Партії регіональних еліт

До рад всіх рівнів зайшли не тільки їх "завсідники", але й партійні апаратники, штабні працівники і взагалі випадкові люди, яких записували у виборчі списки парламентських партій "для кількості". Місцеві лідери думок, в основному, залишились "за бортом".

Звісно, це можна сприймати як "очищення влади" чи "зміну еліт", однак якість роботи органів місцевого самоврядування від цього, на жаль, не покращилась. А відсоток некомпетентних політиканів та демагогів – суттєво зріс.

Партії ж бо ніхто не змінював. Дерибан комунального майна почався в нових масштабах. Але тепер він відбувався під прикриттям бійок у сесійних залах за ті ж речі, за які бились їхні "старші товариші" у парламенті.

У 2010 році ситуація знову змінилась. По-перше, режим Януковичана повну силу задіяв адмінресурс, яким всі місцеві еліти зганяли в Партію регіонів.

По-друге, там, де ПР не користувалось значною підтримкою серед виборців – Захід, Північ, частково – Центр, місцеві еліти пішли в ради під парасолькою суто місцевих політичних проектів.

По-друге, там, де ПР не користувалось значною підтримкою серед виборців – Захід, Північ, частково – Центр, місцеві еліти пішли в ради під парасолькою суто місцевих політичних проектів.

У Сумах і Житомирі це були "Рідне місто", у Полтаві і Вінниці – "Совість України", у Черкасах – "Вільні демократи", у Львові – "Самопоміч", у Києві – "Блок Черновецького", а на Закарпатті – "Єдиний центр".

Остання партія пройшла шлях від перспективного національного проекту до партії однієї області, на відміну від Самопомочі, яка з одного міста несподівано вийшла на загальнонаціональний рівень.

Тоді поверненню в ради місцевих еліт сприяла виборча система, яка на половину складалась із кандидатів-мажоритарників, і наполовину – із кандидатів-списочників.

Місцеві політичні проекти, в основному, проходили саме за одномандатними округами, а в радах входили в провладну більшість. З центральною владою та їх представниками на місцях намагались співпрацювати. Як з командою Януковича, так і з постреволюційною командою.

Звісно, з одного боку, така позиція – цинічна, але з іншого – вона сприяла стабільності та спадкоємності влади. Місцевих політиків, загалом, і владою важко назвати.

Від органів місцевого самоврядування й раніше залежало дуже мало, а при Януковичі їхні повноваження були скорочені ще більше. Питання співпраці з Києвом було питанням виживання.

Сьогодні ми знову обираємо органи місцевого самоврядування за новим законодавством. Воно значно прогресивніше від попереднього, адже стимулює політичну конкуренцію.

Цього разу для перемоги не достатньо заплатити "внесок" і відсидітись у партійному списку рейтингової політсили, не достатньо бути лояльним до партійного керівництва і отримати місце у списку за "вислугу", не достатньо засіяти грошима свій округ, тим паче – не достатньо бути чиїмось родичем чи коханкою.

Щоб потрапити до ради за діючою виборчою системою, необхідно, по-перше, йти від рейтингової політичної партії, а це, передусім, притаманне парламентським політ силам. По-друге, йти в команді з авторитетними і популярними кандидатами. По-третє, особисто агітувати і працювати на перемогу у своєму окрузі.

Повноваження органів місцевого самоврядування будуть збільшені в результаті децентралізації, а тому кандидат повинен бути не тільки гарним оратором, щоб обіцяти "золоті гори" чи мати гарну зовнішність, але й бути компетентним в питаннях власних повноважень і розуміти та вміти пояснити, яким чином він зможе реалізувати власні обіцянки.