Налетай – подешевело! (38-ма сесія Житомирської міськради)

(пересічна житомирянка – інформаційний випуск на «КРОК Радіо» 30.04.2010р., «вуличне опитування»)

ВСЕРЙОЗ ПРО ГОЛОВНЕ (випуск 4)

Цей випуск вже був готовий до друку, коли з’явилося розпорядження міського голови №186 від 29.04.2010р. «Про скликання тридцять восьмої сесії Житомирської міської ради», до порядку денного якої включено лише три питання: «Програма економічного і соціального розвитку міста Житомира на 2010 рік», «Перелік об’єктів комунальної власності міста, що підлягають та не підлягають приватизації у 2010 році» та «Міський бюджет на 2010 рік».

Про бюджет і соціально-економічний розвиток міста ми поговоримо пізніше – там вистачить надовго. А от деякими деталями запланованої приватизації я, екс-депутат Житомирської міськради останнього скликання, головний редактор «КРОК Радіо» (102,2МГц) Ігор Іваницький, не можу не поділитися з широким загалом у першу чергу, бо назвати їх «кричущими» - то досить слабеньке визначення. Тому матеріали стосовно ситуації в КП ЖТТУ, як і стосовно питань, що вже піднімалися в попередніх випусках цього бюлетеню – в наступному номері.

Наразі ж – про «воровство в законе»:
«Як служив у пана», або: що може вкрасти депутат із туалету?
«Богу - богове», а служці і у дітей відібрати не гріх?

і головне у випуску:

«Налетай – подешевело!» 38-ма сесія Житомирської міськради,
або «Тому дала, этому дала… а этому – не дала, он дров не носил…»

Фотокопії документів до цього матеріалу – це Додаток до проекту рішення Житомирської міської ради, доповнений деякими, більш ніж яскравими, розшифровками з матеріалів постійної комісії міськради з питань бюджету та комунальної власності, саме яка цей проект і розробляла (зрозуміло – «под чутким руководством» і «з врахуванням інтересів»):

Додаток до проекту рішення 38-ї сесії Житомирської міської ради:

Перелік об’єктів, заявлених на приватизацію у 2010 році:

В придатній для друку якості: 

http://www.krokradio.zt.ua/doc/zar4/051.jpg http://www.krokradio.zt.ua/doc/zar4/061.jpg 

Більш ганебного документу, як на мій погляд, важко й уявити. Попри те, як підказує досвід – у переважній частині (швидше за все – в цілому) його таки буде затверджено «представниками інтересів територіальної громади», і все перераховане в ньому, донедавна ще наше з вами спільне майно – навіки вічні отримає нового власника. Отримає, бо «это тебе не мелочь по карманам тырить» - все зроблено «по закону», механізми крадійства громадської власності давно і ретельно відпрацьовані.

Тому спочатку вбачаю за необхідне дати хоча б поверхове роз’яснення стосовно цих механізмів.

Ще й посьогодні існують наївні люди, які вважають, що приватизація того або іншого об’єкту громадської нерухомості – то щось на зразок «як купити квартиру», де ціни починаються від півтори сотні тисяч гривень за однокімнатну «хрущобу», а далі вже все залежить від розташування, розміру, якості квартири, кінець-кінцем її комерційної привабливості тощо. Для пересічного громадянина воно певно що так. Хоча особисто я маю величезний сумнів у тому, що у наведеному списку якимось дивним чином переважають «пересічні» претенденти без депутатських або посадових повноважень, чи то без «лапи» у місцевій владі – адекватною заміною яким може стати хіба що тривіальний хабар. Тому й «ціноутворення» тут, у більшості випадків… ну надто вже «демократичне».

Схема ж вкрай проста.

Припустимо, що закортіло Вам мати власну крамничку на вулиці Михайлівській… ні, про «на Михайлівській» забудьте – нинішній депутатський корпус про Михайлівську вже подбав і без вас. Хоча й крім того існує ще певна кількість більш ніж привабливих об’єктів, зокрема в центральній частині міста, або в інших традиційних «місцях скупчення населення». Немає ніц складного: скористувавшись добрими стосунками в середовищі міської влади, Ви, обравши об’єкт своєї пристрасті, звертаєтесь до виконкому міськради з проханням: «Дай…?»

Виконком, звичайно, так зразу не дасть, можливо навіть спочатку проведе «конкурсну процедуру» - щоб «усьо по закону». Та не лякайтесь, що Вам всерйоз доведеться конкурувати з більш грошовитими претендентами: дякувати Богові та КП «Агентство з управління майном» випадкова людина шансів дізнатися про такий конкурс практично не має. Але й навіть якимось дивом впреться хто – не соромтесь, накручуйте ціну – якщо «все передбачено», то це ненадовго, багато платити не доведеться (хоча конкурс той – не така вже й необхідна річ, виконком має достатньо власних повноважень).

Для прикладу вдалого «вирішення справи» візьмемо хоча б рішення виконкому Житомирської міськради №663 від 24.09.09, зокрема пункти 1.1 та 1.2 з нього:


Той, хто для ведення особистого бізнесу вимушений орендувати чуже приміщення, можливо лише сумно похитає головою на вказані ціни… та не переймайтесь Ви так – не про Вас та пісня, бо якщо успіх абревіатури ТОВ «ЛУЧ-К» турбує усього-навсього такого собі «пересічного» депутата міськради Карпінського Геннадія Івановича, то особа приватного підприємця Мендельсон… о! то така легендарна жіночка!

Не скажу, що в неї за бізнес – не знаю, але успіху досягла Олена Миколаївна такого, що, подейкують, навіть сам заступник міського голови Ігор Петрович ГУНДИЧ до неї присватався – так і проживають у «громадянському шлюбі»… то й не дивно – їсти хочеться щодня, та що там з’їси на «мізерну» зарплатню мерського зама? А Олена ж Миколаївна, крім, певно, природньої жіночої привабливості, ще й розжилася останніми роками більш ніж значною кількістю нерухомості (щось на зразок героя казки про Кота у чоботях: «Чиї то земельні діляночки? – Маркіза Карабаса. – А чиї то сіті-лайти? – Маркіза Карабаса. – І офіси-квартири оті, також Маркіза Карабаса? – а чиї ж іще…» - списочок чималий, зокрема уважні читачі згадають це призвіще й у переліку «головочацьких» садоводів-косарів, решту – також з часом спробуємо документами представити). Не думаю, що функції естета Ігоря Петровича у такому тандемі зводяться до ролі відомого літературного героя Васісуалія Лоханкіна, який цінував свою дружину Варвару за «два существенных достижения: большая белая грудь и служба». Хоча… чого тільки не буває, та й люди всякого наговорять… але досить лірики.

Оренда, скажете ви, то ж не приватизація? Ні, відповім я – саме це, у багатьох випадках, і є першим кроком до так званої «тіньової» приватизації. Кілька професійних проводок елементарно освіченого бухгалтера – і залишкова вартість подібного об’єкту стає більш ніж символічною – закони та існуючі Правила бухгалтерського обліку дозволяють. А далі вже діє інша законодавча норма: орендар, здійснивши за погодженням з орендодавцем невід’ємних поліпшень в розмірі більше 25 відсотків вартості орендованого майна (це Вам роками не погодять, а їм…), отримує право на викуп цього майна за «кінцевою вартістю».
«Ловкость рук» - і все «по закону».

Тобто, Олена Миколаївна Мендельсон, отримавши в оренду оцінене в 63 тис.грн. (див. п.14 «Переліку») приміщення у добротному (так званої «сталінської» забудови) будинку по вулиці Київській, 25 - і сплативши за сім місяців орендної плати ще близько 60 тисяч (я ж казав вище: «недовго і не багато»?), ще на 19,1 тисячі «робить поліпшення» (що там можна на ці гроші? вікна і сантехніку поміняти?) і… аллє-оп! (див. п.13 «Додатку») – викупить за 82 тисячі (саме близько такої суми встане вартість викупу) офісне приміщення у 116 кв.м…

Ще раз звертаю вашу увагу на цифри:
Трохи більше 160 тисяч гривень – то не однокімнатна «хрущоба», то – 116 «комерційно привабливих» квадратних метрів на першому поверсі «сталінки» по вулиці Київській, 25.

Депутату міськради Карпінському… перепрошую – тим майбутнім педагогам «приватного навчального закладу» у формі ТОВ «ЛУЧ-К», чиїми інтересами вищезгаданий депутат послідовно переймається, - звичайно, довелося «поліпшити» трохи більше – 145 тисяч (див. п.20 «Переліку»), але ж то за майже тисячу квадратів т.з. «вивільнених приміщень» дитячого садка №32 разом із котельнею (вул.Якубовського, 10). Як не крути – не так вже й дорого? Тим більше, що й взагалі «без залишк. вартості» - тобто 290 тисяч за все про все... «хто на що вчився». Впевнений: якщо колись вдячні «педагоги» запросять Геннадія Івановича читати лекції на приватній основі – учні цього закладу досягнуть не менших успіхів, ніж вже згадана приватний підприємець пані Мендельсон.

Звичайно, приХватизатори – люди більш обережні, ніж ті кілька дурників, що в нахабному захваті від своєї «крутизны» вписалися у списки «садоводів-косарів» під власними прізвищами – зазвичай використовується «большая белая грудь» підставних або юридичних осіб на кшталт, наприклад, якого-небудь «Центру юридичного супроводження бізнесу» (я ні на що не натякаю) або «Житомирської молодіжної біржі праці» (цікаво… розповідали, що він ще не втратив здатності червоніти…). Виняток у даному списку (як особисто для мене – не у всіх іменах орієнтуюся) ще один депутат Житомирської міськради – Бабкін Олег Вікторович (ТОВ «Телерадіокомпанія «Союз-ТВ» - 229 кв.м. під офіс за адресою пр.Миру, 5 – «поліпшень» аж на 68 тисяч гривень). Решта ж… про когось я знаю точно, про когось – лише здогадуюсь, а деякі імена і назви взагалі не говорять мені нічого (зате багато чого говорять наведені у «Переліку» цифри). Публікувати здогадки я собі не дозволяю – потягнуть до суду «на захист честі та гідності». Хоча ні для кого не секрет, що за вишуканим слівцем «батерфляй» (п.11 «Додатку» – відомий свого часу переговорний пункт на майдані Перемоги) прослідковуються родинні інтереси депутата міськради Зубка Геннадія Григоровича. Можливо ви й самі знайдете знайоме ім’я…

N.B. Впевнений, що не всі «зі списку» - злодії. Уважно вивчить ті самі цифри: щонайменше п.п. 1-4, 6, 7, 9, 22, 23, 25, 29 «Переліку» – то є люди, яких традиційно «мурижили» до десяти а то й більше, років. Та й решта… але все ж не можу не виділити об’єкти, якими «на умовах оренди» приватизатори користувалися менше року – скажете, не підходять під вищенаведену схему?

Хоча і це ще далеко не все. Для наступних випусків я готую огляд приватизаційних маніпуляцій попередніх років. І є там така цікавина, коли «виключити зі списку» насправді означає «дати, але трохи пізніше… шоб очі не зривати». І сумніву не маю, що й цього разу подібна схема десь закладена – документи ж бо в мене не всі, і лише 12-го травня, після сесії, я отримаю можливість з сумом вивчати черговий результат «самоврядування по-житомирські».

З сумом?… далебі – знайшов таки я і з чого посміятися.
Навіть, без перебільшення, пореготати.

Пункт 32 «Додатку» – кафе «Дубки», що у Гідропарку. Депутату міськради Забродському Геннадію Олександровичу таки вилізла боком критика на адресу міського голови – свого часу випертий Вірою Тимофіївною з посади начальника управління житлово-комунального господарства (в порядку «зачистки буравковских кадров»), бідолага не врахував відомої істини: «Хочеш їсти – на гавкай на Хазяйку». Мало того що три роки, крім орендної плати, ще й «поліпшувати» витратився на 575 тисяч, то і викупляти – не менш ніж за 750… майже півтора мільйони – за якихось «задрипаних» 596 кв.м, та ще й у чорта на рогах – в Гідропарку… співчуваю…
До речі – про Гідропарк:

«Як служив у пана», або - що може вкрасти депутат із туалету?

Нормально може вкрасти.

Що й довели депутат Житомирської міськради Драган Анатолій Васильович разом із депутатом Корольовської районної ради в м.Житомирі Вітвицьким Володимиром Валерійовичем:




На службу ж до пані Шелудченко у якості директора КП «Парк культури і відпочинку ім.Ю.Гагаріна» (до складу якого входить також і Гідропарк) Анатолій Васильович потрапив, можна сказати, хрестоматійно – певно не було в депутатському корпусі найпалкішого прихильника і захисника звання «міський голова» для Віри Тимофіївни у «полум’яний» для неї 2006-й рік. Пригадую випадок, коли навіть очевидне погіршення фізичного стану (щось на зразок сердцевого нападу) не перешкодило депутату Драгану виступити із черговим запальним зверненням на тему «Віра Тимофіївна – наш мер! Все остальные – дураки» (звичайно, з папірця і дещо іншими, хоча знову ж таки – чужими словами… але то вже дрібниця, не варта уваги).
Так само хвацько взявся Анатолій Васильович і до роботи: вже за кілька місяців («та й на перше літо»… трохи раніше) колеги-депутати і працівники прокуратури хапалися за голову – це як пану Драгану надумалося без будь-яких тендерних процедур тощо перерахувати два мільйони гривень кудись чи то у Білорусію, чи взагалі… «на закупівлю нових атракціонів». Справу тоді тихенько зам’яли, гроші вдалося повернути, Анатолій Васильович сумно визнав, що «не знав, не подумав, більше не буду»… Як там воно далі служилося – не знаю, свічку не тримав. Чув лише щось негарне про завезення піска на корбутівські пляжі («та й на друге літо»), але достеменно не цікавився.

Певно щось таки переповнило чашу панської терплячки – і, кінець-кінцем, вилетів Анатолій Васильович Драган з посади, так і не скориставшись досхочу ні туалетом, ні адмінприміщеннями… а вилетівши, подібно до попереднього фігуранта почав «гавкати» - культурніше кажучи: «увійшов до складу опозиції».

Догавкався…

Не скажу, чи повернуто ті самі 94,6 тис.грн. міському бюджету – не знаю. Знаю точно лише одне: з осені минулого року Анатолій Васильович якось різко «остепенился» - дурницями на кшталт «опозиції» більше не займається, дисципліновано ходить на сесії і не менше дисципліновано голосує «як Віра Тимофіївна» - віддано зазираючи в очі Хазяйці… зовсім ручний став, хіба що хвостиком не маше…

Думаєте, Анатолій Васильович – виняток?

Про деяких інших депутатів, куплених «за посаду» і не тільки (крім вже згаданих у попередніх випусках) – я ще розповім пізніше.

Наразі ж, якщо вже мова про парк зайшла, пропоную звернутися ще й до окремих цікавих «культових таїнств»:

«Богу - богове», а служці і у дітей відібрати не гріх?

Відразу підкреслю: наведений нижче документ – лише проект рішення, і на розгляд попередньої сесії його винесено таки НЕ було (не в останню чергу і завдяки впертості депутата міськради Зінаїди Олександрівни СТРЯКІНОЇ – яка на словосполучення «дитячий садок» підривається не гірше, ніж я на «очисні споруди міської каналізації» - за що їй щирий уклін).

Але… знову те кляте «але». Той таки самий досвід підказує: як вже поклали на щось око – винесуть рано чи пізно. Не вчора – так завтра, ні – то за місяць, за півроку… добре крадеться зазвичай на передноворічних сесіях – ще встигнуть, не вперше… невже встигнуть?

Так-так, саме дитячий садочок на бульварі – остання будівля, фактично на території парку. Релігійній громаді Свято-Михайлівського кафедрального собору УПЦ КП. У власність. Зрозуміло – безкоштовно. Під «недільну школу».

Здається на перший погляд, також «для дітей»? Але, перепрошую – хіба діти Української Православної Церкви Київського Патріархату чимось кращі за дітей прихожан інших конфесій, а то й навіть дітей атеїстів?!! Навіть хоча б лише і «один день на тиждень» – у неділю?...

Ні, в жодному разі я не маю підстав стверджувати, що то ("решта шість днів на тиждень") планується не заради «благородної справи» тощо. Але «богобоязна» щедрість Віри Тимофіївни у відношенні до різноманітних релігійних організацій (підтверджена, до речі, багатьма подібними рішеннями ради і виконавчого комітету) могла б бути похвальною – якби благочинністю тією пані Шелудченко займалася з власної кишені, а не громадським коштом - вони (попи, будь-які попи) цього не будували, нема чого й лізти до громадської кишені... чи я не правий?

«Свобода совісті»… Кожний розуміє ту свободу так, як йому власна совість дозволяє?
«Той мурує, той руйнує, той неситим оком - за край світу зазирає… щоб загарбать…»

… Також маю знайомого батюшку, щоправда – Московського патріархату. Власними руками і пожертвами прихожан за кілька років побудував гарненьку церковку, де тепер і править. Тяжко будував, навіть травмувався (ще раз підкреслю – власними руками і стіни вимуровував, і дах клав). Оце дружина з доцею цього року паски святити їздили до нього, розповідали: радісно там, і обличчя у прихожан світяться – Душа відчувається. Бо руками Пастиря – Душу вкладено. Власну Душу.

Чию душу вкладає «релігійна громада Свято-Михайлівського кафедрального собору УПЦ КП» у подібні «звернення» («Дай…?») до міської влади?...

І взагалі – чи буває душа у краденого?