Три покоління журналістів: історія однієї родини

Коли у нього народилась онучка – він посадив у своєму саду персикове дерево.

«Я вийшов із землі, і вона дає мені натхнення і силу…», - часто говорив Георгій Петрович Булкін, журналіст із багаторічним стажем, викладач тоді ще педагогічного інституту та просто добрий і щирий чоловік. Його дочка, Алла Совва, віддала себе журналістиці, пропрацювавши все життя у Києві. А онука, Марина Савінська, зараз очолює відділ комерційної інформації в газеті «Житомирщина"

Три покоління – і усі віддали себе чи не найтяжчій праці – газетярській. Навіть якщо врахувати, що від 1944 року (часу, коли Георгій Булкін прибув на посаду редактора газети «Радянська Житомирщини») і до сьогодні змінювались підходи до газетної справи та до журналістики в цілому, незмінним лишалось одне – бажання повністю віддавати себе обраній професії.

Марина Савінська із захопленням розповідає про дідуся, показуючи фотокартки, які мама передала спеціально з Києва. «Навіть будучи заміжньою, я о дев’ятій годині повинна була дивитись передачу «Врємя», обговорюючи із ним усі новини…». З дитинства вона проводила більше часу з дідусем, тому газета «Житомирщина» ще тоді стала рідною. Вона виховувалась на принципах, якими жив сам редактор та науковець: у домі часто були відомі житомиряни, на полицях – багато цінних книг, окрім того Георгій Петрович сам займався науковою працею.

«Тато був дуже доброю людиною…, - згадує Алла Совва, приглушуючи сльози спогадів. – Він дуже притягував до себе людей. Особливу увагу звертав на молодих журналістів-початківців…». Василь Земляк, відомий українських письменник, автор «Лебединої зграї» та «Зелених Млинів», прийшов до редактора Георгія Булкіна в 15-16 років, після війни, бо мав велике бажання писати. Він працював у сільському відділі, і коли написав свою першу замітку – приніс її редактору. Пані Алла згадує, як тато розповідав про цю замітку, яка була зовсім «сира» і «ніяка». Але він не критикував різко, щоб у молодого журналіста не опустились руки. «Він сказав йому, який той молодець, що все встиг зробити, але є місця, які треба трошки переробити… Тут краще так сказати, а тут – так…», - розповідає донька журналіста. З роками Василь Земляк (справжнє прізвище Вацик) став лауреатом Шевченківської премії, відомим в країні письменником. Він часто згадував, як колись Георгій Петрович Булкін повірив у те, що з нього ще «будуть люди».

Найкраще виховання дітей – це виховання власним прикладом. Можливо, це і послужило тому, що донька Георгія Петровича обирає для себе факультет журналістики в Києві, а після закінчення навчання довгий час працює в «Радянській освіті». Але його власний шлях у цю професію був не таким уже і легким.

Дорога до «Житомирщини»

Народився Георгій Булкін на Миколаївщині, у дуже бідній родині. Тому спочатку заробляв гроші наймитуючись, а згодом – вступив до товариства спільного обробітку землі. Там його обрали у правління. Вищу освіту він здобув на економічному факультеті Всеукраїнського інституту держторгівлі у Харкові, і залишився там викладати Георгій Петрович багато працював над собою, почав дописувати у газету, і вже в середині 1939 йому довірили її очолити. Починаючи з 1939 року Георгій Петрович Булкін редагує обласну газету «Соціалістична Харківщина», потім «Челябинський рабочий», з часом «Красний Курган».

1 грудня 1943 року був затверджений на посаду головного редактора. У щойно визволений Житомир ( на початку 1944 року) прибув редактор, на чию долю припало не лише відновлювати регулярний випуск обласного видання, а і очолювати її редакційний колектив майже 6 років. Згодом він отримує фах історика в Житомирському педагогічному інституті, а ще через декілька років – стає кандидатом історичних наук. Тоді вже доля пов’язала його із «Житомирщиною». Він умів організовувати людей, умів створювати атмосферу. На сторінках «Радянської Житомирщини» віддзеркалювалась його творча натура та науковий талант. У 1948 році Георгій Петрович Булкін удостоївся високої державної нагороди – ордена Трудового Червоного Прапора, яким відзначено і його активну громадську діяльність.

Тридцять років віддав педагогічному вузу, ніколи не полишав свою журналістську діяльність. Георгій Булкін увійшов до складу редколегії Житомирського тому «Історія міст і сіл Української РСР».

«На веранді часто сиділи студенти… Приходили за консультаціями, щось запитували і записували…», - згадує онука Марина. Студенти його любили.

Він був дуже організований: вранці робив зарядку, чітко дотримувався режиму харчування, роботи та сну. В їхньому домі було багато друзів, відомих культурних та громадських діячів. Георгій Петрович весь час залишався активним, ніколи не зупинявся на досягнутому.

Час і зміна пріоритетів.

«Я поїхала від батьків після десятого класу… - згадує донька журналіста Алла Совва. – Тато хотів, щоб я була журналістом, я вчилась добре у школі. На той час на факультет журналістики був дуже великий конкурс, але я таки стала студенткою». Донька приїздила до Житомира на практику, батько був її першим вчителем та наставником, оцінював нариси і дуже любив, як вона писала фейлетони. Після університету донька продовжила роботу в журналістиці: в газеті «Радянська освіта». А її чоловік – також журналіст.

«Дідусь приводив мене сюди ще у дитинстві… - розповідає Марина Савінська, - Я повернулась в Україну з Москви, і він сказав, що я повинна продовжувати журналістську справу. З часом привів мене до редактора газети Дмитра Панчука, і так я почала працювати в «Житомирщині». Працюю уже 17 років…».

Змінились покоління. Історія газети стала історією цілої країни. На її шпальтах усе, чим жили люди десять, двадцять та дев’яносто років тому. Змінювались підходи до журналістики, окремо виділився радянський період в історії преси, посттоталітарний, період сучасної України. Не змінювався тільки підхід до журналіста: правдивість, точність, об’єктивність. Змінювалась призма часу, через яку можна дивитись на загальний розвиток подій.

Георгій Булкін передавав своє бачення світу найближчим людям. Ця складна і дуже вимоглива до законів часу професія потребувала людей, здатних бачити невидиме, здатних мати совість та знати, що таке журналістська честь.

В його саду дуже багато дерев. Він сам займався консервацією, проводив час біля землі. І персикове дерево стало не просто символом нового життя, а й продовжило улюблену справу. Онука Марина бережно збирає фотокартки дідуся, складає їх разом, щоб не розгубились. Дочка Алла довго розказує у слухавку мобільного, яким вона пам’ятає батька, іноді зупиняючи сльози, бо спогади про батьків – це завжди дуже інтимно і трохи боляче. Життя триває. І журналістика стала для багатьох просто професією, але для когось – самим життям.