Курортна Затока без туристів і розбита: ексклюзивний репортаж з моря — що відбувається там сьогодні

Колись курортна Затока тепер без туристів. Бо росіяни постійно її обстрілюють, а сховатися ніде. На косі вже на глибині метра — вода, тож вирити підземне укриття ніяк. Окупанти своїми обстрілами вже знищили з сотню туристичних баз. Проте там досі залишаються жити люди. 

А ось потрапити до української Бессарабії можуть лише місцеві, бо через війну там скрізь блокпости. Що відбувається на узбережжі моря сьогодні, показала в ексклюзивному репортажі журналістка ТСН Неллі Ковальська.

Дорога на море

Цей маршрут для мене пахне щастям. Я родом з Шабо, кожне літо мого дитинства проходило десь між Кароліно-Бугазом і Акерманом, це давня назва міста Білгород Дністровський, в гостях у бабусі і багаточисельних родичів. З року в рік саме в цей час, в останні дні травня, я їхала саме цією дорогою.

Цю дорогу точно знає більшість українців, а я дуже добре пам'ятаю це відчуття дитиною. От уявіть: ти маленький, кілька годин в дорозі, вони дуже важкі і ось цей момент — з гори видно море. І ти розумієш, що попереду три місяці абсолютного щастя: бабусина черешня, персики, суцільна любов,  ну і звісно ж море.

Колись вже звідси починався затор. Тепер ми на цій дорозі — єдині. Не видно ані машин, ані людей. Ми їдемо до Юри — нашого дуже далекого родича. Він один з небагатьох місцевих, хто тут постійно живе. Його сусіди нині Лапа та Рижик, щодня вони приходять до Юри на обід. 

“З початку війни, на жаль, люди пороз’їжджалися, а собаки позбігалися. Багато лишилося тварин. Як живуть місцеві — як і всі в україні. Живуть війною. Я… лишився тому, що я так вирішив. Що я повинен бути тут і допомогати своїй державі”, — каже Юра.

Руїни біля моря

Ми йдемо центральною дорогою Кароліно-Бугаза. Обабіч — розтрощені будинки, в яких колись здавали кімнати відпочивальникам. Тут все до моря зруйноване.

За пару хвилин після оголошення повітряної тривоги ми чуємо вибух. Тут ці звуки лякають сильніше, бо сховатися нема де навіть за бажання. У Затоці немає жодного укриття, тут метр — і виступає вода

Раніше гучна музика тут лунала постійно, зараз хіба охорона цих руїн розважається. Колись це була одна з найкрасивіших баз відпочинку, тепер можна тільки здогадуватися, якою вона була. Ось там на другому поверсі цілком очевидно була більярдна зала, трошки далі — басейн, він до речі не ушкоджений. В такому або в дуже подібному стані тут сто баз відпочинку.
І це дуже приблизний підрахунок.

Дорога додому

Аби звідси потрапити до мого рідного Шабо тепер доводиться об’їхати лиман та пройти кілька блокпостів, через які пропускають тільки місцевих.

Моя рідна Бесарабія нині фактично в ізоляції. Ми під’їжджаємо до Білгород-Дністровського. Колись відпочивальники з Затоки їздили сюди на екскурсії до знаменитої акерманської фортеці. Погуляти по території та помилуватися неймовірними видами на дністровський лиман

Музей у фортеці нині працює. По території бігають діти: в них екскурсія.

Ми їдемо далі, до мого рідного Шабо, повз виноградники та поля, всіяні червоними маками. Їх ніколи не було аж настільки багато — почали рости тут з війною. На в’їзді до села — цвинтар, на якому майорять синьо-жовті прапори. Це могили тутешніх героїв, бійців з Шабської громади.

Туристи в Шабо їздили зазвичай ось цією вулицею. Тут до війни був  центр культури вина з дегустацією та ресторанами. Нині вулиця порожня. Місцеві діти об’їдають вже стиглу шовковицю. Куштую з ними — вона незмінно солодка, і так само як в моєму дитинстві робить пальці синіми.

Я хочу побачити наш будинок, в якому росли щонайменше три покоління моєї родини. Але заходити не буду. Нині там живуть переселенці. Моя мама — в евакуації за кордоном, дядя та брат — у війську. Ми домовилися, що повернемося сюди тільки всі разом після перемоги.

Привид Затоки

В’їзд до центральної частини Затоки теж дозволений виключно для місцевих. Всі крамнички, ринки та ятки третій рік не працюють. Завмерле колесо огляду схоже на привид з минулого.

Ще три роки тому на цьому колесі я каталася зі своїми дітьми. Сьогодні за 20 хвилин прогулянки цією частиною Затоки з живого ми зустріли хіба бджолиний вулик. Аж раптом вже дорогою назад ми помічаємо ось цих двох. Це пан Віктор та пан Андрій.

Кажуть, місцевих тут лишилося всього 170 людей. З них переважна більшість — такі от пенсіонери, що тут з народження. Жартують, що не виїжджають, бо мають хворі серця, тож вижити без моря не зможуть.

Незламна Затока

Це — знову Кароліно-Бугаз. Юра знайомить нас зі своїм тезкою, власником невеличкого готелю з синьо-жовтими стінами. До повномасштабного вторгнення за сезон тут встигали відпочити кілька тисяч людей. Коли рік тому поруч впала російська ракета, Юрій був у готелі. Його разом з ліжком викинуло в коридор.

Дах зірвало, стелі знесло, вікна вилетіли разом з рамами. Разом з дружиною вони майже повністю все відновили. Фактично власними руками і без надії на заробіток.

Я питаю в Юри, нащо вони це роблять. Адже найближчим часом сюди точно не приїдуть туристи. Юра навіть не думає над відповіддю.

“Бо ми надіємося на нашу перемогу. І Затока в нас все одно номер один в країні. Після Криму, напевно…  І працюємо, і донатимо, і все ми робимо для того, щоб все було добре!” — каже Юра.

Моє море

За цілий день роботи по обидва боки Затоки море я бачила тільки дуже здалеку. Воно нині не гостинне: за два роки близько десятка людей загинули від мін, що прибиває до берега, пляжі деінде теж заміновані. Але вже перед самим від’їздом мене ведуть до, як здається місцевим, безпечного місця. І дозволяють на кілька хвилин підійти до моря.

Моє море, на якому я виросла, мені сьогодні доволі важко бачити таким. На кілометри в обидва боки немає людей, на горизонті немає кораблів. Але я точно знаю, що колись дуже скоро ми приїдемо сюди, на наше море, великими компаніями і обов'язково будемо тут абсолютно щасливими.