Унікальний Житомир в історичних фотографіях

Кожне місто, як і людина, має своє неповторне обличчя, своєрідну душу, унікальну долю. На ці фактори впливають безліч чинників: ландшафт, природно-кліматична зона, геополітичне розташування, наявність природних ресурсів і торгівельних шляхів, релігійні та культурно-цивілізаційні фактори.

Унікальність Житомира полягає в тому, що він, впродовж віків перебував на межі природно-кліматичних зон, на межі зіткнення різних релігій та цивілізацій, на межі конкуруючих імперій. Православне візантійство, римський католицизм та ісламський світ зіштовхнулися у протистоянні на теренах, які у ХХ столітті отримали офіційну назву – Україна. Житомир, який лежав на межі внутрішнього християнського протистояння (як і взаємодії) по лінії (православ’я – католицизм), упродовж віків був форпостом макрохристиянського світу в протистоянні (рівночасно й взаємодії) із ісламом.



Житомир здавна був важливим поселенням слов’янського племені древлян, а згодом, ймовірно, й одним із важливих форпостів Київської Русі. На можливість цього вказують легенди. Згідно одного усного переказу, Житомир було засновано у 884 році скандинавським воєначальником, на ім’я Житомир, котрий був воїном із дружини варязьких конунгів Аскольда і Дира, убитих у 882 році в Києві кланом інших норманів – Рюриковичів на чолі із конунгом Інгваром (князем Ігорем) та його опікуном Хельгу (Олегом). Однак, жодних наукових джерел, які б підтверджували цю версію немає.

Інші, вже польські перекази, також свідчать про те, що Житомир міг бути фортецею Київської Русі. Адже, згідно із ними, католицький місіонер Святий Яцек Одровонж у 1240 році заснував у Житомирі Домініканський кляштор, котрий у тому самому році був знищений разом із усім містом, внаслідок набігу монгольських завойовників.



Цим легендам суперечать літописні згадки про походи князя Данила Галицького в Болоховські гради «сидячі за татари», розташовані по всій річці Тетерів. Що це за загадкові болоховці дізнаємося із праці відомого історика Олександри Єфименко, яка у своїй праці «Історія українського народу» зазначає, що: « ще до навали татар міста по Тетереву й Горині після таємничих болоховців, користуючись послабленням влади великого князя київського, виокремилися зі складу княжих земель і само організували у спілки автономних громад. Монголи, - зазначає Єфименко, - не розорюють ці території, які, ймовірно, увійшли в їхнє підданство добровільно й проявили готовність виконувати відомі зобов’язання; після нашестя вже вся західна частина Київщини опиняється у числі «людей, сидячих за татари». Відтак Житомир, територіально будучи у центрі Болоховської землі, навряд чи міг бути спалений монголо-татарами.



На користь цієї версії, в одній зі своїх статей у газеті «20 хвилин», висловився почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Георгій Мокрицький, котрий висунув версію, що Житомир заснував татарський мурза. На цю гіпотезу науковця наштовхнула знахідка у російських джерелах про боярина, котрий мав татарське походження і походив від предка на ім’я Жидомир. Однак усе це версії, які не мають достатньої наукової та доказової бази…

В історичних же документах Житомирський замок вперше згадується у зв’язку із подіями пов’язаними з експансією Великого князівства Литовського. Литовські усні перекази стверджують, що у 1320 році Житомир звільнив від панування Золотої Орди великий литовський князь Гедимін (Гедимінас).

Про цю подію, свого часу, писав російський історик Карамзін: «Сей мужественный витязь (Гедимин Литовский), в 1319 году победою окончив войну с Орденом, немедленно устремился на Владимир (Волынский)... Город сдался... Как скоро весна наступила (1320 год) и земля покрылась травою, Гедимин с новою бодростию выступил в поле, взял Овруч, Житомир, города Киевские и шел к Днепру...осадил Киев. Еще жители не теряли надежды и мужественно отразили несколько приступов, наконец, не видя помощи...и зная, что Гедимин щадит побежденных, отворили ворота. Духовенство вышло с крестами и вместе с народом присягнуло быть верным Государю Литовскому, который, избавил Киев от ига Моголов».



Водночас, цю дату історики вважають надуманою… В перше ж у серйозних письмових джерелах Житомирський замок згадується у зв’язку із нащадком Гедиміна – великим литовським князем Витовтом (Вітаускасом), який звільнив Житомир від татар на 72 роки пізніше – у 1392 році. Із цього приводу, у літописі сказано, що «... бывше в Киеви и не всхоте покоры учинити и чолом ударите великому князу Витовту. Той же весны Витовый пойде и взя град Житомир и Вручий (Овруч)».
Саме цей рік можна вважати роком виходу Житомира із мороку віків на арену бурхливої східноєвропейської історії. Водночас цей рік можна вважати й роком звільнення Житомира від євразійської монгольської орди і входження міста у склад європейського Великого князівства Литовського, Руського і Жмудського. Князівства, пов’язаного із Польським королівством союзними, кровними і династичними узами.

Адже, ще до остаточного входження Житомира у склад литовсько-руської держави, 14 серпня 1385 року, Литва і Польща уклали Кревську унію, згідно з якою Литовський князь Ягайло взяв шлюб із королівною Ядвігою і став королем Польщі. Згодом, після 1569інської унії 1569 року, дві країни ще тісніше зміцнили союз, утворивши союзну державу Річ Посполиту.



В 1399 році після поразки військ великого князя Витовта від золотоординського хана Едигея, татари знову захопили й зруйнували Житомир. Однак, ця перемога невдовзі обернулася для них дипломатичною поразкою, адже Витовту вдалося розколоти татар і стати одним із засновників та союзників Кримського ханства, яке за його допомогою відокремилося від Золотої Орди. Однак, після смерті Витовта союз Литви і Кримського ханства зруйнувався, а татари стали головною небезпекою для південних рубежів литовсько-руської держави.


Наново відбудований після нападу хана Едигея Житомир, увійшов у число найбільших міст Великого князівства Литовського. Впродовж певного часу в Житомирі відбулося пожвавлення економічного життя, оскільки польський король Казимир Ягайлович обдарував місто суттєвими торгівельними привілеями. В результаті Житомир став важливим центром торгівлі, пов’язаним із багатьма європейськими містами. Місто навіть мало торгівельні відносини із великим портовим містом Гданськом. Відтоді місто інтенсивно росло і розвивалося і вже у 1432 році Житомир згадується в числі чотирнадцяти найбільших міст литовсько-руської держави.



В 1444 році Житомир, за одним із кращих європейських зразків, отримав ще й права місцевого самоврядування, адже Казимир Ягайлович надав місту ще й Магдебурзьке право. Відтоді, Житомир став вільним містом, непідлеглим юрисдикції, а відтак і поборам князів, шляхти та місцевої адміністрації. До слова, Київ отримав подібне самоуправління лише півстоліття згодом.



Однак, тогочасний ріст міста і його економічний злет гальмувався через низку геополітичних обставин. Адже, саме у ті часи на сході Великого князівства Литовського з’явився серйозний конкурент – Московське князівство, яке перебувало у васальній залежності від Золотої Орди. Користуючись допомогою татар, московські князі організували підривну роботу проти литовсько-руської держави. Внаслідок такої політики низка дрібних сіверських князівств перейшли під московський протекторат, що призвело до низки литовсько-московських війн. Житомиряни, на чолі із київськими воєводами і житомирськими старостами брали активну участь у війнах проти Москви.



Водночас, місто було розташоване у стратегічно вразливому регіоні литовсько-руської держави. Справа в тому, що у цих війнах союзниками московітів були татари. І в той час коли литовсько-руська держава провадила бойові дії проти Москви на півночі, татари спустошували південні рубежі країни. Чи не найбільше від цього потерпали українські землі і міста. Зокрема, Житомир. В цілому, сусідство із Диким Полем, на якому орудували степні євразійські орди, впродовж століть стримувало розвиток Житомира, який за свою історію пережив до 80 набігів степових орд. Інколи ці набіги закінчувалися цілковитим руйнуванням міста.



Особливо нищівними були набіги у 1469 і 1481 роках. Водночас, Житомир нерідко виправдовував звання одного із важливих південних форпостів держави. Приміром, у 1482 році хан перекопської орди Менглі-Гірей, під час спустошливого набігу, хоча серйозно й поруйнував, але не зміг здобути житомирський замок. Під час того спустошливого набігу вистояли лише чотири прикордонні литовсько-руські замки – Житомир, Брацлав, Канів і Черкаси.



Фортеця відігравала важливу роль у значенні міста. У сорокових роках XVI століття місцевий зодчий Симон Бабінський та перший староста князь Богуш Корецький, він же воєвода Волинський, закінчили реконструкцію замку. Місто було значною мірою розбудоване й укріплене. Його територія сягала двох гектарів і мала вигляд неправильного шестикутника з трьома воротами й п’ятьма кутовими вежами. У центрі цього шестикутника був розташований палац старости, храм і амбри. Зв'язок із замком відбувався через міст, перекинутим на урвищем, а також через розгалужену мережу комунікацій – добре оздоблених та укріплених підземних ходів. Житомир став важливим торгівельним, ремісничим і адміністративним центром, а також стратегічно важливим форпостом Великого князівства Литовського.



Однак справді епохальні зміни у долі Житомира трапилися через 19 років після цього. Люблінська унія 1569 року зцементувала союз двох країн, які ще із 1385 року жили у Кревському династичному союзі. Попри те, що литовська знать опиралися злиттю двох країн в одній республіці (Річ Посполитій), поляки, за підтримки руської (української) шляхти і магнатів у Люблині, зуміли утворити об’єднану державу двох народів – Річ Посполиту.



За наслідками Люблинського союзу (унії), Литва втратила свої південні території. Із руських земель у складі Великого князівства Литовського залишилися, здебільшого, землі Білої та Чорної Русі (нинішньої Білорусії). Можна навіть сказати, що відтоді Русь була вперше адміністративно поділена на дві частини – власне українську (у складі Корони польської) і білоруську (у складі Великого князівства Литовського).



З 1569 рокуЖитомир, у якості столиці одного із трьох повітів київського воєводства (поруч із Києвом і Овручем), увійшов у склад Речі Посполитої. Крім того місто стало центром гродського староства і місцем проведення повітових шляхетських сеймиків.

З часом навколо замку виростають значні пригороди. Місто виходить за межі міських мурів. У 1572 році у межах фортеці налічувалося 142 міщанських подвір’я, в 1609 році – 246 подвір’їв, серед яких 16 шляхетських маєтків.



Населення зростає за рахунок «прибулих людей». Серед них було багато вихідців Полонного, Луцька, Овруча, Бобруйська і Турова. Опис Житомирського староства за 1622 рік свідчить, що на той час замок був міцним і добре укріпленим, мав багато гармат і міг вмістити п’ятитисячний гарнізон. Тоді ж була розширена мережа підземних оборонних комунікацій – відомих житомирських підземель. Частина із них була обкладена камінням і цеглою. Підземні ходи були важливою частиною оборонних споруд, однією із найголовніших складових частин захисту фортеці.



У 1596 році, польский король Зигмунт ІІІ Ваза надав Житомиру привілей організації двох ярмарків щорічно. Це значною мірою пожвавило економічне життя міста. Проте, й цього разу господарське піднесення міста було перерване через низку несприятливих обставин…

Мовні, культурні, релігійні та соціальні протиріччя, спровоковані надто прямолінійною політикою полонізації та релігійної уніфікації, призвели до розколу суспільства у Речі Посполитій.



З іншого боку, цей розкол всіляко підтримувався зовнішніми ворогами польсько-литовської держави. Адже, саме завдяки матеріальній та фінансовій підтримці московського государя і турецького султана, православному кліру братствам вдалося розхитати Річ Посполиту і спровокувати релігійну і, подекуди, етнічну нетерпимість в державі. Після, достатньо таки, жорсткої релігійної полеміки і невдалої спроби перепідпорядкування православної церкви Риму (Брестська унія) країна розділилася на ворожі та непримиренні табори католиків і православних, шляхти і козаків, панів і хлопів. У 1648 році, ці протиріччя призвели до жорстокої громадянської війни між католицькою шляхтою і майже вщент покозаченою православною Україною.



Внаслідок цієї війни Житомир був захоплений і спалений українськими козаками. Згодом, після укладення Зборівського договору, Житомир став сотенним містом козацького полку. Після Андрусівського договору 1667 року місто повернулося у склад Польщі. Відтоді Житомир став центром Київського воєводства і одним із найважливіших королівських (столичних) міст Речі Посполитої, адже Київ залишився у руках московської залоги й номінально відійшов до Лівобережної Гетьманщини, васально залежної від государя московського.

Перед розділами Польщі, у 1768 році, в Житомир з боєм вдерлися російські загарбники – гусари і донські козаки. Незважаючи на героїчний опір мешканців, місто було захоплене, зруйноване і спалене, а більшість його мешканців загинули.



Руйнування Житомира і масові вбивства його мешканців російськими загарбниками докладно описані польськими очевидцями та згадуються українськими дослідниками. Зокрема краєзнавець Дмитро Антонюк у своїй книзі «Чотири мандрівки Житомищиною» пише про те, що «Житомир підтримав барських конфедератів, місто і костел були спалені російськими військами».

Не оминув увагою ці події й почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Георгій Мокрицький. У своєму ілюстрованому путівнику-довіднику він зазначає, що «місто штурмував і захопив полк донських козаків. Майже усіх мешканців убили, а будівлі спалили. Лишився непошкодженим лише бернардинський кляштор. Місто перетворилося на пустир і тіла загиблих не було кому поховати. Почалася епідемія моровиці».



Більш докладно цей злочин описали доктор географічних наук Микола Костриця і провідний археограф Державного архіву Житомирської області Руслан Кондратюк у своїй праці "Житомир: Підручна книга з Краєзнавства». Про трагедію Житомира у 1768 році вони пишуть так: «В цей час драматичні події відбувались і безпосередньо навколо Житомира. Місцева шляхта стала на бік конфедератів, і до міста поча¬ли стягуватись загони надвірної міліції та козаків. Поблизу примісько¬го села Ліщин відбулась сутичка з передовими частинами російських військ.



Відбивши перший напад донських козаків, конфедерати нашви¬дкуруч почали готуватися до оборони Житомира. Проте малочисельний загін захисників та старі дерев'яні укріплення не змогли стримати натиск добре озброєних і загартованих в боях російських військ. Місто було взяте штурмом.

Подробиці цієї сумної події залишив її сучасник і очевидець Сервазій Прус-Сохаржевський у книзі спогадів «Відгомін української різні». Головними вузлами оборони були замок і монастир бернардинів.

Донські козаки оточили місто, а гусари вдерлися до нього з боку Станишівки. Після того як перша атака була відбита, росіяни почали штурм замку, одночасно підпаливши місто. В полум'ї пожежі згоріла велика кількість житлових будинків, кафедральний та поєзуїтський костьоли, будинки капітулу та єпископа.

Після штурму від Житомира залишились майже самі згарища, а його мешканці мусили роз-бігтись. До всіх нещасть додалися голод і морова язва, що сотнями косили людей, вцілілих після погрому.


Остаточно було зруйновано житомирський замок. Він назавжди втратив своє оборонне значення. Його руйнацію довершила пожежа 1802 року. Рештки замку достояли до 1862 року. Згодом на його місці було розбито міський парк»…

У 1795 році, після третього поділу Польщі, Житомир був окупований та анексований Російською імперією, а з 1797 року став центром новоствореної Волинської губернії. Остаточно цей статус було затверджено через сім років, у 1804-му.



Відтоді місто інтенсивно розбудовувалося і росло. У другій половині ХІХ століття Житомир увійшов у число найбільших міст Російської імперії.

З березня 1917 року місто стало важливим центром Української Народної Республіки. У лютому-березні 1918 року Житомир був навіть тимчасовою столицею УНР. Саме у Житомирі Центральною Радою було прийнято ІV Універсал про незалежність Української Народної Республіки.



Восени 1917 року російські більшовики вчинили заколот й розігнали Тимчасовий уряд. Звістка про переворот у Петрограді дійшла до Житомира вже 26 жовтня 1917 року. Ці події були сприйняті у місті неоднозначно. Губернський комісар А. В'язлов закликав населення Житомира і Волинської губернії зберігати спокій і запевнив, що буде вжито всіх заходів для забезпечення порядку.

Інші органи самоорганізації населення, зокрема житомирська Рада робітничих і солдатських депутатів, на зібранні, яке відбулося 27 жовтня, не підтримали депутатів-більшовиків, але більшістю голосів висловили свою підтримку Тимчасовому уряду. Тобто навіть радянська влада в Житомирі була антибільшовицькою і засуджувала більшовицький заколот у Петрограді. Житомиряни, в переважній більшості, за винятком частини єврейського населення, ненавиділи більшовиків…



На початку листопада вся влада в Україні перейшла до Центральної Ради. В ніч на 7 листопада було видано III Універсал, який проголошував Українську Народну Республіку. 15 листопада Житомирська міська дума прийняла резолюцію більшості, в якій визнала Центральну Раду єдиною владою, що може встановити порядок і об'єднати навколо себе всі державницькі елементи. Житомиряни масово і радісно зустріли цю подію.



17 листопада 1917 року в Житомирі відбулась урочиста церемонія оголошення III Універсалу. Десятки тисяч житомирян вітали проголошену Українську Народну Республіку. О 12-й годині тисячі людей вщент заповнили площу біля Преображенського собору і прилеглі вулиці. Духовенство із собору відслужило на площі молебень з «многоліттям Боголюбимій Україні, Центральній Раді і Генеральному Секретаріату». Губернський комісар А. В'язлов, з автомобіля прикрашеного жовто-синіми прапорами, оголосив палку промову і привітав український народ і всі народи України зі святом народження нової держави – Української Народної Республіки. Натовп відповів на це гучними вигуками: «Слава!».

Потім комісар Центральної Ради Чекавський зачитав III Універсал. В кількох місцях заграла військова музика і великий хор заспівав гімн «Ще не вмерла Україна». Після цього почався воєнний парад. Усі військові частини крокували зі своїми синьо-жовтими прапорами. Деякі, нес¬ли перед собою портрети Тараса Шевченка. Народ вітав крокуючих вигуками «Слава!». За військом з українськими пра¬порами рушили місцеві школи, громадські і партійні організації.

Процесія і люди, котрі до неї приєдналися промарширували через площу і рушили Бердичівською вулицею аж до бульвару. На бульварі українські військові частини, знову проспівали «Ще не вмерла Україна». На цьому урочиста частина святкування закінчилася.

Стурбовані таким розвитком подій місцеві більшовики висунули вимогу встановити в місті радянську владу та переобрати Раду. Та вплив більшовиків на політичну ситуацію був мізерним. Житомир, як і більшість українських міст, відзначався яскраво вираженими антибільшовицькими настроями.



У грудні 1917 року загострились відносини Центральної Ради з Радою народних комісарів. Протистояння вилилось у збройний конфлікт. Більшовицькі банди вдерлися в Україну.

Українські війська змушені були вести бойові дії на два фронти. З півночі наступали червоні банди очолені В. Антоновом-Овсієнком. В Правобережній Україні концентрувалися збільшовичені угруповання Південно-Західного фронту. Вони й розпочали наступ, завдавши удару в спину українським військам, їх метою було захоплення Києва і надання допомоги бандам В. Антонова-Овсієнка.



На Правобережжі бойові дії проходили для української армії досить вдало. Сутички з більшовицькими бандитами закінчилися роззброєнням останніх. За короткий час 1-й Український корпус очистив від червоних Київщину, Волинь та Поділля.

На Лівобережжі справи складались гірше. Нечисленні українські частини не змогли стримати натиску добре озброєних і організованих бандитів. 25 січня чисельні орди червоних головорізів підійшли до Києва. Щоб врятувати столицю від знищення, Центральна Рада вивела з міста українські війська та державні органи. Очевидець тих подій Б. Манкевич так описував відступ українського уряду та війська: «По Святошинській шосі тихо просувалися відступаючі рештки частин київської залоги. Червона заграва пожежі надавала постатям містичного вигляду. Попереду їхав обоз із раненими і хворими. Уряд проїхав на автах. За урядом їхали інституції, а з ними без обозу, без харчів, без запасу набоїв йшли у невідому будучність непоборні...»



Центральна Рада прибула до Житомира в ніч з 27 на 28 січня 1918 року. У місті одразу ж було запроваджено військовий стан. Це неабияк стривожило городян і міську владу. 28 січня на екстреному засіданні Думи представник Центральної Ради Слоницький повідомив, що Рада хоче зайняти приміщення жіночої гімназії на Пушкінській вулиці, але більшість членів Думи мали щодо цього застереження. Наприклад, гласний В. Гук, обґрунтовуючи стурбованість житомирян, зазначив, що «...не можна допустити розгрому міста, подібного до того, що був у Києві. Потрібно просити представників українського уряду пощадити Житомир, оскільки руйнування, яких він може зазнати, будуть у сотню разів жахливіше Києва. Тут інші будівлі, вони небезпечні у пожежному відношенні».



Однак Центральна Рада залишилася в Житомирі. Не отримавши приміщення в місті, вона залишилася і продовжувала роботу у вагонах на заліз¬ничній станції. 29 січня на засіданні Ради народних міністрів відбувся перерозподіл обов'язків між членами урядового кабінету, а 30 січня прийнято відозву до народу України, в якій повідомлялося про більшовицьку агресію та причини вимушеного переїзду Центральної Ради і уряду УНР з Києва до Житомира. Невдовзі було прийнято ряд законів і рішень дипломатичного характеру.



Тим часом перебіг бойових дій змінився не на користь українських військ. Житомир опинився під загрозою нападу червоних банд. 1 лютого Мала Рада та уряд виїхали на власному потязі за маршрутом Коростень — Сарни. Українські війська зупинились під Коростенем, де вели запеклі бої з ворогом, їм на допомогу підійшов 2-й Запорізький курінь полковника П. Болбочана, який перейшов у контрнаступ і 11 лютого вибив більшовиків із Житомира.



Після укладення Брест-Литовського миру в Україну вступили війська під командуванням фельдмаршала Ейхгорна. 12 лютого 1918 року німецькі частини зайняли Житомир.

Газета «Волинь» так прокоментувала цю подію: «Третьего дня около 7-ми часов вечера в Житомир прибыли на броневиках й автомобилях немецкие офицеры с отрядами немецких солдат. Их приезд вызвал в городе большое оживление. Особенно много публики скопилось у дома главноначальствующего, которому немецкие офицеры сделали визит. Стоявшие во дворе автомобили были окружены публикой, интересовавшейся узнать у немцев о положений оккупированных уездов. Те стойко отвечали на все задаваемые им вопросы».



Тим часом Центральна Рада прибула до Коростеня де 12 лютого прийняла закон про державну символіку, затвердила гербом УНР тризуб — «знак Київської держави часів Володимира Святого». Там же в Коростені ухвалено закон про запровадження з 16 лютого нового (григоріанського) календаря та про перехід на серед¬ньоєвропейський час. 13 лютого Центральна Рада з Коростеня повернулася до Житомира.

Житомирський період був одним з найплідніших у діяльності Центральної Ради і українського уряду. За цей час було прийнято низку важливих законів: 1 березня — про грошову одиницю, 2 березня — про громадянство УНР, 4 березня— про реєстрацію громадянства, 6 березня— про адміністративно-територіальний устрій УНР. Останнім скасовувався губернський поділ і вводився поділ на землі— 32 одиниці. Зокрема, Житомир з прилеглими територіями мав стати центром Болохівської землі.



З 15 лютого в Житомирі почали виходити газети «Вісник Ради Народних міністрів» та «Народна воля». В останній на початку березня опублікована стаття М. С. Грушевського «Українська самостійність та її історична необхідність». В ній автор прийшов до висновку, що проголошення самостійності України було викликане потребою укладання миру, «потребою більш рішучої політичної боротьби з походом боротьби великоросів на Україну».



Активній законотворчій діяльності Центральної Ради у її другий приїзд до Житомира сприяв очевидно і той фактор, що цього разу вона мала постійне приміщення і непогані умови для роботи. Містилась вона в будинку дворянського зібрання по Великій Бердичівській вулиці. На той час це було одне з найкращих приміщень у місті. Саме в будинку дворянського зібрання діяла і перша житомирська Рада робітничих і червоноармійських депутатів (згодом на його місці збудували міську поліклініку № 1). На жаль під час Другої світової війни цей пам'ятний будинок було зруйновано. Про ці історичні події новим поколінням житомирян нагадують меморіальні дошки.



9 березня 1918 року Центральна Рада з Житомира повернулася до столиці УНР міста Києва, але 29 квітня відбувся державний переворот і до влади прийшов генерал Павло Скоропадський, який оголосив себе геть¬маном Української держави.

Новий режим у своїй діяльності керувався поєднанням монархічних, республіканських та диктаторських засад. У числі перших заходів гетьманського уряду, стала реорганізація місцевих органів влади. У травні 1918 року скасовано посади губернських комісарів, а замість них введено інститут губернських старост.



Волинським губернським старостою було призначено колишнього рівненського повітового прєдводителя дворянства Д. Ф. Андро. Однак зміна влади суттєво не вплинула на громадське життя Житомира. Та й взагалі 1918-й рік був для міста одним з найспокійніших за роки революції. У цей час у Житомирі відкрилася Третя українська державна гімназія. Почав виходити ряд нових видань українською мовою, зокрема «Волинська газета» та «Нова народна газета».



Наприкінці 1918 року політична ситуація в Україні почала швидко змінюватись. В жовтні в Німеччині вибухнула соціалістична революція, яка вплинула на перебіг політичних подій в Україні. Серед частин німецького експедиційного корпусу — головної опори гетьманського режиму — почалися заворушення. 6 листопада у Волинській губернії було оголошено стан надзвичайної охорони. У зв'язку з цим губернський староста Д. Ф. Андро видав обов'язкову постанову, яка забороняла організацію зборів, з'їздів та вуличних маніфестацій, запроваджувала комендантську годину.



Різко загострилася і внутрішньо політична ситуація в державі. 14 листопада українська опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з В. К. Винниченком та С. В. Петлюрою і відкрито виступила проти гетьмана. Повстання, підняте Директорією, швидко поширювалося. У зв'язку з цим на Волині було оголошено мобілізацію. 17 листопада в Житомирі створено добровільну дружину з колишніх царських офіцерів. Проте ці заходи не дали належних результатів. В ніч на 27 листопада гетьманська влада залишила Житомир. Натомість було відновлено республіканські органи управління. Губернським комісаром призначено С. І. Куриленка.



1 грудня Житомир відвідав Симон Петлюра. Проте в місті ще залишався німецький гарнізон. Стосунки між ним і військами Директорії складались досить напружено. 5 грудня було укладено угоду, за якою українські частини виводились за межі міста, на Врангелівку (нині Богунія). Підтримання порядку та безпеки в Житомирі взяла на себе німецька комендатура.



Але без збройного конфлікту не обійшлося. Унікальні свідчення про ці події залишила газета «Свободная Волинь». У ті дні місто перетворилося на арену справжніх бойових дій. Як писав кореспондент газети, «7 декабря город заволновался с утра (...). До двух часов дня, однако, в городе было спокойно. Ничто не предвещало близких кровавых событий. Вдруг в начале третьего часа город был оглушен выстрелами, доносившимися с разных концов. Скоро на площади появились войска на лошадях.



Движение трамвая моментально было прекращено. Скоро на площадь прибыли и войска Петлюры, и немецкие войска (...). Завязалась ожесточенная перестрелка. В городе произошла большая паника, по всем улицам метались по тротуарам и мостовым испуганные граждане. (…) К четырем часам некоторые улицы представляли собой военный лагерь. Беспрерывно была слышна пулеметная и ружейная стрельба (...). В три часа ночи начались военные действия. Город начал обстреливаться со всех сторон с пулеметов, пушек и другого оружия.



Стрельба продолжалась до утра». Під час подій загинуло 11 військових. Були жертви і серед мирного населення. Бойові дії в Житомирі тривали два дні і лише 9 грудня війська Директорії відступили у напрямку Черняхова. Вся влада в місті знову перейшла до рук німецького командування.

9 грудня командуючий німецькими військами в Житомирі видав наказ, за яким в місті вводилися військово-польовий суд, комендантська година, під загрозою смертної кари заборонялося носити зброю, припинявся автомобільний рух. Проте вже 13 грудня німецький гарнізон без будь-якого тиску залишив Житомир. У місті було відновлено владу Директорії УНР