Циганське свято

Вже другий день, проходячи по Московській навпроти ринку, помічаю дещо незвичне. Це незвичне – у циганах. Точніше – у циганках. По-перше, їх незвично багато. По-друге, вони не обшарпані й брудні, а в гарному й дуже яскравому одязі.

Дивлячись на них таких – зовсім не важко повірити, що вони - частина Індії. Маленька житомирська Індія.

«Невже це почалося якесь циганське – невідоме нікому крім них самих – свято?», - подумав я. А з цього питання виникло інше: а що ми, власне, знаємо про їхні свята, їхні звичаї – їх самих, які з нами зовсім поруч?

СамЕ це питання, переконаний, видасться вам дивним. Адже більшість у кращому разі пришвидшує крок, проходячи повз їхні настійливі «Давай погадаю» та «Ей маладой, спрасіть можна…» У гіршому – ви самі або хтось з ваших родичів має досвід такого гадання. Не думаю, що спогади лишилися добрі – про таке я ще не чув.
 
Сьогодні я усвідомив, що вони – одна з прикмет мого міста.

Так само, як Людина-слон – ніби він щойно вийшов з кадру відповідного фільму Девіда Лінча.

Як божевільна жінка з її «А Ира мне говорит…» на всю Михайлівську і яку називали «житомирським радіо» – щось її, до речі, вже кілька років не чути.

Як десятки інших людей, будівель, дворів і дерев, із яких складається моє житомирське життя. Які присутні в ньому неусвідомлено, а усвідомлення – банальніше нема куди – відбувається лише тоді, коли помічаєш відсутність якогось фрагментика. Старої будівлі. Величезного сухого дуба. Говіркої бабусі у газетному кіоску.

Отже, житомирські цигани, якими я останнім часом чомусь став цікавитися. Можливо, тому, що став часто проходити повз їхню територію. І (попри відсутність якогось надприродного страху перед ними, властивого житомирянам, і не лише нам) – завдяки мимовільному відчуттю якоїсь зібраності, настороженості. А значить – загостренню уваги  й фіксуванні їхньої кількості, їхнього одягу, їхніх облич.

…Скільки себе пам’ятаю, вони завжди були на тому самому місці – в районі «срібної кулі» - кіоску з колись касетами, а тепер дисками. Часом – на протилежному боці вулиці, там де ринок. Хтось колись казав, що в них в цьому районі квартира. Оце, власне, й усе, що я знаю про житомирських циган.

Мій досвід спілкування з ними складається з єдиного випадку, який трапився у підлітковому віці. Будучи у гарному настрої, на прохання циганки дав їй якусь монетку. Як виявилося тоді (і як я вже добре знаю зараз) – прохання «дати 10 копійок, дитині нема що їсти» - лише зачіпка аби привернути увагу, одна з багатьох у наборі їхніх простих, але перевірених вже, мабуть, століттями технік.

Після того була пропозиція погадати – як подяка за щедрість. Дзеркальце, тицьнуте в руки. Моє відчуття спійманості й спроби повернути його; крики про те, що в мене обов’язково відсохне рука – коли поклав його на асфальт і швидко пішов геть, - які лунали в спину.

Можливо, моє ставлення до циган не було б таким нейтрально-зацікавленим, якби мій досвід був не таким безневинним – скажете ви.

Можливо. Адже саме отакий повсякденний досвід визначає більшість наших «глобальних» поглядів – на інші країни, національності чи міста.

Скажімо, мій колишній декан вважав французів дрібними злодюжками – у нього в Парижі вкрали валізу. А мій друг став страшним антисемітом, провчившись з євреями у Соломоновому університеті.

Ще раз кажу – можливо. Але чим ці цигани гірші за телеворожок і біогеоінформаційних терапевтів, які живуть на деяких каналах? Власне, шахраїв в цьому світі багато – різних за професіями й національністю, але всезагальна ненависть чомусь найбільше супроводжує саме циган. Звісно, не можна сказати, щоб зовсім незаслужено. 

…Минаючи їх завтра, я навряд чи буду сповільнювати крок, і в оточенні їхнього гамору погоджуватися, щоб мені погадали. Але я звертатиму увагу на те, скільки їх сьогодні, в що вдягнені, із якими питаннями чіпляються до перехожих, як ті реагують.

І думатиму про те, що якщо одного дня їхній циганський вітер понесе їх невідомо куди, вулиця Московська, і сквер на розі Лятошинського, перетин вулиць Московської й Київської - мій вічний Житомир – втратить ще одну неповторну частинку себе.

 

Інші житомирські враження читайте у моєму блозі на «Молодому радіо».