Виктор Мельниченко – звезда житомирской журналистики

Мегахаризматичний Віктор Мельниченко – яскравий приклад сучасного «універсального солдата».


Спочатку публіка пізнала Віктора як автора-виконавця гумористичних творів, згодом телеглядачі навчились сприймати його як оповідача анекдотів. Нещодавно Віктор спробував себе в ролі режисера та продюсера. Друге «я» Віктора – журналістика. За 5 років він випробував усі жанри журналістики, встиг попрацювати з кращими майстрами пера та мікрофону й стати одним із кращих інтерв’юерів Житомирщини. Сьогодні він пише книги, працює над новим естрадним проектом та живе свіжими ідеями.

Віктор звик брати інтерв’ю, ставши в цій справі визнаним майстром. Сам до останнього часу майже не давав інтерв’ю. Особисто мені він відмовляв двічі. Однак, все ж я змогла знайти аргументи, аби переконати об’єкт свого настирливого полювання. В інтерв’ю Віктор розповів скандальні, відверті факти власної біограії, які досі не публікувалися.

Вікторе, ти колись в радоефірі заявив про те, що ти – племінник майора Мельниченка. До цих пір невідомо – то був жарт чи правда?

Це була радіопередача «Недільні зустрічі» - авторська передача прекрасного журналіста Миколи Чернеця, який, на превеликий жаль, нещодавно пішов з життя. Микола Гаврилович був неперевершеним майстром радіожурналістики, а його голос знала й любила вся Житомирщина. Він – один з тих, хто починав цю справу в області. І мені надзвичайно пощастило бути гостем його передачі.

Микола Гаврилович жартома запитав, чи майор Мельниченко не мій родич. Я вирішив посіяти інтригу і напівжартома сказав, що я – його племінник. Нині скажу так: родинні зв’язки з опальним майором, насправді, я не досліджував, тож те, що Микола Мельниченко не є моїм дядьком, я засвідчити не можу.

Але, здається, ти почав досліджувати свої родинні зв’язки з набагато вагомішим історичним героєм. Привідкрий завісу.

Моя родина береже легенду, яка розповідає, що наш рід походить від славетного польського героя Тадеуша Костюшка. Моя бабуся Валентина, батькова мама, носила дівоче прізвище Костюшко. А одного з її дядьків назвали на честь славетного воїна – Тадеуш Костюшко. Сьогодні я працюю над розкриттям цієї сімейної таємниці.

Це ж кропітка архівна робота…

Така ж кропітка, як і журналістика. Журналістика – це чітко організована робота, а не творчість, як часто думають студенти-журналісти. Журналістика, так само як математика чи хімія, має свої закони, схеми, шаблони.

Ти ж почав писати в газету ще в школі?

Так, юнацький максималізм творив дивовижні речі. Я тоді написав до районки матеріал про те, як кандидат у нардепи подарував сільській школі телевізор, а потім під’їхав до розваленого будинку культури і з вікна свого масивного джипа сказав: «Жаль…»

З того часу минуло ось вже майже 10 років, а депутат більше жодного разу не приїхав до села. На минулих парламентських виборах мажоритарки не було, тож не було сенсу напрягатись. За ці роки нардеп працював у команді Льоні-Космоса, його називали світським левом, він навіть з коханцем Мадонни тусувався. Між іншим, розвалений будинок культури стоїть у селі й досі. Нещодавно той нардеп знову активізувався – незабаром вибори.

Ти колись казав, що доросла журналістика для тебе почалась із газети «20 хвилин»…

Так і було. Нам же на першому курсі Володимир Шинкарук сказав: «Скромність – найкоротший шлях до бідності й невідомості». Володимир Федорович – не лише геніальний поет та композитор, він – мій наймудріший учитель. Він навчає життю, а не лише своєму предмету.

І ми з другом Тарасом Гончаруком, послухавши поради, подумали, що не треба чекати, поки запросять, а варто йти й пропонувати свої послуги в газету. А ми ж пам’ятали, що треба бути найкращими, тож пішли в найкращу газету – «20 хвилин». В мене якраз був День народження, то я думаю, багато пити не буду, бо ж завтра – в редакцію, на оглядини. Де там! Квасили, як має бути! А на ранок пішли в зазету.

Тодішній главред пані Мирослава відразу наголосила, аби про творчість і всякі інші ніжності ми забули. Її монолог був приблизно такий: думаєте мені, жінці, далеко не дівчинці, хочеться бігати днями по усих подіях, а потім до ночі сидіти в редакції, повертатись темними провулками додому, а ранком знову бігти в редакцію. Чи ви думаєте, що «вашому великому пану з кафедри» хочеться вам оті книжні істини про журналістику в сотий раз переказувати. Та може він усе життя мріяв тигрів дресирувати! Але ж раз вибрав таку професію – мусить терпіти. Вся романтика щодо професії в нас відразу вмерла.

Директор-розпорядник Житомирського театру ім. І. Кочерги Олександр Шкарупа одного разу сказав, що після твого з ним інтерв’ю газету «20 хвилин» закрили. Що він мав на увазі?

Я зробив з Олександром Миколайовичем – надзвичайно душевною людиною і прекрасним актором – інтерв’ю. Це було інтерв’ю з Дідом Морозом. Він же кілька десятиліть грав зимового діда. Матеріал вийшов. Це був останній номер – газету закрили. Пізніше вона відродилась і стала тим, що ми бачимо нині.

А як ти попав у газету «Зірка надії»? Це ж був рупор Соцпартії, членом якої ти не був.

Зроблю наголос, що мене запросили. І для цього не треба бути партійним. Студента 2-го курсу запосили працювати в політичну газету. Найкращий коректор Житомира і чарівна жінка Ірина Шкарупа, яка працювала в «двадцятці», перейшла працювати в «Зірку» і розповіла головному редактору Ірині Бобковій про мене. Ірина мені зателефонувала й погукала на роботу.

«Зірка» - це була моя журналістська школа. Тоді якраз там працював зірковий колектив професіоналів. Головним редактором була Ірина Бобкова. В свій час один місцевий медіамагнат сказав, що в Житомирі є три найкращі журналісти: Ірина Бобкова, Лариса Бекета та Віктор Конєв. Це не моя думка, однак Ірина – суперпрофесіонал. Вона працювала в легендарній газеті «Вечірній Житомир». На початку 90-х це була найпопулярніша газета, при тому, що вона була повністю російськомовною, і випускала її російська община. Ті сміливі прийоми подачі матеріалів та «новинки» самопіару, які сьогодні «впроваджують» провідні видання, вже тоді існували з успіхом у ВЖ. Нічого, подібного ВЖ, я досі не бачив. Усім починаючим журналюгам варто перечитати підшивку ВЖ в обласній бібліотеці, і вони можуть вважати себе професорами в журналістиці.

Ти працював разом із знаменитим художником-карикатуристом Василем Вознюком. Це було також у «Зірці»?

Василь тоді паралельно працював на «Свободі слова» у Шустера і малював карикатури до матеріалів у «Зірці», зокрема й моїх. Часто в редакції він розказував про специфіку роботи Шустера. Уявляєш, яка це школа! Василь Вознюк малює картини королівським родинам Європи, а починав із того ж «Вечірнього Житомира». Там же працював і фотограф Олександр Підколесний, з яким ми також трудились у «Зірці».

Мене питають, чому я не їду в «Інтершколу». То я тобі зараз уперше скажу, що мене особисто запрошували. Більше того, один мій небідний друг пропонував проспонсорувати всю ту штуку. Але я відмовився. Тому що люди там косять бабло, а навчити когось – то другорядне. Після школи в «Зірці надії» мені не потрібна «Інтершкола». Ти уявляєш, що це таке, коли Ірина Олегівна Бобкова розповідає, як вона рано-раненько будить в готелі заспаного Андрія Данилка, а він каже, що не дасть ніякого інтерв’ю, поки не вип’є кави. А у всьому Житомирі в цей час нема води. Просто нема. І от журналістка водить альтер-его Сердючки містом, аж поки вони не опиняються в офісі Ірининого майбутнього чоловіка, де виявляється чудо-техніки – кавоварка. Ну, яка тут «Інтершкола», скажи?

Саме в «Зірці» ти зробив своє перше зіркове інтерв’ю. Чи правда, що то був Юрій Шевчук?

Ні, хто таке придумав? З Шевчуком того вечора й наступного дня спілкувалась Ірина Олегівна, а я вибрав Руслану Писанку. Вони тоді привозили «За двома зайцями». Прима сказала, що не дає інтерв’ю. Зрештою, дала мені 5 хвилин. Ми спілкувались більше півгодини. Вона дозволила сфотографувати себе відразу після вистави, без макіяжу. Такого не буває, але в нас це було. Вона виглядала чарівно.

А як тебе занесло в політику, а саме у «Фронт Змін»? Як це поєднується з об’єктивністю журналіста?

Стоп! Я тоді як журналіст не працював. У «Фронті змін» я очолив інформаційно-аналітичний відділ та частково був зайнятий у прес-службі. Уявляєш, студент 4 курсу очолює такий підрозділ у період підготовки до виборів Президента у потенційного переможця – Арсенія Яценюка.

Я знаю, що ти тоді пожертвував місцем в університеті, заради цієї роботи.

Так, мені пропонували стати директором Студклубу. Але в той момент я відчував необхідність пізнати політичну систему зсередини, аби знати таку річ, як «політична журналістика». Тепер я був по інший бік барикад: я домовлявся з журналістами, рекламними компаніями про висвітлення роботи житомирського «Фронту Змін». Дізнався, хто платить і хто замовляє музику, де межа між заказухою і аналітикою. Я відповідав за обличчя «Фронту Змін» на Житомирщині, а це не малий досвід.

А не шкодував, що не лишився в університеті?

Я ні про що в житті намагаюсь не шкодувати. Щоправда, останнім часом з’явилось нестерпне бажання передавати власні знання іншим, на конкретних практичних прикладах навчити майбутніх журналістів деяким секретам. Адже багато з того, що пишуть у профільних книжках, не має нічого спільного з реальним станом справ у цій професії. Я вже казав, варто погортати підшивку ВЖ.

«Вечірнього Житомира»? Бо «ВЖ» - це також і «Відродження Житомира». Ти, якщо не помиляюсь, єдиний затримався в цій газеті від її початку до сьогодні.

От чому я вирішив-таки дати тобі інтерв’ю? Тому що ти – в темі. Це головне для журналіста. Бо багато наших колєг грішать поверховістю.

«Відродження Житомира» також варто почитати. Це найкраща газета в Житомирі на сьогодні. Тому що спочатку її власником був Фонд Михайла Заславського. А це першокласний топ-менеджер, дуже креативна людина, яка відчуває час. Михайло Віталійович привів у Житомир команду професіоналів. Спершу редактором був Ігор Байша – знаменитий майстер пера, якого називають легендою харківської журналістики.

«Відродження Житомира» - це газета європейського зразка. І я тішуся тим фактом, що в ній за рік кілька разів мінявся колектив, помінялось три редактори, а я працював з першого дня і допрацювався до посади заступника редактора.

В чом сила, брат?

Працювати треба, а не амбіціями сипати, мотузку перетягувати. Керівник славетної хорової капели «Орея» Олександр Вацек привів одного разу хороший приклад. Ти приходиш до майстра, і він тобі каже: посади моркву догори коренем. Якщо ти починаєш допитуватись: «А чого догори?», - він посилає тебе під три чорти. Він – Майстер, і має на це право. А якщо ти мовчки виконуєш, приглядаєшся, вслухаєшся – він починає тебе вчити. А своя думка в тебе може з’явитися лише тоді, коли навчишся сам.

Під час роботи у «Відродженні Житомира» я отримав просто шалений досвід. Це була робота разом з провідними харківськими, київськими, херсонськими, російськими журналістами. Варто хоча б назвати легенду «Інтера» Андрія Метльова. Пам’ятаєш його передачу «Перша експедиція»?

Дивилася в запису його передачу з Гребенщиковим, моїм улюбленим співаком.

В тебе гарний смак. А я знімався разом з донькою БГ у фільмі «Вера. Надежда. Любовь».

Вона класна!

Вона класна!!!

І Харатьян там був, і Порошина…

І Анна Снаткіна, і Кирил Плетньов… Про них я робив матеріал для «Відродження Житомира».

Кажуть, в газеті «Відродження Житомира» працювали і справжні зірки житомирської преси.

Місцеві зірки працювали й ішли геть, а я лишився.

Тобі пощастило працювати зі ще однією легендою – Костянтином Кеворкяном. Що тобі дала ця співпраця?

З Костянтином Ервантовичем я мав за честь працювати над дуже цікавим телепроектом історичної тематики. Костянтин Кеворкян – лідер рейтингу «Харків’янин століття», керівник відеоканалу «Перша столиця», екс-кореспондент московської телекомпанії «Вид» (ОРТ). Він підписав мені свою «Опасную книгу». Це дослідженя нацистської пропаганди, яке дуже актуальне в наш час. Росіяни зняли фільм за цією книгою – вона прекрасна. А його фільми – шедевральні. Пошукайте в Інтернеті, перегляньте – будете зачаровані. Робота з Костянтином Кеворкяном – це хороший досвід якісної тележурналістики. Костянтин Ервантович захоплений своєю справою і захоплює всіх, хто працює з ним. Він – супер-професіонал.

І дійсно, навіщо та «Інтершкола» після роботи з такими майстрами.

Ну, кожному своє. Можна 10 років вчитись, а можна те ж саме за 2 роки вивчити. Справжня штука – не в книжках, а в людях. Толкові люди пишуть толкові книжки. А деякі не пишуть – треба брати диктофон чи олівець з папірцем і записувати за ними.

То може пора свою школу відкрити?

Рано ще (посміхається). А от попрацювати в чужій – залюбки.

Вікторе, ти один з небагатьох житомирських журналістів, які були присутні на концерті Пола Маккартні в Києві в 2008 році. Які враження?

Василь Вознюк також там був, може, хтось іще з наших. Я поєднав тоді роботу з побаченням, хоча журналіст не має такого робити. Але що поробиш, як така робота – концерти, вечірки, подорожі…

Дєвочки, вино, свободна любов…

Це твоє особисте бачення (сміється).

В день концерту Маккартні стояла неймовірна спека. Ми з моєю дівчиною лишили на квартирі парасольки, куртки – все. Я був у тонесенькій футболці. Коли заходили в метро, то було сонце. Коли вийши – лив безпросвітний дощ. Здійнялась небачена гроза. Я не спостерігав такої ніколи. Блискавки сипали густо, а дощ лив щедро. Тоді добра частина апаратури замокла, і за всіма технічними правилами концерт треба було відміняти. Це ж купа проводів, електрика і мокрі музиканти. Однак, Пол сказав: «Там мої слухачі. Я не можу їх підвести». Він вийшов, вдарив по струнах – і… дощ вщух. Неймовірно!

За лічені хвилини хмари розійшлись, виглянув місяць, а повітря стало теплим-теплим. Це така дивина! Така сила мистецтва. І дві години живого концерту. «Yesterday» співав весь майдан, а танцювали всі – і малі діти, і дідусі з бабусями. Незабутньо! За такі моменти я люблю цю професію.

А що за фантастична історія сталася з іншою світовою зіркою - C.C.Catch – в Житомирі?

Вона таки фантастична. C.C.Catch була топ-гостею на концерті в День народження ТРЦ «Глобал. UA». Під час чергової пісні Кароліна Мюллер (справжнє ім’я співачки) виходить на сцену і бачить, як з іншого краю на сцену виходять дві бабусі зі швабрами і починають мити сцену. І ось половину пісні вони прибирають сцену. Кароліна – в шоці, глядачі – в шоці, а бабці скурпульозно і без комплексів роблять свою роботу. C.C.Catch мусила спуститись в натовп і доспівати пісню серед глядачів.

Ну, в кожного своя робота…

Сашко Крижанівський, мій друг і чудовий фотограф, тоді зробив надзвичайні знімки цієї надзвичайної події. Коли в дитинстві я слухав C.C.Catch, то мріяв про зустріч з цією чарівною білявкою. Я й подумати не міг, що колись вона сама приїде до мене в Житомир, і я матиму можливість спілкуватись з нею. І, звісно, я не міг уявити, що Житомир її ось так креативно зустріне (сміється).