«Глибоковроті»: третє «Его» поета з міста Ж.

Праві були знавці людських душ, стверджуючи, що в одній людині існують принаймні три різних особистості. Одну людину, яка повністю підтверджує наведений постулат, знаю і я.

Мешканець міста Ж. (і чого б не сказати просто – Житомир?) Ілля Стронґовський - людина у віці, коли молодик балансує на межі між юнаком і чоловіком, коли гормони штовхають на імпульсивні вчинки, та одну ногу вже перенесено за поріг дорослості, а розум і певний досвід підказують осмислені й логічні кроки. У особистому спілкуванні він приязний і тактовний, і, попри публічність та пристрасть до сцен і мікрофонів, попри пози і модуляції голосу, через натовп його знайомих і прихильників, за претензіями на лідерство у молодіжному поетичному середовищі - вдається розгледіти вихованого делікатного хлопчика з порядної, пристойної родини.

Другий прояв цієї особистості, ЖЖ-юзер і Інтернет-корсар стронґовський – самозакоханий, аґресивний, часто нарваний і необ’єктивний хлоп з безапеляційними судженнями і гігантськими амбіціями – доволі повна протилежність тому, реальному, з міста Ж. Він вривається на літературні сайти і форуми, як дика армія батьки Махна (чи не тому його потягло влітку 2006 р. до Гуляйполя?), проноситься там шаленим рейдом, намагаючись знищити або принизити усіх, хто йому не подобаються, і зникає, мало піклуючись про залишене враження і геть зовсім не переймаючись наслідками своїх налетів.

Ці двоє стронґовських – один з міста Ж., інший – з ЖЖ – абсолютно різні особистості, які мають лише декілька спільних рис: розум, інтерес до пошуку нового і обізнаність у літературних справах. Прийнявши першого, потроху звикаєш миритися з другим, хоча, заради справедливості треба відзначити, що ЖЖ-стронґовський стає останнім часом більш врівноваженим і поміркованим. Ці двоє впливають, кожен по-своєму, на третє «Его» (якщо хочете – на Суперего) Іллі Стронґовського, а саме: на поета стронґовського.

Дебютна книжка стронґовського «Глибоковроті», видана у 2006 році видавництвом «Факт» (неважко здогадатись, яка з трьох особистостей підказала цю назву), не справляє враження учнівської роботи новачка, попри те, що у царині друкованого слова мережевий і естрадний поет є безумовним неофітом.

Обкладинка книжки яскрава, виконана з претензією і певним нахабством. Не зважаючи на «страшилку» на першій сторінці обкладинки (профіль якогось шмаркача, який через ротову порожнину проштрикнув собі череп кинджалом), що викликає найперші асоціації зі словом «стьоб», а, може, і завдяки їй, «Глибоковроті» одразу кидається в очі і стимулює бажання зазирнути під обкладинку.

Проминемо розумну і захоплену передмову Ігоря Котика з усіма її тонкими лестощами, алюзіями і аналогіями, доречними виносками і прозорими натяками: дивно було б, аби людина, яка взялася за інтродукцію, за передслово, зробила б це слово негативним.

Цілком природно почати читання з вірша, який дав назву збірці – «-глибоковроті-». Вірш породжує первинне легке розчарування: там немає якихось декларацій, він не є програмним. Хіба що чіпляє якоюсь наївною відвертістю:

«в нього очі священика з мого дитинства

той питав хто найбільше нас любить

і я разом з иншими відповідав що Христос

хоча знав що насправді священик»

Поет стронґовський ігнорує розділові знаки, вживаючи їх лише тоді, коли без них аж ніяк не обійтися, і пише деякі слова відмінно від усталеного способу. Він пише коротко і парадоксально ( -портрет-, -вірш без назви №7- ), він дозволяє собі інтелігентну розгубленість:

«всідороги велидо тебеатипитаєш у мене шляху» (-вірш без назви № 9-)Це говорить перший, з міста Ж, це його інтонації, бо інший, з ЖЖ, сказав би щось штибу: «Я тебе веду нащо ти питаєш дорогу» і ніколи не скаже:

«…стривай я
з тобою
зачекаєш?» (-вірш без назви № 109-)Поет весь час намагається сказати –«я», а виходить - «ти»:

«таких ребер зараз не роблять

поперек душі

колодою в окоти»(-запало-),

і це «ти» лейтмотивом проходить через усю збірку (-вірш без назви № 17-,-вірш без назви № 41-, -жона лота-, -вірш без назви № 129-, -shrinkinguniverse-, -ромашка- і ще, і ще, і ще).

Багато можна говорити про проблематику, яка цікавить стронґовського і якої він торкається у своїх віршах, про події світового рівня (цунамі, глобалізація, Беслан), про словотворчість (-теофілія-) і про влучність та афористичність. Навіщо? Читач сам знайде вдалі вірші, і я зовсім не здивуюся, якщо це будуть зовсім не ті, які сподобалися мені.

Лише інколи друге «Его» – інтернет-терорист – проривається на сторінки і намагається потоптатись по тому, що поету і мешканцеві Ж., зовсім небайдуже ( -RIP-), висувається і піариться, але йому, здається, тих двох вже не подолати.
Не збираюся вишукувати блошиць у вдалій, в цілому, дебютній збірці: прохідні, самодостатні вірші є, та хіба це не природно для поета, який шліфує свою майстерність і тренує свій власний поетичний глос, який, до речі, вже пізнаваний?
І наостанок – ще про одне. Не виникає сумнівів, що на творчість стронґовського вплинули футуристи; творче, художньо-стильове і світоглядне наступництво не стало покірним наслідуванням, а вилилося у сучасне стильове вирішення. Мені чомусь бачаться його вчителями, якщо це слово взагалі доречне у такому контексті, ранній Володимир Маяковський і Михайль Семенко.Важко передбачити подальшу творчу еволюцію стронґовського; схоже, він був би дуже сильним у прозовій мініатюрі. Побачимо. Хай там як, дебют відбувся, віра поета у свої сили – очевидна, а сказано:

«дощ
що вірує в своє
вознесіння на небо
фонтан» (-вірш без назви № 128-).

Поет як творчий фонтан – непогано?