Казка про море, українську мову та закон притягання

Мирзакарим Норбеков

Це була казка: літо відкрилося мені у всій красі саме там, де не було «наших». По крайній мірі я на це розраховувала, захопивши у подорож кілька подруг, що не дуже журилися життям.

Ми зупинилися в маленькому скромному готелі, з вікон якого, проте, абсолютно нескромно виглядало море. Воно було таке спокійне, незворушне, з пронизливим запахом майбутніх вражень, що на мить попереднє життя здалося просто нікчемною розвагою. Так ми подарували собі тиждень іншого життя: барвистого, вільного від усього, що стискувало останнім часом. І, відкинувши всю буденність минулих днів, соціальні ролі, що давно перестали тішити серце нещирістю та заяложеною мораллю, ми «влетіли» на пляж, відверто та повністю віддавшись іншому ритму – ритму моря.

Теплі морські хвилі налітали одна на одну, спліталися голубими крилами і падали ниць, обдаючи наші руки приємною прохолодою моря.

Десь у голубій синяві безтурботно зникали літаки, залишаючи на згадку дивні візерунки в небі. Було дивно, що на борту аероплану, так само безтурботно попиваючи каву кілька годин тому, була і я.

Щось було незвичайне в цьому факті: ще день тому тебе оточували сірі панельні будинки, робота ( я відмовляюся коментувати це слово), однотонні дні, які керувалися одним законом – законом інерції.

Тут було все інакше, і не тому що це була інша країна. Якась ностальгія за справжнім втраченим відчуттям переслідувала мене. Поруч бігала повненька гола дівчинка років п’яти. Вона так щиро сміялася, коли її ніжки мочила вода, а в її очах було стільки очікування цієї митті, що нам трьом дорослим жінкам стало заздрісно, бо виявляється для радості не так вже й багато потрібно.

Відверто кажучи, мої подруги не дуже переймалися красою навколо, їх турбувало питання дозвілля. Не пройшло і кілька годин, як вони встигли познайомитися з місцевим deedj та домовитися про party. Вони жваво обговорювали цю ідею, смакуючи деталі та нюанси і зовсім не помічаючи, як пильно спостерігає за нами високий чолов’яга, що відпочивав неподалік.

Я же встигла помітити його в готелі, він голосно пред’являв претензії персоналу. Ззовні він був інтелігентного вигляду. Акуратно підстрижене сиве волосся, високий, на вигляд 60 років, не більше. Його шкіра на спині була вже червона від засмаги, а він все лежав непорушно, напружено дивлячись у нашу сторону і жадібно дослухаючись до нашої розмови. Можливо шум моря трохи йому заважав, бо він поволі підтягувався до нас, аби краще чути. Щось його дуже непокоїло, і як на мене, засмучувало.

Ледь дочекавшись коли дівчата підуть, а я залишусь одна, він зіскочив із свого місця і якось абсолютно безцеремонно «почав»:

• Дєвушка! Здраствуйте! (Тон нахабний.)
• Добрий день, - кажу я. (Таки не обійшлося без наших!)
• Я возле Вас побуду. Можна?

Я ще не встигла нічого відповісти, а він мені:

• А Вы с Украины? Я слышал! Вы размавляєтє укрАІнскою моваю.
• Та так, з України я, - відповідаю. (Після цих слів Вам потрібно було б бачити його обличчя. Так почувається людина коли їй от - от має трапитися нагода нарешті виговоритися, показати свою злість та ненависть.)
• С УкраІни, - протягнув він, - хохлушка значит. (Помічаю, яке він отримує задоволення від розмови).
• Я с Москви. Знаєтє такой город?

Я киваю, в дану мить я зрозуміла хід нашої подальшої розмови і таки не помилилася:

• А Вы кто по образованію? - чолов’яга весь напружився в очікуванні відповіді.
• Взагалі – то вчителька української мови, - кажу я злегка гордо.
• УкраІнскої мови???!!!!!!! – він вигукнув це так голосно і з таким запалом, що слина полетіла з рота.
• Да разве существуєт украІнскій язик?!!!!!!!! Это же русско –польскоє наречіє!!!!!!!!!!

Це вже було не смішно. Далі почався монолог про дві речі: газ і сало. З розмови я дізналася, що ми їмо сало ледве не щогодини і взагалі не можемо без нього жити. А головне заняття українців, причому всіх поголовно – красти російський державний газ, а нехай він сказиться!

Знаєте, я не захищалася. Я дала йому можливість закінчити довгу нудну заштамповану роками тираду. У народі кажуть: «розумний не той, хто говорить, а той хто мовчить». І це дійсно так : бо коли мовчиш, ти допомагаєш тому, хто говорить показати своє справжнє внутрішнє обличчя. Я бачила перед собою хвору людину, таку собі агонію душевної смерті, яку не в силі зупинити жодна мораль і навіть навколишня морська краса. Мені було його шкода, як буває шкода людини, що падає на дно. Ненависть цього чоловіка до людей була настільки сильною, що сліпила його, і я впевнена, навколо себе він нічого не помічав: ні моря, ні чайок, ні дивних візерунків у небі, що їх залишає літак, і що саме образливо, навіть мене, як ЖІНКУ.

• Вибачте, - нарешті кажу я. Я тут, щоб відпочити, а не вислуховувати ваші хворі думки. Мені вони нецікаві, так як і ви.

Сказавши це, я демонстративно повернулася до нього тією частиною тіла, якою повертаються коли бажають продемонструвати ставлення до нецікавої розмови і нецікавої людини, тобто спиною.

Отож, повертаючись спиною я зловила його злобний оскал і ще неприховане розчарування, що розмова так швидко скінчилася. Він явно був цим здивований. Без сумніву, йому хотілося моїх емоцій, пристрасті, але проблеми сусідських країн мені чомусь не чіпали, особливо поруч з морем.

• Да у Вас в Украине такоє творится! - це була невдала остання спроба мене зачепити.
• Єх, - він махнув рукою спересердя і нервово збираючи речі , бубнячи під ніс свою грішну промову, пішов геть.

Мені не було важко на серці. Скоріше навпаки, адже я позбулася настирливого політикана, що міг отруювати мій відпочинок. Але я раділа зарано.

Того ж вечора ми знову зіштовхнулися, в ресторані готелю. Тільки цього разу чоловік поводив себе так, ніби нічого не трапилося. Єдине, що видавало його внутрішнє напруження це посмішка. Вона була така натягнута, нещира, здавалося всі м’язи обличчя напружилися до нестями, аби тримати цю посмішку.

Так сталося, що ми сиділи майже навпроти - він на терасі ресторану, а я, відгороджена великими скляними дверима, в основному ресторані. Інколи ці двері - купе, натерті до блиску офіціантами, відкривали відвідувачі, аби швидше пройти до зали, і тоді ми зустрічалися поглядами – з насмішкою (його) та невимушеним (моїм).

Отак посміхаючись, я першою підняла келих вина, припрошуючи росіянина приєднатися. Але цей маленький жест несподівано просто «вивів» чоловіка з себе. Зіскочивши із-за столу, гордо відкривши двері, він проплив повз мене, як пава, так само згорда поглядаючи на «хохлушку».

Ця вечеря могла так би і скінчитися, якщо не зауважити стару німкеню, що йшла слідом за тим чоловіком. Я помічаю, як вона акуратно прикрила скляні двері, видно протяги не давали їй спокою. Я також помічаю як росіянин набирає купу тарілок з всілякими наїдками. Ось він повертається, високо піднявши голову, так само напружено посміхаючись, не зводить з мене погляду. Мабуть готується кинути якусь фразу, бо він зовсім не бачить, що двері закриті, а я то бачу! І я кричу:

• Обережно! ( Сусіди ж все – таки!), але це не допомагає - і купа тарілок летить додолу, і все це перемішується з сміхом персоналу та присутніх людей, і звісно з відбірним російським матом невдалого красеня – політикана, на лобі якого виблискує здоровенна червона гуля.

А я нічого, я вечеряю далі…