Вони загинули на посту... Степан Соколовський

«Вони загинули на посту…»

22 серпня в Україні визначено Днем пам’яті працівників органів внутрішніх справ, які загинули при виконанні службових обов’язків.


Степан Соколовський: життя заради людей

Степан Соколовський народився 18 серпня 1941 року в селі Купище Коростенського району Житомирської області. Вже майже два місяці тривала війна. Німецько-фашистські війська з усіх сил рвались на Київ. Невелике поліське село стало зоною окупації. Біль і горе, біда та нестатки дістались Степану з молоком матері…

Він ніколи не бачив батька, який був професійним водієм, і загинув в аварії за місяць до народження сина. У 1958 році Степан закінчив Коростенську середню школу № 3, деякий час токарював на заводі дорожніх машин «Жовтнева кузня». Та батькова кров передала у спадок і потяг до автомобілів. Отримавши у 1959 році спеціальність водія, він працював шофером у колгоспі селі Купище, затим служив в армії і знову повернувся до праці в колгосп.

У грудні 1967 року Степана Соколовського зарахували на службу в органи внутрішніх справ, на посаду інспектора держпожнагляду Коростенського міськрайвідділу. В місті та районі ускладнювалась оперативна обстановка, пожвавили свою діяльність злочині елементи. У квітні 1974 року Соколовський звернувся до керівництва з проханням перевести його на посаду дільничного інспектора міліції. Тут він знайшов своє покликання.

Із подання на присвоєння лейтенанта міліції Соколовському С. С. чергового спецзвання «Старший лейтенант міліції» (1975 р.): «На дільниці підтримує зв'язок з громадськістю, правильно організує роботу по боротьбі зі злочинністю. Користуючись авторитетом серед громадян».

Підтвердженням цієї характеристики стали медаль «За бездоганну службу» III ступеня та дві нагороди обласного управління внутрішніх справ за розкриття особливо тяжких злочинів. Він багато ще міг і хотів зробити. І зробив би, коли б не чорний вечір 24 травня 1978 року.

Вже декілька днів С. Соколовський збирався навідати свого підопічного, жителя с. Рогівка, Прокопчука. Той давно встиг познайомитись з Кримінальним Кодексом. П’ять років перебування у місцях позбавлення волі не пішли йому на користь. Продовжував пиячити та дебоширити, ніде не працював, підозрювався в дрібних крадіжках.

Дільничний декілька разів попереджав Прокопчука, в тривалих бесідах намагався наставити на праведний шлях. Не хотілось застосовувати примус. Адже в чоловіка діти, сам – інвалід. «Може, візьметься за розум», - думав Степан Соколовський.

Того вечора 24 травня вирішив поговорити востаннє. Не підозрював, що Прокопчук добре хильнув, був злий на весь «білий світ»: на дружину, що не витримавши наруги пішла жити в інше місце, на голову сільради, котрий погрожував відправити на примусове лікування від алкоголізму, на дільничного, який набрид своїми «повчаннями».

Важкі думки Прокопчука перервав гуркіт мотоцикла, що стих десь поряд. Виглянувши у вікно, він побачив, як до хати простує ненависний йому дільничний. Лють захлеснула Прокопчука до безтями. Він вхопив з-під лави сокиру і притаївся за дверима. А коли з’явилась голова у форменому кашкеті, з усієї сили опустив на неї своє страшне знаряддя. Бив ще і ще. Потім тремтячими від страху і горілки руками відмивав кров і закопував сокиру…

Дізнавшись про трагедію, на могилу дільничного інспектора міліції Степана Соколовського прийшли попрощатись сотні людей, знайомі й незнайомі, товариші по службі й ті, кого він врятував від біди, просто люди, заради яких він жив і віддав своє життя.

Володимир Горностай, провідний спеціаліст УКЗ УМВС України в Житомирській області