Житомирский художник Юрий Камышный - про отца, искусство и человечность

На жаль, 12-го квітня минулого року Костянтина Камишного не стало. Пішла з життя світла, добра, чесна людина, залишивши після себе двох талановитих синів, величезний творчий доробок. Його пам’ятають рідні, близькі, поціновувачі творчості. А це значить - він живе у їхніх серцях.

Вчора був день народження талановитого художника – Костянтина Камишного, батька Юрія Камишного, сучасного житомирського художника, художні витвори якого, як і його батька, цінуються як в Україні, так і за кордоном.

Костянтин Камишний (оскільки час плине і його не зупинити) - людина попередньої епохи, «комуніст з душею», мабуть один із тисячі громадян радянського союзу, який своїм життєвим досвідом показав усім, що головне – бути Людиною і байдуже, яка ідеологія тобі імпонує. Ті, хто його знав особисто, підтверджують – він жив для людей, не розділяв їх на «поганих» і «хороших». Він допомагав усім і нічого не вимагав навзаєм.

Творчий доробок Костянтина Камишного вже й не осягнути. Його син, відомий житомирський художник, знаний своїм самобутнім мистецьким талантом, Юрій Камишний не може назвати точну кількість батькових картин. В день його дня народження, коли пройшло більше ріку після відходу Костянтина Камишного в інший світ, Юрій, із притаманною йому любов’ю, згадує людину, яка дала йому життя і наділила талантом художника. У той же час син жалкує про одне – що не слухався батьківських настанов у дитинстві.

Репортер Житомира зустрівся з Юрієм Камишним у його казковій творчій майстерні на Театральній і зі слів сина дізнався про життя його талановитого батька, Костянтина Камишного.

- Юрію, ваш батько талановитий художник. Яким він вам закарбувався з дитячих спогадів?

- Батько був дуже емоційною, живою, щирою людиною. Він глибоко сприймав світ. Був уважним батьком, всього себе віддавав сім’ї і людям. Із захопленням завжди розповідав про красу Землі, Природи, дуже любив тварин. Любов, Світло, Доброта – були йому притаманні. Він не грав роль. Він таким був – доброю, світлою, люблячою Світ людиною.

Багато було випадків, коли він позичав гроші чи речі зовсім невідомим людям, не переймаючись, повернуть їх, чи ні. Кількості тих, хто скористався добротою батька і борг не повернув, наша сім’я полічити не може. Але траплялися й добрі люди, які відповідали добром на добро.

Так, одного разу, коли ще була живою моя бабуся, трапився випадок. Постукали у двері нашого будинку і запитали жіночим голосом: «Тут живе Костянтин Камишний?». Бабуся тоді відкрила двері. На порозі стояла жінка, яка розповіла, що декілька днів тому, стоячи у черзі до магазину, вона виявила, що забула вдома гаманець, а зовсім незнайома людина, якою виявився мій батько, без вагань запропонував їй стільки грошей скільки необхідно, навіть не розраховуючи на те, що йому ці кошти повернуть. Але жінка виявилася совісною, дізналася адресу, принесла гроші та подякувала за доброту.

З розповідей батька, він у Велику Вітчизняну Війну малим пішов на фронт – навіть підробив паспорт, щоб взяли до війська. Був пораненим, комісували, що й, вірогідно, врятувало від смерті. Але військова стезя його не оминула – став офіцером, служив у Германії. Звідти його направили до Житомира, де він отримав офіцерське житло на Пушкінській у якому народився я із моїм братом.

- Яким чином поєдналися у житті Костянтина Камишного військова доля і талант художника?

- Художником він народився, а військовим його зробив час. Перші свої картини він почав малювати ще до війни. Вчився малювати у церковного дяка. У його перших картин тріскався грунт, оскільки він не володів секретами підготовки полотна. Як він розповідав матері тодішні переживання, відчував, що з цим тріском тріскається і його серце. Ось так глибоко і лірично він бачив творчість і навколишній світ.

- Розкажіть про вашого батька, як про самобутнього художника. Яким чином він вплинув на вашу творчість?

- Батько малював олійними, акварельними фарбами, володів усіма видами живопису та графіки. У нього виходило усе: натюрморти, пейзаж, а портрети великого розміру, малюючи вуглем, він міг зробити за дві години. Малюнок був високої якості, передавав психологічний портрет, внутрішній стан людини.

Він мене вчив… але, оскільки я був, по-дитячому, рухливим і самовпевненим парубком, я чомусь, відмовлявся сприймати батькову науку. Я слухав інших вчителів, будь-яку людину з вулиці, але не батька... Про що зараз дуже шкодую... Але все ж таки, гени взяли верх, і я від нього перейняв Любов, Трепетність, Чутливість, вміння малювати.

- Чи зміг поєднати Констянин Камишний добро, потребу допомагати людям з професійними якостями художника?

- Його щастя і його бідою було те, що він любив людей і любив допомагати їм у всьому. Якщо ти хочеш досягнути успіху у професії, ти повинен поставити професію на перший план. Отож, як і професіонал будь-якої справи, художник повинен відмовитися від усього зайвого і присвятити себе, виключно, творчості, тобто, не розпилюватися. Адже, знаєте, мистецтво, як найбільш ревнива жінка: якщо ти зрадиш її хоч раз, вона відвернеться від тебе назавжди.

Віддаючи свою любов і час людям, батько обділяв себе, як художника. Він міг покинути усю свою творчу роботу, якщо якась людина потребувала допомоги. І це було правильно. Я вважаю, що у житті, найперше за усе, треба бути Людиною, а уже потім спеціалістом, професіоналом, генієм одного з напрямків діяльності. Бо останніх у нас хоч греблю гати, а людяності серед них ще пошукати треба.

Разом з тим, батько все ж зміг поєднати людяність і професіоналізм: Костянтин Камишний малював портрет принцеси Марокко, в радянські часи 23 його картини були придбані японськими поціновувачами мистецтва, Йому присвятили свої пісні, вірші та поеми Валентин Грабовський, Іван Сльота, Зоя Шкуратовська та багато інших. А він, навзаєм, соромився цих чеснот, оскільки був світлою людиною.

- Минув рік, як Костянтин Камишний пішов з життя. Вчора під час аукціону, який не відбувся Володимир Шинкарук розповів, що виручені кошти від продажу однієї з картин мали піти на оплату вартості пам’ятику на могилі вашого батька...

- Справді, вчора ми планували виставити на аукціон одну з картин мого батька Костянтина Камишного, щоб зібрати кошти на встановлення йому достойного пам’ятника. Його вартість – 18 тисяч гривень. Він не простий і не складний. Достатньої суми грошей у нас немає. Ми вже й не знаємо як спрощувати цей проект. Сумно, оскільки батько дуже багато зробив для Житомира. Він дарував місту свої безцінні картини, зокрема, цілу серію портретів ветеранів Великої Вітчизняної Війни.

Він робив добро безкорисно. Нічого навзаєм не вимагав. І зовсім не його вина, що світ дотримувався і й досі дотримується зовсім інших принципів...

Сергій Фещенко, Репортер Житомира