Антонина Гоша видела, как строили в Житомире коммунизм

Откопаем Брежнева – будем жить по-прежнему

"Вперше я потрапила до Житомира ще дитиною. З Троянова, де ми жили, добирались до міста попутками, бо автобусів не було. Найбільше мене вразив трамвай, тоді була тільки одна лінія від льонокомбінату до Музикалки. Пам’ятаю, як побачила цього трамвая, кричу: "Поїзд, мамо!".

І ще було таке дитяче враження, що людей дуже багато. "Ой ні, – кажу, – мамо, мабуть я не буду в місті ніколи жити, бо що то таке, коли люди йдуть і позаду, і спереду". Я себе питала, як тут всі живуть, коли такий галас. І машини туди-сюди! Хоч їх тоді й менше було.

Потім вже, у шістдесят дев’ятому, після закінчення школи я приїхала до Житомира вчитися на ткалю. Тоді я знімала з подружкою врем’яночку за 12 карбованців. В нас не було опалення, була тільки грубка, і ми палили, як в селі. А на керосинці їсти варили. Але вже були щасливі, що попали в місто, ніби дорослі, і самі можемо собі їсти приготувати.

А ще при Хрущові і хліб самі пекли, і навіть олію били. Я пам’ятаю, як бабця сіяла коноплі, як їх мочила – у нас була така копанка для цього. Конопляне зерно здавали на олію, а самі коноплі вона відбивала пательнею – виходило волокно. Потім з нього ткали полотно, і баба шила руками, як вона казала, "рядно". Ще ж не було простиней, то підстеляли рядно полотняне… А вже у 1979 ми з чоловіком та дітьми отримали ключі від квартири. І наче потрапили у рай: трикімнатна квартира зі зручностями: газ, вода, всі кімнати окремі!

Тоді при Брежнєві казали, що ми доходимо до комунізму, але, мабуть, то вже й був комунізм. В магазинах і хліб з’явився, і мука, і олія – було все, що їсти та пити. Було дуже добре жити. Вареної ковбаси ніхто їсти не хотів, бо є "Краківська". У мене колись зошит був, куди я різне записувала, так наприкінці 80-х років анекдот такий смішний ходив: "Откопаем Брежнева, будем жить по-прежнему". Пам’ятаю, як Брежнєв помер, плакали люди, і я плакала".