​Интервью с житомирским «Халком», который спас на Востоке 15 раненых сослуживцев

Сергей Голяка – смелый и бесстрашный киборг, участник АТО с позывным «Халк». В январе 2015 года он вывел 15 раненых бойцов из разрушенного здания Донецкого аэропорта.

Родился герой 24 июля 1990 в городе Коростень. В 2013 году окончил Житомирский государственный университет по специальности «Магистр экономики предприятия». В 2010-2011 годах учился на военной кафедре ЖГТУ, получил звание младший лейтенант.
 
Командир 3-го взвода 1 роты 90 отдельного аэромобильного батальона 81 бригады Сергей Голяка с ноября 2014-го защищал целостность страны в Донецкой области. В течение декабря 2014 – января 2015 принимал непосредственное участие в боях за Донецкий аэропорт, отвоевывая старый и новый терминалы. Награжден «Орденом Богдана Хмельницкого» III степени в соответствии с Указом Президента Украины №461/2015 от 31.07.2016 «О награждении государственными наградами Украины».

Общаясь с Сергеем, убеждаешься, что настоящие герои таки среди нас. Дисциплинированность, ответственность, настойчивость, скромность, чувство юмора, внутренняя сила переплетаются в этом молодом парне. Он знает, что такое потеря и надежность друзей, знает, как важно быть верным и преданным своей стране и семье. О нем с уважением отзываются собратья, а командиры – с гордостью. Часть истории Сергея, которая во всех красках останется навсегда в его памяти, заслуживает вашего внимания.
 

---

 

– Сергію, беручи активну участь у Революції Гідності, чи було бажання стати добровольцем у першій хвилі мобілізації до лав ЗСУ?

– В березні 2014 року, коли розпочались військові дії на території нашої країни, мене офіційно призвали на навчальні збори на 10 діб на базі 95 ОАМБР. Було кілька виїздів на полігон для того, щоб відновити в пам’яті техніку володіння зброєю. В процесі тренувань виникало чимало запитань: залишитись добровольцем за незрозумілих умовах чи підписувати контракт? З юридичної сторони теж було не все зрозуміло: який буде статус і скільки триватиме служба? Дійсно, ситуація була складною: Крим уже забрали, на сході почались громадські заворушення. У той момент я розумів, що несу відповідальність не лише за себе, а й за свою родину. І я вирішив залишити збори та продовжив працювати. Проте пройшло півроку і про мене згадали (ред. – Сергій посміхається, і стає зрозуміло, що він чекав цього моменту), вручивши повістку для проходження служби у Збройних Силах України. Звісно, я цього чекав і тому для мене це не стало несподіванкою.

 

– Якою була реакція близьких та рідних, коли вам вручили повістку?

– Звичайно, вдома намагались відмовити. Проте це обов’язок кожного громадянина – захищати свою державу. І як би я дивися в очі друзям, коли я «відкосив» чи сховався. Я не міг собі такого дозволити. Для себе я вже давно прийняв рішення. Просто не хотілось проходити службу в добровольчих підрозділах, які мали незрозумілий на той момент статус. Тому, коли прийшла повістка до лав ЗСУ, я сміливо пішов до військкомату, прекрасно розуміючи свою долю в майбутньому.

 

– Як проходила військова підготовка?

– З 21 серпня 2014 року був  у складі 95 ОАМБР. Пізніше прийнято рішення про створення 90 окремого аеромобільного батальйону 81 бригади. До початку листопада проходив підготовку на полігоні. Всі бійці розуміли, куди вони прийшли і що на нас чекає. Військова підготовка була різнопланова: командири запрошували до нас професійних інструкторів із частин та спецпідрозділів, що вже мають бойовий досвід, та волонтерів,  які проводили медичну підготовку. Особливий акцент при підготовці у нас, як військових штурмового підрозділу, ставився на боях у містах, у межах населених пунктів. Це найважчі види бою.

 

– Яке перше місто на сході країни, в яке потрапили під час служби?

– Костянтинівка. Це вже було мирне місто, яке звільнено від сепаратистів. Там базувався наш батальйон. Виконували різні задачі: патрулювали вулиці та околиці, облаштовували блок-пости. А в кінці листопада вже стало зрозуміло, що наступний етап – Донецький аеропорт. Планова ротація в ДАПі була 7 днів. Через тиждень бійці повинні мінятись, адже  людина виснажується як фізично, так і морально, коли постійно тривають бої. В ситуації, коли з трьох сторін знаходиться супротивник, з однієї сторони – дорога, по якій можна потрапити в аеропорт, було нелегко, адже щоденно проводились спроби штурму, противник перевіряв нас на міцність і в будь-який момент міг розпочатися штурм. Так сталось, що ми довелось попрацювати в аеропорту довше – я виходив через 15 днів. І весь цей час ми повинні були бути в тонусі постійно.

 

– Наскільки страшно було? Взагалі страх за весь час перебування у зоні АТО проходив чи ні?

– Страшно було. І були ще такі моменти ейфорії, про них ще розповідали товариші на полігоні, – момент, коли відключається емоційна частина повністю і включається раціональна частина мозку, яка керує виключно твоїми діями. І в такі моменти страху немає.

 

– І скільки часу міг продовжуватись такий стан?

– Кілька хвилин, день-два – у кожного по-різному. Знаєте, на передовій люди майже не хворіють. Мобілізуються всі сили організму і «включається» адреналін. Проте важливо організувати свій режим: потрібно відпочивати для того, щоб добре працювати. Страх був. На війні не може бути нестрашно. Проте панічних настроїв ні у кого з моїх хлопців я не бачив.

 

– Ви були готові до того, що чекало вас на війні?

– Так, ми були готові. Кожен розумів, що прийдеться робити і що побачити. І якщо є адекватне сприйняття всього, що відбувається, то не виникне потрясінь. Це моя особиста думка.

 

– Кажуть, що якщо складні ситуації переживаєш з людьми, то всі разом надзвичайно згуртовуються і стають близькими. Залишились такі почуття до тих побратимів, з якими пройшли війну?

– Так, це правда. Ми постійно підтримуємо зв’язок. Кожного дня спілкуємось у соціальних мережах. При можливості зустрічаємось. Це ті люди, які довели назавжди свою надійність та готовність підтримати в будь-якій ситуації. Багато х тих, хто пройшов війну, переглянули коло своїх друзів. І я в певній мірі теж.

 

– Розкажіть  про той найважчий момент, який довелось пережити в Донецькому аеропорту.

– Це була друга наша ротація  в середині січня 2015 року. Супротивники зайняли новий термінал, нам залишився «п’ятачок» – приміщення 25*25 м на першому поверсі терміналу. Нас тоді підняли по тривозі і ми їхали на допомогу хлопцям, які там знаходились. Це були останні дні Донецького аеропорту. Нас двічі підривали, травили газом. І після другого підриву, коли вибухівку підклали прямо під та над нами, всі, хто знаходився на першому поверсі, автоматично опинились на мінус другому поверсі, у підвальному приміщенні. Плюс зверху склалось ще 5 поверхів. В той момент хлопців серйозно поламало. Багато полягло, отримали травми, несумісні з життям (ред. – ніякі слова не можуть передати ті емоції, які відчував «Халк», розповідаючи про це.). 

Ситуація розвивалась таким чином, що нам реально не могли надіслати ніякої допомоги. Якраз 20 січня, коли стався другий вибух і здійснювалась операція по деблокуванню аеропорту, потрапив в полон наш командир батальйону Олег Кузьміних. Тоді ж втратили всю техніку, яка могла би до нас  добратись. Тобто не було ні техніки, щоб забрати поранених хлопців, не було ні вільних людей, щоб нам допомогти. Тоді і прийняв рішення – максимальну кількість людей потрібно виводити, всіх тих, кого зможемо «тягнути» – а це 15 людей разом зі мною. Я йшов спереду нашої колони, виходили з дистанцією, адже весь наш шлях добре прострілювався супротивником.
 

– Коли саме ви отримали поранення?

– Під час першого вибуху в терміналі 19 січня пролетів 2 метри і за мною слідом стіна, яка мене й накрила. Коли прийшов до тями, в очах темно. Думаю, мабуть уже все – треба шукати дорогу в рай чи куди там ще. Згодом почав відчувати ноги, руки. В очах ще було темно, але кінцівками поворушити міг. Цегляна стіна просто навалила зверху. Одразу «сєпари» спробували перевірити, чи хтось живий залишився. Вибравшись з-під завалів, ми дали відсіч, відстрілялись. Потім дістали решту хлопців. Після  першого вибуху в нас майже ніхто не постраждав. А от другий вибух… Вони заклали вибухівку прямо під нами, вирахувавши наше точне місцезнаходження. Ми були в супероточенні – коли вороги навколо тебе, над тобою і під тобою. Після другого вибуху нас потрясло сильніше. Тоді й отримав травми і власне контузію.  Дійсно серйозно поламало хлопців, багато з них отримали травми і до ранку недожили. Це все ще важка картинка навіть сьогодні, згадуючи про це.

 

– Що було після того, як ви залишили аеропорт?

– Після 21 січня, коли ми вже вийшли на свої позиції, я поїхав на лікування в Житомирський військовий шпиталь, потім в Київський. І там проходив реабілітацію. В травні-червні ще проходив службу в Костянтинівці, активних бойових дій там не було, проте за станом здоров’я був змушений звільнитись.

 

– Знаю, що в кінці липня 2015 року ви нагороджені «Орденом Богдана Хмельницького» III ступеня. Це висока державна відзнака. Які почуття були, коли отримали цю звістку?

– Так, це досить вагома відзнака. Першим привітав мене з нагородою начальник курсу з Житомирського військового інституту ім. Корольова Андрій Миколайович Волошин. До цього моменту я ще не знав про нагороду. І саме цей дзвінок був знаковим і надзвичайно приємним для мене.

 

– Як було повертатись додому?

– Двоякі почуття. Коли звикаєш до вибухів, то навіть на залізничному вокзалі, коли причіплюються-відчіплюються вагони, здригався. На дивані спати вдома незручно було, звик спати на дерев’яних піддонах. Незвично було повертатись: спати можна і по 8, і по 10 годин, тиша така на вулиці. Але згодом адаптуєшся. Все-таки досить контрастно, коли приїжджаєш з війни, де постійно стріляють, де постійні втрати. А тут люди живуть мирним життям, сидять в кав’ярнях, спілкуються, п’ють чай, їздять в громадському транспорті. Таке враження, що інша планета. Можливо, це й класно, що була така можливість поїхати у відпустку і морально відпочити. Я повертався сюди і розумів, що вдома все добре. Це додатково мотивує. А ще сильним мотивом були дитячі листи, які пишуть школярі Житомира бійцям на фронт. Якось під час відпустки зайшов до 23 гімназії, в якій навчався у свій час,  привітати дітей зі Святим Миколаєм. І заодно подякувати за те, що писали мені – діти так своєрідно висловлюють любов до нас в своїх листах. І вони вирішили мені заспівати відому пісню харківських фанатів. (ред. – Сергій не може приховати задоволеної посмішки). Зупинити їх було просто неможливо. Приємно було те, що з такого віку (3, 6 клас) діти розуміють, хто є хто.

 

– Зараз працюєте на підприємстві, з якого були мобілізовані?

– Так, в липні 2015 року повернувся на ТОВ «ОБІО». Назад після демобілізації колеги прийняли мене без проблем, всіляко підтримували, місце залишилось за мною.

 

– Після демобілізації ви звертались в Центр допомоги учасникам АТО при облдержадміністрації. Яку допомогу ви отримали?

– До Центру допомоги учасникам АТО звернувся в жовтні 2015 року. Звичайно, на той момент я знав про всі свої основні пільги та права. Проте Центр дієвий тим, що в одному місці можна дізнатись інформацію про весь спектр пільг, які можуть отримати учасники АТО, не потрібно ходити по різним інстанціям. Представники Центру надали мені повну консультацію: від інформації про реабілітацію у санаторіях, зубопротезування, отримання матеріальної допомоги до пільг на земельні ділянки. Згодом отримав матеріальну допомогу і впевнений, що, звернувшись з будь-яким питанням знову, отримаю оперативну ефективну відповідь та допомогу.

 

– За інших обставин ви би продовжили боротьбу за цілісність нашої країни?

– Якщо чесно, ще до мобілізації плани на майбутнє були зовсім інші, кар’єра військового – не те, чим би я хотів займатись. Свій внесок у захист держави я вже зробив. Якщо дійсно буде потреба в цьому – я готовий, так як і 2 роки тому. Я сприймаю свою військову службу, як чудовий досвід, який змінив мій світогляд і життя. На жаль, втратив багатьох друзів, з якими я служив, воював. Це дійсно складно, намагаємось підтримувати родини. З іншого боку війна закаляє, починаєш більше любити життя, кожен новий день, цінувати людські стосунки і те, що маєш зараз. Тому вдячний долі за такий шанс і за те, що зараз можу дихати, працювати і насолоджуватись життям.

Прес-служба Житомирської облдержадміністрації