У столиці Мордору

Чому мені довелось їздити до столиці ворожої держави, я писав ще в попередній статті «Інформаційне айкідо». Цього разу вирішив описати свої емоції та враження від візиту до міста.

Дорога

Ніколи не розумів тих людей, які бояться літати літаками, віддаючи перевагу наземному виду транспорту. Адже це і зручніше, і безпечніше, і швидше, і… дешевше. Саме так, лоу-кости Київ-Москва обходяться дешевше, ніж потяг чи автобус. Тому літаки завжди майже повністю заповнені людьми, а потяги їздять порожняками. Мені лишень не зрозуміло, навіщо катати десятки вагонів, в яких перевозити по одному пасажиру?... Ну добре, я гіперболізую. У моєму вагоні пасажирів було вдвічі більше, тобто… два.

А ще, від польоту можна отримати суттєве естетичне задоволення. При чому, в будь-якому разі. Вночі ти насолоджуєшся вогнями зменшеного міста, вдень – білосніжними хмаринками та неймовірними краєвидами, які, щоправда, дещо псують гори сміття, яке люди не вважають за потрібне прибрати, а природа ще не встигла сховати за зеленими заростями.

Таксисти

Довелось поспілкуватись із кардинально різними людьми. Всі вони прихильно ставляться до українців і до України, однак на всіх по-різному позначилась кремлівська пропаганда. Перший був доволі скептично налаштований до діючої влади, аргументовано її критикував, однак ідеальним керівником держави для нього виявився… Сталін. А Нємцова, на його думку, вбили якісь міфічі «англо-сакси»…

Другий, як згодом з’ясувалось, чудово розуміє, що вбивство відомого опозиціонера не могло відбутись без участі «тих, хто сидить у Кремлі». Він навіть сам зголосився провести мені екскурсію, показав, де саме було його вбито, звідки він вийшов і де він жив… але на Донбасі, на його думку, на боці Києва з росіянами і «ополченцями» воюють «американці, поляки і литовські снайперші»…

Третій виявився українцем, родом із Сум, який досі має український паспорт, хоча вже тривалий час живе в Москві. Там він отримав освіту, знайшов непогану роботу, одружився і якихось істотних проблем, пов’язаних зі своєю національністю, не відчуває. Проте йому дуже боляче через те, що відбулося в Криму і на Донбасі.
Розмова почалась із того, що він намагається не слухати місцевих новин, не підтримує ані дії Росії, ані нинішньої української влади. Проте, він більше питав і слухав, ніж говорив. І погоджувався. Виявилось, що він відчував, що Донбас окупований російськими військами, але не знаходив тому підтверджень, адже звідусіль говорять про зворотнє. Під кінець розмови він подякував за об’єктивну інформацію і зізнався, що відчуває сильне бажання кинути все й повернутись на батьківщину…

Четвертий виявився підкреслено аполітичним. Він був здивований присутністю росіян на Донбасі, здивований тим, що саме РФ розв’язала війну, здивований тим, що замовником вбивства Нємцова міг бути і його Президент, але, під вагою аргументів, був змушений з цим погодитсь. Щоправда, після цього він до мене більше не говорив, мовчки проїхавши пів-дороги.

Екскурсія 

Перед від’їздом, вирішив оглянути місто. Біля Київського вокзалу прогулявся по скверу. В його центрі стоїть каменюка з таким написом: «Здесь будет сооружён монумент в честь 300-летия воссоединения Украины с Россией 1654-1954». Якщо віртити російському прислів’ю, обіцяного варто чекати 3 роки… тож можна вже й не сподіватись на спорудження такого монументу. Російське міфічне «воз’єднання» з Україною завершилось ще 59 років тому… при чому, з російського боку.

До речі, за цією каменюкою-монументом московські двірники, напевне, зберігають свій реманент.
Хоча знаків української присутності в Москві залишається чимало. Клумби, паркани, стовпчики, вітрини магазинів, пофарбовані у синьо-жовті кольори – навряд чи випадково з’явились у центрі російської столиці.
А загалом, місто дуже гарне.

Паралельна реальність

Але відчуття, що ти потрапив у «задзеркалля», ні на мить не покидає. Адже з кожної газети, з кожного телеканалу чи радіостанції щохвилини чути бодай одну маніпулятивну тезу про «фашистську» Україну, «підлу» Америку та «слабкодуху» Європу, що перебуває «під гнітом» тої ж таки Америки.

Розумніші та свідоміші намагаються не слухати цієї пропаганди, проте це не можливо. Навіть якщо не дивитись телебачення, ти можеш мимохідь почути новини по радіо чи прочитати якусь новину на інтернет-сайті. Тому практично кожен російський громадянин інфікований такими інформаційними вірусами в тій чи іншій мірі, стаючи ретранслятором російських фейків і заражаючи оточуючих.

Зрадники 

В ефірах російського телебачення беруть участь дві «сторони» - представники Росії та представники України. І якщо з першими все зрозуміло, то Україну, на ряду з патріотично-налаштованими експертами, представляють опальні політики режиму Януковича і активісти проросійських організацій. Частина з них постійно живуть у Москві і отримують чималі зарплати за антиукраїнську пропаганду.

Хоча, загалом, і Януковича, і його соратників у Росії зневажають, вважаючи боягузами і нікчемами.

Розмова з пропагандистом

Після ефіру розговорився з ведучим. Мене цікавило, чи вірять російські пропагандисти у власну брехню, яку вони так впевнено озвучують з телеекранів. Виявилось, що ні. Все значно гірше. Вони брешуть абсолютно свідомо.
Вони переконані російські імперіалісти, впевнені у величі Російської держави, у її непереможності і унікальності. Вони знають, хто воює з нами на Добасі, і гаряче підтримують. Згаданий пропагандист був одним із тих, хто публічно закликав свою владу окупувати Крим ще в розгар подій на Майдані.

Вони заробляють своєю брехнею чималі гроші, які витрачають на європейських курортах, і їм абсолютно байдуже, в яких злиднях живуть їхні менш успішні співвітчизники, і яке походження тих грошей, за які вони жирують. Ситий голодному не товариш…

Вони зневажають європейців, які не живуть на «широку ногу», не купують своїх же дорогих автомобілів, надаючи перевагу економним моделям. Вони щиро переконані, що європейська економіка побудована на російських туристах, і без них ЄС загнеться.

Вони щиро не розуміють, навіщо європейці ввели проти РФ економічні санкції, адже це економічно не вигідно жодній зі сторін. Єдиним поясненням для них є тиск США. Останні, на їхнє переконання, намагаються ослабити і РФ, і ЄС.

Існування незалежної Української держави вони не визнають. Для них Україна – лише тимчасове непорозуміння. Будь-який опір з боку українців для них є безперспективним і призведе лиш до збільшення кількості жертв.

Патріотичний телефон

Під час свого першого візиту до Росії (у Вороніж) я розповідав про одну з функцій мого телефону – автоматичного визначення столиці держави перебування та часового поясу. Функція справно працювала і у Польщі, і в Литві, і в Білорусі, і в Німеччині… але в Росії мій телефон вперто вважав столицею Київ. Так от, в Москві нічого не змінилось. Не знаю, від чого це залежить, але мій телефон вважає Київ столицею усієї РФ. Може, розумній техніці відомо більше, ніж нам?...

В «Хохляндію»!

На перетині кордону з Україною у Брянську прикордонники, перевіривши паспорти усіх двох пасажирів, виходячи з вагону, вигукнули: «Всё, пускай едут к себе в Хохляндию!». Після цієї звичної для прикордонників фрази вкотре переконуєшся – ми ніколи не будемо братами…
 
Дмитро Сінченко