Похід в житомирський обласний притулок для дітей

В неділю, 22 серпня, групою молоді був здійснений похід в житомирський обласний притулок для дітей житомирської обласної ради (за адресою 3й провулок Мануїльський 5а) з метою роздачі пакунків зі старим одягом та канцелярськими виробами (насправді, в неділю вилазку зробила лише частина групи, інші мали відвідати заклад наступного дня).

Сумарно було зібрано 6 пакетів, які і було презентовано притулку.

Ми вирішили не обмежуватись сухим даруванням і залишились поспілкуватись із дітьми. Але в той момент увага малечі була сконцентрована на лекції якоїсь релігійної організації. Наша компанія потрапила вже на її закінчення, але суть останньої притчі вловити вдалося: "крадіжка - це гріх!". Далі було співання християнських пісень, які діти на диво добре знали і заповзято горланили.

«Маю мир, як у річці, у душі.
Як фонтан, я радію у душі.
а любов як те море у душі…
Маю мир як у річці, як фонтан я радію,
а любов як те море у душі….»

І ось нарешті настала наше черга. Як тільки в наших руках замаячили цукерки, ми стали головними зірками шоу. Дісталося смачного, сподіваємось, всім, хоча окремі хитруни з кристально чесним поглядом умудрялися по п'ятому колу переконувати, що їм не давали ще жодного разу. Цукерки закінчились і ми почали фотографуватися...

Хе, ми-то думали, що солодке для них - найважливіше в нашому візиті, і тільки шалений ажіотаж а ля "зфоткай мене!" і "можна зфоткатися з вами?" переконав, наскільки така бачення було помилковим.

Діти знайомились з нами, запитували чи ми не віруючі, хвалилися іграшками, показували акробатичні трюки, хапали нас за руки, обіймалися, цікавилися, коли ми прийдемо наступного разу. Вони банально всмоктували нас як губки - такий голод був просто шокуючим. Хоча чому шокуючим, нічого дивного; головна біда цих дітей - хронічний, спопеляючий дефіцит уваги. Можливо, саме в такому місці можна осяйнути хай навіть тимчасове, але нереально шалене відчуття своєї потрібності. І це, насправді, зовсім не тяжко - відсипати цим дітям декілька моментів свого повноцінного життя. Це не тяжко. Це приємно.

І вже коли ми покидали заклад, ми вирішили не пошкодувати додаткову копійку і зробити для них ці фотознімки. У цієї малечі немає батьків, що будуть турботливо відстежувати на плівці їх дитинство. Якщо це можемо зробити ми, якщо ми можемо зафіксувати хоча б конкретний епізод цього дитинства - ми просто маємо це зробити.