Уся правда про Валерія Онопрієнка

Коли починаються передвиборчі перегони, виборцям доводиться слухати, бачити, сприймати та аналізувати цілу лавину не лише агітаційної інформації про кандидатів на отримання мандату, але й потік, так званого, «чорного піару». Коли починаються ігри без правил, розібратися хто є хто  дуже й дуже непросто. Але потрібно.

Кандидату у народні депутати Валерію Онопрієнку, який має великі шанси стати обранцем житомирян, також довелося почути стосовно себе чимало цікавих версій. Виправдовуватися стосовно голослівних звинувачень та запевняти про те, що ти не такий, як про тебе кажуть», справа, нібито, безглузда. Але й промовчати — значить погодитися...

Тому Валерій Васильович погодився поспілкуватися із журналістом та відповісти на деякі провокаційні запитання. Тож варто дізнатися правду з перших вуст.

- Валерію Васильовичу, пересічні житомиряни впевнені, що у депутати йдуть для того, щоб отримати для себе особисто якісь дивіденди. А що отримали для себе Ви від перебування у міськраді впродовж двох каденцій?

- Єдине, що отримав — збільшення відповідальності. Менше стало вільного часу, менше бачу родину. Але все компенсують ті позитивні зміни у нашому районі, які я бачу і до яких причетний. Врешті решт, добра слава — найбільша цінність та нагорода за працю.



- Але громадськість, час від часу, чує у ЗМІ про якісь скандали, пов’язані із розподілом землі на Корбутівці «своїм людям».

- По-перше, я працюю не у земельній комісії, а опікуюся комунальним господарством. Якщо мене розбудити посеред ночі, можу розповісти про нинішні комунальні проблеми міста та своє бачення виходу із ситуації. Звичайно, я беру участь у голосуванні під час сесій. Але кулуарних спроб домовитися зі мною не було. Кожна людина має певний імідж, ім’я. До мене не підходили, мабуть, розуміли, що то марна справа.

- Звичайно, чим же можна зацікавити людину, що має 51 мільйонів доларів? Саме про таку суму йшлося у тижневику «Комментарии» у 2008 році.

- Коли у медіапросторі з’явилася така інформація, багато хто із знайомих вітав мене із званням мільйонера. Жартували, мовляв, розповідай де мільйони сховав. Насправді, управління статистики вказало вартість майнового комплексу Житомирського комбінату силікатних виробів. Враховуючи, що я голова правління акціонерного товариства, усю власність приписали мені. Мені особисто також належать акції, але не контрольний пакет. У нас більше 3600 акціонерів, кожен з яких має свою частку. Я – найманий менеджер, який намагається працювати ефективно. На сьогоднішній день цифра ця занижена. Після модернізації підприємства, заміни обладнання вартість комбінату збільшилася.

- Але людина Ви все ж таки небідна?

- Найбільше моє багатство — родина. Розумниця дружина, красуня донька. На необхідне грошей вистачає. Нафтових свердловин, нерухомості в оренду не здаю, за кордоном будинків також не маю. 18 років живу у панельному будинку на Польському бульварі у районі Малікова. Від батьків залишилася дача та 4 сотки землі, на якій власноруч вирощую непогані врожаї. До речі, мої сусіди — теж мій скарб. Ймовірно, колись у мене буде окремий будиночок із землею за власним проектом. Але не зараз.



Для якісного виконання роботи потрібна власна присутність. Хочеш, щоб підприємство працювало успішно, потрібно щоденно з’являтися у цехах, з’ясовувати усі нюанси. Аналізуючи сьогодення, усвідомлюю, що треба терміново впливати на ситуацію в країні. Кожному з нас, у тому числі і мені особисто. Інакше, незабаром не буде ані кому будиночки будувати, ані з чого будувати та, власне, для кого. Молодь покине Україну. Часу для ефективних дій небагато.

- Опоненти, напевно, дорікатимуть вам, щодо Вашої колишньої присутності у  Партії регіонів у міськраді. Як сталося, що Ви туди потрапили?

- По-перше, членом ПР я ніколи не був.  До лав інших партій також не входив. Лише у 1991 році став кандидатом у члени КПРС, тому що вчився у військовому училищі. По-іншому бути не могло. В наше училище не брали із балом нижчим за 4,6, зростом меншим за 1,75 м і з татуюванням на тілі. Відповідно, разом із погонами випускникам вручали партійні квитки. Але Радянський Союз припинив своє існування і стати комуністом я не встиг.

Щодо моєї присутності у фракції ПР - поясню. Мабуть, не треба розповідати про те, як регіонали робили пропозиції, від яких не можна було відмовитися. У мене був вибір — або йти до фракції, або віддати підприємство невідомо у чиї руки. Вирішувалася доля 500 працівників. Це був непростий вибір. Тож я дійсно став членом фракції Партії регіонів.

Заяви на членство у партії не писав. Знайти документальних підтверджень мого перебування у лавах партії неможливо. Щоб уникнути спекуляцій з цього приводу, готовий оприлюднити відповідну довідку.



Як депутат-мажоритарник завжди керувався інтересами своїх виборців. Якби це було не так, мене б не підтримувало понад 70 % мешканців району Малікова.

До речі, можемо спільно згадати, хто розпочинав будувати Партію регіонів. Якраз нинішній президент Петро Порошенко. 

- Ваше прізвище, завдяки сумнозвісному однофамільцю, зовсім незручне для сприйняття виборцями.

- Що поробиш. Для мене прізвище батька, якого безмірно поважаю (і не лише я), святе. Сподіваюся, що зможу своїми справами позбути його негативної асоціації. Всіляко намагатимуся. Між іншим, коли ловили житомирського маніяка, я саме працював у міліції і брав участь у його пошуках. Потім, коли з’ясували його особистість, сам був шокований таким збігом обставин. Відділ кадрів навіть перевірив, чи не родич я цьому вбивці.  Тож відповідально заявляю — жодної причетності до цього виродка не маю.

До речі, можна було згадати інших моїх однофамільців  — Героя Радянського Союзу Івана Онопрієнка або відомого українського сценариста Євгена Онопрієнка, за сценарієм якого знято кіношедевр «У бій йдуть тільки старики». Хотілося б, щоб мене асоціювали саме з ними.

- Зараз Ви керівник потужного підприємства. У народі розповсюджується думка про те, що комбінат Вам подаровано тещею. Нібито, Ви «одружилися на грошах» і зараз лише номінальний керівник. Що скажете?

- Вперше побачив майбутню дружину, коли мені було 12 років на Дні народження товариша. Вона на рік молодша за мене, навчалася у школі № 6. Я навчався у школі № 3. За 3 роки перейшов до її школи і знов ми зустрілися. Вона — моє перше романтичне почуття, яке триває й зараз.

Перед тим, як зібрався їхати вступати до військового училища, ми домовилися, що Тетяна чекатиме мене. Ми були молоді та закохані. Тоді взагалі не було прийнято питати про посади батьків. Потім вже з’ясувалося, що мама Тані працювала бухгалтером на силікатному заводі, а мій батько, здається, тоді обіймав посаду заступника директора заводу «Автозапчастин», а потім очолив його.

На завод я прийшов після роботи у міліції. Мотивація була проста — треба годувати родину. Адже капітан міліції на той час (кінець 90-х років) отримував смішну зарплату.

На заводі довелося багато вчитися, починав із найменшого. У військовому училищі мене навчили самодисципліні, відстоювати честь та життєві принципи і не соромитись задавати запитання, якщо щось незрозуміло. Головний принцип наступний: визначився із напрямком - потрібно йти та перемагати.



Власне, я досі вчуся кожного дня. Одна з моїх настільних книг про технологію сучасних будівельних матеріалів. Щоб працювати більш ефективно, отримав другу вищу освіту.

- Валерію Васильовичу, перепрошую, але чула інформацію про те, що Ви – гравець, буваєте у казино.

- Азартні ігри мене не цікавлять, наркотики також. Щодо казино, дійсно, був там одного разу. Тоді вони ще тільки відкривалися. Кілька молодих лейтенантів (серед них і я) вирішили подивитися, що воно таке. Придбали одну фішку на всіх і нічого не виграли. Ось і вся історія.  Якби я дійсно навідувався до казино, ми б вже давно бачили купу відео- та фотопідтверджень, розміщених стараннями опонентів в Інтернеті, на зразок: «Кандидат – гравець в азартні ігри». Драйв я отримую в інший спосіб — завдяки роботі, спілкуванню з друзями, спорту. Є два наркотики, які не заборонені законодавством і дуже мені подобаються — гірські лижі та дайвінг.

Прес-служба кандидата в народні депутати України Валерія Онопрієнко