Живий Журнал
 
ЖЖ » Новини » Суспільство і влада » 2024 » Июль » 1 » 19:49:03

5 історій переїзду за кордон і повернення додому зі США, Катару, Чехії і Польщі

01.07.2024, 19:49:03 4983 0 Помилка?Помилка в тексті?
Виділили слово мишкою
і натисніть Ctrl+Enter
5 історій переїзду за кордон і повернення додому зі США, Катару, Чехії і Польщі

Ми поспілкувалися з IT-спеціалістами, які попрацювали в інших країнах, повернулися додому й готові розповісти про свій досвід. Де цінують work-life balance, у якій країні починається робочий день з неділі; де дбають про різноманіття і де виходять на мітинги на підтримку українців.

А ще айтівці розповіли, за яких обставин повернулися додому і який розвиток отримали їхні історії в Україні. Хтось став волонтером, хтось працює в мілтеку, а хтось долучився до розвитку державних послуг.

«У Чехії о п’ятій вечора ви вже нікого не побачите в офісі»

Ірина Мельникова, Program Manager у мілтек-індустрії, у 2019–2024 роках жила в Чехії, відтак повернулася в Україну


Країну для еміграції я не вибирала. Переїхала в Чехію 2019 року, тому що там працював чоловік. Було складно знайти роботу. Звикла до українських процесів, коли ви надіслали резюме — і вже за дві години пише рекрутер. У Чехії чекати на відповідь можна місяць. Я консультувалась, як переробити CV, готувалася до співбесід — там усе працює по-іншому. У підсумку знайшла роботу в празькому офісі компанії Wargaming. Ця локація тільки-но відкрилась, майже весь штат набрали в Європі. У моїй команді були чехи, хорвати, серби, іспанці, а ще шриланкієць та аргентинець. На наступній роботі, у Bohemia Interactive Simulations, було більше чехів.

Треба було пристосуватися до того, що є work-life balance і люди без потреби не перепрацьовують. Але навіть якщо потреба є, співробітник може сказати: «Я повинен забирати дитину із садка», — і ви це маєте поважати. В українських компаніях, де я працювала, було ненормально піти о 18-й і звична річ — писати колегам після роботи та у вихідні. У Чехії о п’ятій вечора ви вже нікого не розраховуєте побачити в офісі. Це означає, що о 16:30 ви припиняєте ставити завдання, мітинги, бо люди вже збираються додому. Під час спілкування з головним офісом у Мінську мені доводилося бути фаєрволом. Я казала: «Ні, празький офіс не працює після шостої та у вихідні». Вони не розуміли чому, якщо у нас горять дедлайни.

У Європі люди не прагнуть напружуватись, щоб заробити більше, якщо це відбиратиме вільний час увечері. Після Києва з його темпом роботи, коли у 30 років вам уже потрібно на обкладинку медіа, мене це трохи дивувало. У Чехії навіть майстер, як і будь-який спеціаліст, не прийде працювати в суботу хоч би й за подвійну платню, бо планує поїхати кудись із дітьми. Але в IT це не означає, що дедлайни будуть зірвані. Просто до цього ритму потрібно пристосуватись. Померти від перевтоми ніхто не хоче, і швидко починаєш це цінувати. Нині я пропагую те саме: є робота, але також є сім’я чи хобі.

На момент повномасштабного вторгнення я все ще працювала у Wargaming. Друзі, знайомі, колеги запитували, чим можуть допомогти. Приносили матраци, адже я розміщувала людей, які приїжджали з України. Хтось пропонував вільну кімнату або й будинок. Я допомагала з перекладом, багато волонтерила. Ми викуповували цілі склади в Чехії, шукаючи необхідне для української армії.

«Для мене було важливо, що компанія мала контракти з українською армією»

Уже після того, як додала в резюме рядок про роботу в Чехії, працевлаштуватися стало легше. Я перейшла в компанію Bohemia Interactive Simulations, що працює з військовими. Утім, починали вони теж з комп’ютерної гри, і технології схожі на геймдев, тож мій досвід став перевагою. Для мене було важливо, що вони мали контракти з українською армією. Багато хто з колег тут волонтерив і навіть приїжджав в Україну з гуманітарною місією. Я їздила у відрядження, спілкувалася з військовими, відвідувала міжнародні виставки та конференції. На моєму бейджі було зазначено, що я з України, і це викликало велике зацікавлення.

За кордоном прожила п’ять років, але приїжджала в Україну та стежила за тим, як відкриваються мілтек-стартапи. Я хотіла активнішого залучення в проєкти з українською армією. У січні 2024 року повернулася додому та знайшла роботу в мілтеку, де навіть назва компанії під NDA. Це рішення не було емоційним — я обдумувала його пів року. Усім, хто планує повертатися в Україну, раджу тверезо зважити за і проти. Бути неготовим — теж нормально.

«Мені кортіло подивитись, як живуть люди в арабському світі»

Володимир Хворостянкін, Software Engineering Manager у Printify, у 2018 році працював у Катарі


До переїзду в Катар я працював у компанії Baaz у Дніпрі, яка розробляла платформи для арабського світу. Від компанії, дружньої до Baaz, надійшов запит на роботу над дуже цікавим проєктом у Катарі. Коли запитали, хто хоче долучитися, я зголосився. Ще тиждень ми торгувалися щодо зарплатні й урешті домовились. Оплата праці в Катарі на той момент могла бути вдвічі вищою за українську. Пізніше це змінилося — тепер в Україні можна заробляти навіть більше.

Довгий час Катар залишався закритою країною, туди було складно потрапити. Мені кортіло подивитись, як живуть люди в арабському світі. У Катарі я перебував з лютого до листопада 2018 року. Весь цей час прожив у готелі в місті Ер-Раян: відстань від помешкання до робочого місця — 200 метрів. Це було дешевше, ніж винаймати квартиру.

Я працював головним розробником системи, що аналізувала арабські й англійські тексти із соціальних медіа та визначала вподобання людини. Команда була невелика: загалом п’ятеро людей, іноді допомагали інші розробники. Якщо говорити про робочі інструменти, то з Україною немає жодної різниці.

Працював переважно з йорданцями та єгиптянами, а з катарським менеджментом спілкувався мало. З часом у мене з’явилися знайомі катарці, з ким міг раз на місяць попити кави.

«Незвично було, що вихідні в Катарі — це п’ятниця і субота»

П’ятниця — обов’язково, субота — за бажанням. Я не працював у суботу, тож мав два вихідних, але починати робочий тиждень потрібно було з неділі. Утім, до цього звикаєш. Понад норму в Катарі не працюють. Робочий день зазвичай починався о 7-й ранку, до спеки, а вже о 16-й в офісній будівлі майже нікого не лишалось. Я ж працював з 10-ї до 19-ї.

Під час мусульманських релігійних свят у Катарі майже не працюють. Хіба що недовго зранку, а потім роблять величезну перерву на обряди, молитви, гуляння. У цей час катарці не їдять, не п’ють. Потім знову трошки працюють, поки не зайде сонце. Тоді сідають трапезувати. А пізно ввечері можуть повернутися до роботи.

Місце, де я працював, називалося Qatar Science and Technology Park. Поруч розташовувалася мечеть. У головному офісі компанії мечеті поблизу не було, тож місце для молитов облаштували просто на роботі.

Окрім релігійних особливостей та розпорядку дня, жодних інших традицій не пригадаю. Мені здається, що робота розробника однакова що в Україні, що на Близькому Сході.

Загалом у Катарі дуже безпечно — крадіжками не варто перейматися. На набережній є сонячні панелі із зарядками, де можна залишити телефон і піти. Коли ви повернетесь, він буде на місці. На в’їзді в країну сканують обличчя та очі. Повсюди камери для розпізнавання облич.

Покинути країну на той момент можна було тільки літаком, а для виїзду був необхідний exit permit. Я виїжджав двічі. Щоб отримати exit permit, треба було написати ейчару. Він це узгоджував з керівництвом і створював запит у застосунку Metrash2. Це аналог нашої «Дії», який має кожен резидент Катару. Якщо за кодом професії можливо виїхати з країни до кінця контракту і роботодавець не заперечує, держава дає дозвіл.

Катар — це пустеля, і все побудовано на пісках. Під кожний кущ підведена вода: просто так нічого не росте. Влітку температура сягала 51,5 градуса. Хоч до роботи було близько і я добирався пішки, але від спеки міг відходити добру годину. Багато хороших, відкритих людей часто намагалися мене підвезти, бо бачили, що якийсь дурень плентається під сонцем. І, зокрема, через клімат залишатись у країні я не планував.

Ще в Катарі я розглядав вакансії з країн Європи, проходив співбесіди та отримував офери: хотів бути впевненим, що після закінчення проєкту матиму де працювати. Але всі пропозиції з Європи не дуже приваблювали, тож я зупинився на офері з Дніпра та повернувся в Україну, а вже за тиждень, у грудні 2018-го, вийшов на нову роботу. Через два роки, 2021-го, перейшов у Printify.

З 2022 року я волонтерю. Починав з допомоги військовому шпиталю в Дніпрі. Пізніше сфокусувався на підтримці 57-го окремого полку зв’язку і управління Повітряних сил, а також медиків 97-го окремого механізованого батальйону 60-ї бригади.

Власним коштом, а також за допомогою великих зборів і регулярних донатів (дякую всім, хто долучається) у 2022 році вдалося відновити та розширити мережу радіозв’язку, покращити опорну мережу зв’язку й комунікацію всіх ланок ППО. Під час Харківського контрнаступу завдяки героїзму розрахунку ЗРК та якості зв’язку, яку ми з полком зв’язку вдосконалили, вдалося збити СУ-34. Цей літак мав намір завдати ракетного удару — важко уявити можливі наслідки. Як відзнаку я отримав шматок того самого літака та медаль від командувача полку зв’язку.

«Люди в команді набагато простіше казали „Я не знаю“»

Микола Коцаб’юк, у 2020–2022 роках працював у Чехії, відтак повернувся в Україну


2019 року я мав на руках офери з Ірландії та Сінгапуру, але на горизонті замайорів Microsoft. Співбесідувався в Белград та Прагу і зупинив вибір на празькому офісі компанії. До речі, довелося почитати статті на тему «How to ask more», як наслідок перемовин — триразове збільшення акцій. Так у березні 2020 року я вийшов на роботу в Празі. Якраз почалася пандемія ковіду. Коли приїхав в офіс, побачив, як люди виносять монітори. Хотілося кричати: «Куди ви? Я тільки приїхав».

У команді працювали люди багатьох віросповідань з різних країн. Мій перший менеджер був з Коста-Рики. Були менеджери з Естонії та Польщі, колеги з Єгипту. У якийсь момент в офісі навіть облаштували кімнатку для молитов. У команді працював хлопець із Киргизстану, і я зауважив, що він періодично кудись ходить і має килимок. Можна було здогадатись, що він молиться. Користуватися кімнатою для молитов могли люди будь-якої релігії.

Я звернув увагу, що люди в команді набагато простіше казали «Я не знаю». В Україні зізнатися в такому готовий не кожен.

«Колеги ходили на мітинги за Україну, найбільший з яких зібрав 100 тисяч людей»

Коли сталося повномасштабне вторгнення, було дуже багато ініціатив від компанії та колег. Я взяв тиждень вихідних: було не до роботи. Колеги ходили на мітинги за Україну, найбільший з яких зібрав 100 тисяч людей. Компанія подвоювала донати, але не всі працівники вважали, що вона робить достатньо. На жаль, коли я опублікував у Teams статус «Russia is a terrorist state #StandWithUkraine», мене запросили на дзвінок з HR і ввічливо попросили це прибрати.

Багато часу в компанії йшло на доведення менеджеру, що ви класно виконуєте свою роботу. Чимало залежало від обставин, наприклад бюджету. 2022 року я виношував ідею про звільнення. Думав переїхати в Хорватію. Але якось мені зателефонував брат і сказав, що помер батько. Наступного дня я сів в автобус і повернувся в Україну.

Після повернення я став допомагати військовим і долучився до спільноти SocialDroneUA. Ці люди самі замовляють деталі та роблять дрони для армії. Разом з однодумцями зі Львова ми відкрили свою філію. Нині у спільноті проєкту 140 людей. У суботу їздимо на полігон. Вже 11-й тиждень облітуємо дрони у Львові — я організовую процес на місці. До речі, зараз проводжу збір на 13 дронів.

«Навіть у піврічних звітах важливо зазначати, як ти допомагав команді бути різноманітною»

Іраїда Опрішко, Project Manager в Ajax Systems, працювала та вчилася у США у 2018–2021 роках, відтак повернулася в Україну


На факультеті кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де я навчалася, панувала сильна культура олімпіадного програмування та взаємопідтримка. Старшокурсники, які потрапили на роботу в топові компанії, давали рекомендації молодшим. Ще до закінчення навчання я мала рік досвіду роботи в Samsung в Україні. А на четвертому курсі мене порекомендували в Microsoft, куди після співбесід запросили як Software Engineer. Отож 2018 року, після здобуття диплома бакалавра, я переїхала в місто Редмонд, що в штаті Вашингтон, де розташована штаб-квартира Microsoft.

Великі міста Східного та Західного узбережжя є супермультинаціональними. Я працювала біля Сієтла, й оскільки наш офіс розташовувався в мультикультурній зоні, на роботі було велике розмаїття. У Штатах дуже важливим є diversity. Навіть у піврічних звітах важливо зазначати, як ти допомагав команді бути різноманітною, а кожному — почутим. Активно проговорюється, що ми всі маємо чути одне одного й спільно вкладатись у вирішення проблем.

Але це не впливає на найм. Як людина, яка проводила співбесіди та давала фідбек, можу сказати, що нам ніколи не казали брати до уваги стать чи расу кандидата. Тут не оцінюють людину за тим, звідки вона, адже всі різні. Я співбесідувала на вхідний рівень, тобто інтернів. Круто, коли сама лише починаєш кар’єру в компанії, а тобі вже дають можливість взяти участь у відборі.

Особливістю всієї Америки є святкування великої кількості свят, притаманних різним культурам. Наприклад, на День вишиванки українці вбиралися на роботу у вишитий одяг. Круто було бачити людей в українському одязі. Вшановували багато індійських свят, ірландських. Це радше особливість мультинаціональної Америки, а не лише Microsoft.

«Робочі години залежать від уподобань конкретної людини»

Я працювала в одному офісі з дівчиною з Індії. У дні, коли припадали їхні національні свята, вона приходила дуже нарядна. Я читала, що означає кожне з них. Вона показувала сімейні фотографії зі свят, де всі одягнені в сарі. Коли стикаєшся з людьми інших культур, це робить тебе усвідомленішою, спонукає дізнаватися більше.

У кожній країні є свої культурні аспекти роботи, але багато залежить від конкретної людини. В Америці я зустрічала спеціалістів, які працюють небагато: менше ніж вісім годин. Вони виконують свою роботу, їхня команда задоволена, і цього достатньо.

А буває навпаки. Наприклад, я працювала з хлопцем, який весь час залишався на зв’язку. Він був готовий розв’язувати проблеми вдень і вночі, відповідно, переживав вищий рівень напруги та стресу.

Робочі години залежать від уподобань конкретної людини. Хтось за хронотипом «сова», а хтось «жайворонок» — хоч в Україні, хоч у США. Та поки ви робите свій проєкт успішним, немає значення, в які години ви працюєте, як і багато іншого.

Два семестри я навчалася в магістратурі Університету Вашингтону. Через ковід формат був віддаленим. Коли перед моїм поверненням в Україну навчання перевели в офлайн, я пішла на єдину лекцію третього семестру, щоб подивитись на аудиторії.

«Я не витрачала вільний час на те, щоб читати книжки з програмування чи розробляти пет-проєкти»

Коли поспілкувалася з проджект-менеджером про те, що хотіла б теж перейти в цей напрям, він дав змогу частину часу приділяти відповідним завданням. Я взяла одне завдання й за три місяці досягла успіхів, визначила наступні кроки та звільнилась, тому що моя віза H1B була прив’язана до ролі Software Engineer.

У мене не було американської мрії. Так, у США панує розмаїття людей і культур, різні штати можуть мати свої підходи до життя. І в мене залишилося там багато друзів. Але я не мрію про будинок у передмісті, дві машини, двох дітей, собаку і щоденні поїздки на роботу в місто. Я розуміла, наскільки багато можливостей в Україні. Наприклад, тут легше відкрити власну справу. Тут менше бюрократії, чому сприяє та ж «Дія». А ще в нас стільки розумних людей!

Не скажу, що в Америці люди працюють більше. Коли я повернулась в Україну, влаштувалася на державне підприємство «Електронне здоров’я», а за деякий час росія почала повномасштабне вторгнення. Державні працівники проводили на роботі по 60 годин на тиждень. Я бачила, яких зусиль докладають люди.

Робота в «Електронному здоров’ї» повністю виправдала мої сподівання. Це підприємство має контракт з Міністерством охорони здоров’я. Там є багато проєктів і справді потрібен проєктний менеджмент. Я керувала розробкою вимог. Ми працювали з тендерами, коли виконавцями були не спеціалісти нашого підприємства, але ми супроводжували розробку.

Мені прикро чути, коли кажуть, що в міністерствах нічого не роблять. Це не так. Я бачила людей, які отримують невеликі, за мірками IT, гроші й при цьому працюють майже 24/7. Я розуміла, що не все так погано, як люблять казати люди, у яких «усе корумповане».

Моїм особистим досягненням стала онлайн-зустріч із понад сотнею лікарів, які були користувачами нашої нової функції зі скринінгу новонароджених. Через воєнні дії частина регіонів потребувала особливого пропрацювання: лікарів там менше і є складнощі з доставкою матеріалів. У мене було неймовірне відчуття, що користувачами проєктів, над якими я працюю, стануть мільйони українців.

«Майже в кожного є свій юрист і бухгалтер»

Єва Шевченко, HR Manager в appflame, працювала в Польщі у 2022 році, відтак повернулася в Україну


За місяць до повномасштабного вторгнення українська компанія, в якій я на той час працювала, відкрила офіс у Варшаві — мені запропонували релокацію. Потрібно було налаштовувати процеси та наймати фахівців. Я займалася наймом після рекрутера. Ми пропонували клієнтам найм у різних країнах і були дуже раді, що частина з них обирала саме українських фахівців. Україна славилася сильними кадрами з високим перформансом.

Наші рекрутери намагалися максимально підтримати українських фахівців, але деякі компанії не наймають у країнах, де триває війна. Найм у Польщі відігравав важливу роль для бізнесу, і робота з європейськими кандидатами, серед яких були поляки й румуни, стала новим досвідом. Це інша культура та інші закони.

«Поляки ретельно ставляться до всіх документів, особливо договорів»

У Польщі все дуже прозоро. Майже в кожного є свій юрист і бухгалтер. Перед тим як ухвалити фінальне рішення, вони все перечитають і перевірять. Ставлення до ухиляння від сплати податків — винятково негативне.

Люди в Польщі виявляють велику повагу одне до одного. Вони завжди звертаються "пан"/"пані", щедрі на подяку. Це стосується і ставлення до українців. Наприклад, коли я приїхала, всі прекрасно могли порозумітися, головне — говорити повільно. Це було про повагу. На мою думку, українці — емоційніші, тоді як поляки та румуни продумують кожне висловлювання.

Першу пору я дивувалася з робочого графіка: поляки приходять на 8-му, а йдуть о 17-й і ні на хвилину пізніше — ніхто не перепрацьовує. Навіть якщо це тимбілдинг, у певну годину всі повертаються додому, до сім’ї. Це не наші українські реалії, в яких важливо дотиснути, допрацювати. Поляки дуже сімейні та цінують свій час.

Багато поляків допомагали українцям, долучалися до зборів. Навіть кандидати під час онбордингу запитували, як я.

Після трьох місяців у Польщі я приїхала в Україну: планувала погостювати тиждень, але вирішила залишитися. Ми найняли у Варшаві іншу людину, а я наприкінці літа перейшла в київський офіс. Повернутися було правильним рішенням.

Під час розбору завалів будинку, куди прилетіла російська ракета. Село Горенка Київської області


Незабаром після повернення разом з волонтерською організацією ми їздили до села Горенка на Київщині — розчищати завали пошкоджених і зруйнованих окупантами будинків. Дуже важливо побувати в такому місці й відчути, за що ми боремось. У нас в Україні в усіх одні проблеми, одні думки. Разом спускаємося в паркінг, робимо окопні свічки. У Польщі з цим було складно: навколо триває звичне життя, а ти читаєш новини з України.

Автор: Дмитро Скороход, журналіст з IT-бекграундом, DOU.


Тэги: работа, США, Чехія, Европа, Переезд, Польща, україна, катар

Схожі новини:


Комментариев: 0
Оголошення на ЖЖ інфо: