Матеріальне забезпечення армії потрібно передати в цивільні руки.

Українcькі Збройні Сили вже продемонстрували стійке бажання захищати свою Батьківщину та роблять це, принаймні, на рівні солдатського та офіцерського складу (від лейтенанта до полковника). Разом з тим, армія увійшла у конфлікт з багатьма радянськими та пост-радянськими «хворобами», від усунення яких залежить і кінцевий результат бойових дій на Сході нашої держави.

Якщо, скажімо, у приватному підприємстві погано та неефективно запрацює будь-яка з його ланок, то, цілком зрозуміло, що керівник цієї кампанії, який зацікавлений у ефективності роботи власного виробництва, терміново та безжалісно вживатиме заходів з нормалізації ситуації. Зокрема і за рахунок звільнень, урізання заробітної плати тощо. У бізнесі неможлива ситуація, коли в кризових умовах роботи підприємства якась його ланка буде неефективною та лишатиметься і надалі в такому стані. Армія – не бізнес-структура, але хто сказав, що тут має бути інакше? Принципи менеджменту, тобто системи управління, тут ті ж самі. Якщо впродовж останніх п’яти місяців конфлікту система забезпечення Збройних сил демонструвала нездатність ефективно та швидко реалізовувати надані їй державою та власним народом кошти, якщо на даний час забезпечення бійців значною мірою здійснюється самим народом, то вкрай необхідно терміново, «з коліс», змінювати цю систему забезпечення.

Інтенданти на протязі історії будь-яких армій аж ніяк не були їх елітою, але українські мають всі шанси «перевершити» інших. Всій структурі забезпечення армії потрібен новий жорсткий антикризовий менеджмент, якого аж ніяк не забезпечать ситі тилові полковники та генерали. Таким чином, ця система потребує термінового та надефективного переформатування. І саме зараз, бо потім буде або пізно, або – після закінчення конфлікту – все так і залишиться на довгі роки. Необхідно передбачити, що на посадах, які відповідають за забезпечення військ, можуть і повинні працювати не тільки військові, але й цивільні фахівці. Україна має багато прикладів ефективної допомоги її армії з боку простих громадян, які, попри небезпеку, самотужки організовують каравани з їжею, засобами захисту та іншими вкрай необхідними бійцям речами у зону АТО. Саме такі люди здатні були б докорінно змінити систему забезпечення армії, з залученням допомоги професійних економістів та антикризових менеджерів. В цій справі головне – не погони, а совість, любов до власної армії, самовіддана праця та креативність. Щодо тилових полковників та генералів, то їх послуг по розвалу, «деребану» та уповільненні всіх процесів армія і держава не потребують.

Крім зазначеного, необхідно терміново спростити законодавче підгрунття та процедуру закупівлі та розмитнення на кордоні  засобів захисту. Сором, коли бюрократичні перепони стають на заваді бажання захистити життя та здоров’я бійців, коли діють нелогічні та навіть злочинні, як на наш погляд, нормативно-правові акти, які заважають швидко та ефективно забезпечити армію всім необхідним для перемоги над ворогом.

Можливо, є також сенс в тому, щоб зробити максимально сприятливі умови для взяття населеними пунктами та територіальними громадами шефства над кожною конкретною військовою частиною. Україна вже має такий досвід, коли шефство над кораблями ВМС України брали окремі міські громади.