Житомиряне почтили память украинцев, погибших во время войны в 1941-1945 годах. ФОТО

Фашики червонодупі, а українці, що загинули з 1939 до 41 року, не українці?

А я предлагаю всем, у кого ещё живы мозги, взглянуть на дату 22 июня через альтернативную призму.
Вот к примеру, директор Украинского института национальной памяти Владимир Вятрович заявил следующее: "...8 мая – день, когда вспоминаем всех, кто прошел Вторую мировую и стал ее жертвами. 1 сентября – день, когда вспоминаем о начале самой страшной в истории человечества войны. Отмечать 22 июня на государственном уровне – атавизм совка, который продлевает жизнь мифа о "Великой отечественной..."
Не пожалейте 10-15 минут времени, погуглите, кто такой Владимир Вятрович, его супруга - Ярина Ясиневич, составьте представление об их биографиях, жизненных вехах, связях, источниках доходов...
Думаю, у всех нормальных людей холодок по спине пробежит от осознания того, кто и каким образом препарирует нашу историческую память! Ну и закономерно возникнет вопрос: С КАКОЙ ЦЕЛЬЮ?
З.Ы.
А это, имеющим мозги, на десерт:
https://www.youtube.com/watch?v=_7tsSJsZEoU
В самом начале ролика забойная инфа по Википедии, ну и дальше тоже интересно))

Ваша історична пам'ять нас не цікавить. Друга світова розпочалась в 1939-му і саме з українських земель, де московити винищували українців та загарбали їх землі та майно

Сьогодні, 23 червня, вшановуємо пам’ять жертв розстрілів у тюрмах Західної України.
77 років тому, у в’язницях на окупованій у 1939-му році території, радянська влада знищила понад 20 000 людей.
З початком радянсько-німецької війни 22 червня 1941 року тюрми, що були переповнені політичними в’язнями, стали гострою проблемою для радянської влади. Особливо в прифронтовій зоні. Радянська влада вирішила цю проблему в характерний для неї спосіб. Одна з перших масових екзекуцій у рамках т. зв. розвантаження тюрем відбулася саме 23 червня 1941-го у в’язниці Луцька. Архівні документи свідчать, що станом на 10 червня у тюремному відділенні управління НКВД у Волинській обл. утримувалося 2 117 ув’язнених: здебільшого активісти ОУН, священики, інтелігенція. У доповідних записках начальнику тюремного відділення зазначалося, що у зв’язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти звільнили малолітніх, “указників” і засуджених за дрібні злочини. Всього 84 особи. Решту розстріляли з кулеметів та закидали гранатами.
Вічна пам'ять убитим і закатованим.
Вічна пам'ять жертвам радянської системи.

6 липня 1941 року в Чортків увійшла німецька армія. Німці відкрили Чортківську тюрму. Люди йшли дивитися. Багато хто з них шукав там своїх рідних. Наша цьоця Марися ходила теж дивитися. Вона пішки йшла 20 км з села до Чорткова. Потім, на початку 80-х я слухала її розповідь про той жах, що вона там побачила. Було страшно навіть слухати... не те, що бачити. А що ті бідні люди пережили, у яких муках померли!... За що?! Тільки за те, що були українцями. Заарештували і замучили професорів Чортківської педшколи і молодь, яка там навчалася, тобто знищували освічених розумних українців.
Мова йде про т. зв. чортківський квадрат смерті. У самій Чортківській тюрмі було знайдено близько 800 спотворених трупів. 2 липня в Умань погнали 1000 в’язнів Чортківської тюрми. То був пекельний шлях. Близько 200 розстріляли в дорозі. Решту замордували в Умані. 470 осіб вивезли ешелоном у місто Горький, де на них чекав розстріл. Четверта сторона чортківського квадрата смерті - у місті Заліщики, на тому місці, де колись залізничний міст через Дністер з’єднував Буковину з Галичиною. До підірваного моста 5 липня 1941 року о 16 год. 45 хв. підігнали 14 вагонів із в’язнями Чернівецької, Коломийської та Чортківської тюрем. Їх облили пальним, підпалили і штовхнули в Дністер. Загинуло близько 1000 людей.
Вічна пам'ять убитим і закатованим.
Вічна пам'ять жертвам радянської системи.

Уперше про страшні події в Чортківській тюрмі я почула в 1979 році в Чортківському педучилищі, на парі, від викладачки української мови Джумаги Ольги Петрівни. Я тоді вчилася там на 1-му курсі. Не пам'ятаю, про що йшлося тоді на парі, і чому раптом Ольга Петрівна почала про це розповідати. Вона сказала про тюрму, що це дуже страшне місце, що там розстріляли і замордували в 1941 році багато молоді, яка вчилася тоді в педучилищі, і що переважно це були дівчата, такі, як ми. Коли розстрілювали і мордували, включали мотори тракторів і машин, щоб глушити зойки катованих і звуки пострілів. Але мешканці міста, які жили поблизу тюрми, все одно чули, що там відбувається щось страшне.
Я пам'ятаю свій шок від почутого тоді. Тоді ще ніхто про це не говорив. Люди боялися про це розказувати. А Ольга Петрівна сказала нам про це на уроці в педучилищі! Це був 1979 рік, ще при Брєжнєві, - пік глибокого дрімучого застою "розвинутого соціалізму"! На неї могли донести.