Марія Мельничук: «Ще є люди, які роблять щось для міста...»

З Марією Семенівною Мельничук, директором садочку для дітей з особливими потребами, ми зустрілись у невеликому затишному кабінеті: знайомство виявилось приємним, а спілкування дружнім. Говорили про дітей, про потреби закладу, про допомогу. Не оминула розмова й політичні та особисті теми.

Офіційна назва закладу — Житомирський навчально-виховний комплекс спеціального типу №59 Житомирської міської ради. А за цією назвою – дружній педагогічний колектив, який щиро віддається своїй справі. По-іншому не можна, адже у закладі – 180 дітей з особливими потребами, різного віку: 7 дошкільних груп, 5 класів початкової шкільної ланки. Всі дітки мають відхилення у стані здоров’я: і розумові, і фізичні.

- Маріє Семенівно, мабуть, важко працювати з такими дітьми: особливі діти потребують особливої уваги…

- Не буду заперечувати, важко. Діти різні, з різними проблемами, у кожної – по 3-4 важкі діагнози. В дошкільній ланці маємо 1 групу ранньої діагностики, 1 – з ДЦП, 3 групи з дітьми із затримкою психічного розвитку, 2 групи з розумово відсталими. Шкільна ланка – це 5 класів дітей, які потребують індивідуальної форми і не можуть навчатись у звичайній школі. 39 дітей-інвалідів. Тому роботи вистачає всім. Працювати тут – потрібно мати неабияку витримку і, найголовніше, дуже любити дітей. Лишаються не всі, але ті, що працюють у нас давно – вже не можуть без наших діток. Бо погодьтесь, щоб працювати з особливими дітьми, отримуючи за роботу півтори тисячі на місяць, потрібно мати велике серце.

Чесно кажучи, потрапляючи у цей заклад, не можна відразу відрізнити його від звичайного садочка, від гарного садочка: все прибране, доглянуте. Як кажуть, який господар – така й домівка… І тільки спілкуючись з дітьми, вихователями, директором, розумієш, якими зусиллями це все досягнуто.

- Скажіть, як вдається підтримувати заклад у гарному стані?

- Звичайно, держава допомагає, але цього замало. Постійно у чомусь маємо потребу: все має свій вік, а багато чого було зроблене ще за радянських часів. Не кажучи про дитячі іграшки, які постійно ламаються, або навіть дитяче дозвілля… Тому просто вимушені просити допомоги у меценатів і небайдужих…

- Саме так Ви, мабуть, і познайомились з Валерієм Онопрієнком?

- Так, тим більше, хотіла познайомитись, бо багато чого про нього читала у пресі. Підтримували його у передвиборчій кампанії – бачили, що це людина активна, постійно щось організовує. Знаємо і як свій район він доглядає, і про підтримку спортивних змагань… І це дуже добре, що ще є люди, які постійно щось роблять для міста. Скажу по секрету, що не дуже хотіла б, щоб такі, як він, від’їжджали з Житомира…

А далі була екскурсія до святого Почаєва для педагогів міста, організована Валерієм Онопрієнком, де усі могли познайомитись вже у неформальній обстановці. «Було приємно побачити, що Валерій — людина проста, без пафосу. Вже там зрозуміла, що це людина надзвичайно доброзичлива», — наголошує пані Марія. Тоді Валерій Онопрієнко перейнявся проблемами особливих дітей і до новорічних свят подарував їм похід на виставу до Житомирського академічного українського театру ім. І. Кочерги.

Доки розмовляли, закінчився урок, разом з директором крокуємо до класу – за враженнями дітей від побаченого. «Ходили на «Снігову королеву»! Вона мені найбільш і сподобалась!» — розповідає першачок Сашко. «Чому?» — питаю я. «Вона така захоплююча, цікава, яскрава!» «А мені найбільш сподобалась Герда, — додає однокласниця Сашка Ліля. — Вона дуже красива та добра, бо врятувала Кая. А ще перед виставою в нас була розважальна програма. Там були Дід Мороз і Снігурка. Ми разом стрибали, гралися, веселилися. Було дуже добре».  «Враження досить гарні, — серйозно відповідає на питання 11-річний Максим, — До того «Снігову королеву» не читав, а тут мав змогу побачити. Теж найбільш сподобалась сама королева, акторка дуже хороша, і костюми гарні».

Зробили фото на згадку, Марія Семенівна проводжає мене, дякує за приємні враження дітей, передає привіт Валерію Васильовичу: «Передайте наші слова вдячності. Завдяки таким заходам діти не тільки мають змогу побачити щось нове, але й розвиваються, виправляються. Тільки уявіть, 11-річний Максим, з яким ми спілкувались, ще 2 роки тому був розумово відсталим!»

Насправді у цьому закладі роблять усе можливе, щоб діти у майбутньому могли бути максимально адаптованими для життя у суспільстві. Тут пишаються, що тільки одиниці після закінчення навчання у комплексі потрапляють у 9-ту школу (Житомирська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат – прим. авт.), де навчаються діти з особливими освітніми потребами. Тут завжди раді бачити людей з добрим серцем і вдячні будь-якій допомозі.