарію. Мене дивує (напевно – не тільки мене), зокрема, позиція діючого чемпіона світу з боксу Кличка, який заявляє про те, що його кулаки – це «ядерна зброя», але переконувати опонентів розраховує «силою думки».  Така його позиція дозволяє регіоналам у Верховній Раді діяти більш рішуче – так внаслідок депутатського «мордобою» постраждав депутат від ВО «Батьківщина» Олег Медуниця, якого кілька провладних нардепів били руками й ногами. Цікаво, а якщо пан Віталій побачить, як хулігани б'ють жінку в темному провулку, він побіжить викликати міліцію?

Аналізуючи події, які відбулися у Верховній Раді, і сказане з цього приводу представниками політичних сил, які там представлені, враховуючи реакцію на це суспільства, можна зробити деякі висновки:

1.   Силовий сценарій подій в сесійному залі абсолютно виправданий і підтримується значною кількістю українських громадян. Все більша їх кількість розуміє незаконність дій тих, хто представляє владу, і розуміє необхідність в будь-який спосіб припиняти такі дії.

2.   На даний момент якийсь помітний політичний результат відсутній, мова може йти лише про певний психологічний зсув – опозицію таки перестали відверто безкарно лупцювати, і «Свобода», дійсно може записати це собі в актив.

3.   Навряд чи потужний психологічний тиск на перших «тушок» Табалових припинить процес «тушкування» – просто, швидше всього, зрадники будуть діяти обережніше. Відверті зради в українському законодавчому органі – прояв корупції, а для подолання цього явища навіть гарного мордобою недостатньо – потрібні більш радикальні дії.

4.   Не варто надміру переоцінювати цей психологічний момент – влада знаходиться все ще в руках Януковича і К⁰ і відібрати її можна лише в разі продуманої стратегії і системних дій. Шляхом постановочних шоу навіть у такому людному місці, як Верховна Рада, мети не досягнути.

5.   Без підтримки «вулиці» неможливо розраховувати на успіх у президентських виборах 2015 року, тому відсутність видимих зусиль по розбудові структур у опозиційних партій буде свідчити про їх небажання серйозно боротись проти режиму Януковича. В такому випадку мова йтиме лише про імітацію опору.

6.   Про імітацію опору буде свідчити також відсутність спроб опозиції нав'язати серйозну дискусію з економічних питань, обмежуючись лише гуманітарною сферою (мова, культура, прибавка до зарплат і пенсій). Сила цього антинародного режиму лежить саме в економічній площині, грабунок народу – джерело його сили; не зачіпаючи статки олігархів НЕМОЖЛИВО якось помітно змінити ситуацію в країні, стан і настрої її населення.

7.   Небажання опозиційних політичних сил конфліктувати з олігархами буде свідчити про намір модернізувати гасло, винесене в заголовок цієї статті – замість хліба і видовищ українцям будуть пропонуватись виключно видовища. Причому, для убезпечення від проблем тих, хто належить до системи влади (сюди входить і опозиція), реальні дії будуть підмінятись їх імітацією.

Чи мають підстави викладені вище побоювання – покаже вже найближчий час. Звичайно, вистава, яку нам влаштували нардепи «нового розливу» досить високої якості, тому не так просто зрозуміти справжні наміри опозиціонерів. Однак, не варто вже так сильно зачаровуватись і надіятись на те, що обрані нами «богатирі», зламають хребет «регіональській гідрі», хоча, звичайно, не можна заважати людині вірити, що її сорочка все ж ближча якомусь народному обранцю ніж його власна. Тим, хто в це не вірить, нагадую, що порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих.

Микола Осіпчук