Украинское Полесье - загадочный край

Нова книжка з серії „Унікальна Україна” видавництва "Наш Час”: не забудьте познаймитися з перлинами півночі нашої країни!

«Українське Полісся. Те, що не забувається» – так зветься нова книжка Лідії Орел, помітного знавця Полісся, учасниці численних чорнобильських експедицій, етнографа, старшого наукового співробітника Національного музею народної архітектури та побуту.

Видання розповідає про суперечливий і загадковий краї української Півночі.

Коли поїхати, наприклад, на північ Житомирщини, то на вас чекає майже загублений острів серед моря лісів – Словечансько-Овруцький кряж. Ця особливість рельєфу може виступати символічним вираженням суті цілого регіону – Полісся. Адже гарно підкреслює не тільки його природну (ліси, болота), але й досить тривалу культурну ізольованість. Полісся має особливу ідентичність, поліщуки з неохотою сприймають будь-які вторгнення та зміни у їх звичному укладі. Ще на початку ХХ століття уродженка цієї землі, Леся Українка, записала у своєму щоденнику одну коротку, але досить вичерпну фразу про Житомир: „у всьому відчувається якась патріархальна тиша”. І якщо у містах відчувалась „тиша”, то в лісових селах і хуторах вочевидь буяла глушина і жили герої „Лісової пісні”.

Звісно, багато що змінилося із давнини, і сьогодні нащадки „упокорених” древлян ставлять у Коростені пам’ятник княгині Ользі...

Та повернімося до книжки. У „Тому, що не забувається” можна прочитати про історію поліських територій, про особливості архітектури, фольклору, народних ремесел, менталітету місцевого населення. Тут є інформація та ілюстрації, наприклад, про унікальну дерев’яну хату XVI століття, про різні конструкції сволоків, вікон, замків, про старовинну курну систему опалення. Були серед поліських хат, до речі, й типові „хатки баби Яги” – на характерних підпорах. Здається, більшість описаних у книжці зразків поліської архітектури сьогодні перебувають у Києві, в музеї у Пироговому. Там відділ „Полісся” знаходиться майже на такому самому відшибі музею, як і реальне Полісся „на відшибі” української географії.

Поліський фольклор цікавий не лише своєю старовиною, специфічною музичною побудовою, темпом, а й мовою. В ній є потужні елементи місцевих діалектів і впливи білоруської, російської, польської мов – усі досить екозтичні, але цілковито зрозумілі для будь-якого носія „пересічної” української.

Цікаво, що тут Лідія Орел не оминула дещо „політично слизької” теми тих чималих частин Полісся, які не ввійшли до України. Такі території є і в Польщі, й особливо у Білорусі, і в Росії. Скрізь у цих країнах поліщуки зберігають свою особливу ідентичність, а часом її можна пенвою мірою назвати й українською. Не пропустіть заразом сумної та смішної напівлегенди про те, як Микита Хрущов, тодішній керівник УРСР, за часів Сталіна намагався „відкусити” для України більшу частину відібраних у Польщі 1939 року територій. Керівники Радянської Білорусі обурювалися, мовляв, надто мало нам залишається, Хрущов продовжував наполягати, і тоді Сталін запитав, чому це товариш Хрущов так хоче збільшити територію України – чи не прихильник він доктрин таких персонажів, як гетьман Скоропадський чи отаман Петлюра? Наляканий червоний „віце-король” одразу погодився з кордонами, накинутими з Півночі. Приємно, що Лідія Орел, переповідаючи цю історію і взагалі розмірковуючи над державними кордонами на Поліссі, не зводить діло до вульгарних обвинувачень на кшталт „забрали нашої земельки”. З одного боку, вона чітко визнає, що всі поділи Полісся відбувалися геть без урахування думки самого місцевого населення, що Україна не може безапеляційно претендувати тут на гегемонію. З другого боку, не забуває і про діяльність на нинішньому півдні Білорусі загонів УПА, про мовні особливості півдня Росії та інші виразно українські прояви на неукраїнській частині Полісся.

Мультинаціональне обличчя Полісся показує себе в книжці не раз. У тому числі й, наприклад, вкрапленнями польських або чеських поселенців. Перші часто в певні історичні періоди почували себе серед українців справжньою „елітою”. Втім, і серед поліських українців збереглося чимало родин з іще старої руської шляхти.

Ще один географічний момент. Лідія Орел – одна з тих авторок, котрі щасливо „не забувають” і про лівобережне Полісся, що на Чернігівщині та Сумщині. Адже в розмовах про розмаїття українських регіонів про ці області часто або зовсім не згадують, або парадоксально відносять їх до Східної України. У „Тому, що не забувається” лівобережному Поліссю присвячено чимало сторінок, хоча й тут воно все одно залишається трохи збоку.

А Чорнобильська зона постає таким собі „втраченим раєм” – і для дослідників, і для туристів, і, передусім, для самих її мешканців. Порівняно близька до Києва територія, здавалося, як слід вивчити її устигнеться завжди… Так здавалося до 1986 року, а сьогодні як культурне явище прип’ятське Полісся майже цілком загинуло – на цих землях лишилося надто мало людей, переселенці великою мірою свою культуру втратили (та й перед аварією чорнобильські поліщуки активно долучалися до процесів асиміляції), зразки архітектури й матеріальної культури в кинутих селах і містах руйнуються.

Книжка «Українське Полісся. Те, що не забувається» не претендує на роль повноцінного путівника Поліссям. На такий, певно, ще чекати й чекати. Але вона – непоганий „Вступ до півночі”, ідеальне чтиво перед подорожжю до країни лісів, боліт і річок. Відверто кажучи, в неї могли би бути якісніші ілюстрації, а текст місцями недостатньо „популяризаторський” (мається на увазі не спрощеність, а більш послідовне роз’яснення складних речей "неофітам”). Та в будь-якому разі це видання прикрасить полицю кожного любителя подорожей, історії та культури, і навряд чи на тій полиці залежиться.