Олег Боднарчук – про «ресторанну співачку» Повалій, Олега Винника, та дивний задум «Кварталу 95»

Відомий український режисер та продюсер Олег Боднарчук свого часу працював у російських проєктах, проте з початку вторгнення перервав усі відносини з РФ. В інтерв'ю OBOZ.UA він розповів про теперішнє ставлення до Філіпа Кіркорова та Алли Пугачової, яким режисирував великі концерти.

А також до Ані Лорак, яку вважав одним з найближчих друзів. Окрім того, Боднарчук оцінив шанси повернутися в Україну Олега Винника, який "залишився у довоєнній реальності, а його аудиторія внаслідок війни здобула іншу мудрість".

– Олеже, як людина, яка дуже багато знає про шоу-бізнес зсередини, розкажіть, як він змінився з війною?

– Шоу-бізнес із війною змінився кардинально, як і все наше життя. Думаю, не знайдеться такої сфери, яка б залишилася сталою. Передусім змінилась економічна складова. Вже ніхто не може собі дозволити кліп за 300 тисяч доларів, а 2021-го у топартистів такі були. Впала навіть якість продакшену пісень. Багато хто вже працює без музикантів, балету. Навіть концертний одяг став скромнішим. Нова реальність не тільки у зовнішніх ознаках шоу-бізнесу, а й кардинальна переоцінка цінностей.

Відчувається з боку глядача повне заперечення минулої реальності, наче ті пісні і артисти – це все була якась брехня та маячня. Виявляється, світ зовсім інший: жорстокий, несправедливий, безжальний. Мало хто із зірок минулого був готовий до репертуару у вигляді відвертої сповіді. 24 лютого закреслило багатьох співаків з легковажним "пластмасовим" репертуаром. Натомість з’явилися люди, які вміють чесно рефлексувати під музику і по-справжньому тонко відображати стан душі і настрій сьогоднішнього дня. Артисти 2021-го здебільшого цього не робили і не могли, бо час диктував правила безтурботного життя. Тому зараз час іншого покоління – покоління нової ери.

– На ваш погляд, хто сьогодні є лідерами шоу-бізнесу?

– Є об’єктивні чинники, які дозволяють встановити лідерські позиції на ринку виконавців. Відкриваємо топ-100 Apple Music, дивимося підсумки за останні два роки і зачитуємо імена: YAKTAK, Parfenuk, KOLA, Sadsvit, Структура щастя, SHUMEY, SKOFKA… У цьому немає нічого дивного. Майже всі – нові імена. Це люди, які не зіпсовані шоу-бізнесовими прийомами і звичками, так би мовити "від землі", які глибоко відчули її біль і трагедію.

Стара гвардія теж намагалась стати в одну лінію з новачками, але багатьом із них люди не повірили і не підтримали. Я не берусь прогнозувати, що буде далі, чи зможуть нові співаки триматися на Олімпі довго і чи не буде реваншу з боку старої гвардії, адже у неї все ж таки є в руках інструменти, що не раз продовжували їм життя. Але останнім часом усе стало догори дригом, сьогодні реальністю є те, у що ще вчора неможливо було повірити.

– Що робити Потапу, Івану Дорну, Вірі Брежнєвій, Насті Каменських, яких скинули з вершини?

– Починати спочатку. Це нелегко. В їхньому випадку це ще важче, аніж якби вони були "зеленими" артистами. Думаю, не всі з цим викликом впораються. Я вважаю, що люди праві, коли усіх артистів і культурних діячів із російським минулим фактично люструють. Я підтримую це навіть стосовно себе, вважаю, що всі ті, хто з 2014 по 2022 рік працював у Росії, не мають морального права сьогодні в Україні вести за собою аудиторію. Адже коли кажуть: "Ой, ми не розбиралися в політиці, не розуміли що з Кримом, що з Донбасом"… Це повна брехня. Ми всі все розуміли.

Розуміли, що Росія забрала в України частину території і розв’язала війну на Донбасі, але ми вибрали кар’єру і гроші, виявившись людьми малодухими. Ми всі маємо за це відповідати на очах у нового покоління, яке має це бачити і робити висновки, що за всі вчинки є ціна. Тому вважаю, що всі ті, хто крізь різні щілини вісім років пробирався в Москву через Білорусь, Туреччину, Молдову, виступав там, отримував нагороди, ставив концерти, знімав кліпи, робив аранжування, шив костюми – усі ці люди мають бути позбавлені трибуни сьогодні.

Українці, які стояли з самого початку конфлікту на принциповій позиції, сьогодні не мають йти за тими, хто своїми діями легалізував Росію, а значить вбивства і геноцид. Нам усім потрібно дозволити працювати, заробляти, будувати життя в Україні, але ми не маємо права сьогодні бути творцями новітньої ідеології України. Є люди з більш сталою позицією, не тією, що схожа на маятник. І, можливо, це моє останнє інтерв’ю, оскільки я себе відношу до тієї когорти, яка в свій час проявила слабкість.

– Ви багато говорите про те, що потрібно менше заносити в наш інфопростір новин про російських артистів, навіть тих, які виставляють їх у недолугому вигляді. Чому?

– А як думаєте, чому в Польщі, Британії, Румунії та інших європейських країнах не обговорюють, наприклад, "голу вечірку" Насті Івлєєвої? Ну тому, що це все самостійні, самодостатні інформаційні простори, інтегровані в європейську дійсність. Так історично склалось, що ми всі знаємо імена відомих росіян, бо раніше вони були героями наших новин і нашої реальності. Сьогодні, якщо ми налаштовані будувати майбутнє без Росії, потрібен і інформаційний кордон. Окраїни нашої свідомості мають бути заміновані від інформаційних потоків звідти. В Естонії, яка ще десятиліття тому була повністю русифікованою, жила в єдиному ритмі з Росією, нині уже мало пам’ятає російську, а молодь не знає, хто такий Філіп Кіркоров. Хіба це не прекрасно?

– Чому, на ваш погляд, українцям стали так цікаві зіркові розлучення, хвороби, вручення повісток артистам? Був час в Україні, коли тут не змогла вижити російська газета "Жизнь" про плітки, вмер "Блік", тому що людей не так активно цікавило приватне життя артистів.

– Я не дуже згоден із цією тезою. Можливо, ці видання себе вичерпали і не змогли відчути менталітет українського читача. Наприклад, на українському телебаченні завжди розважальні шоу будувалися на особистих історіях. Я пам’ятаю у 2014 році, коли продюсував "Голос країни", ми вирішили створювати його винятково на музичній складовій, не вносячи туди усі серіальні елементи на кшталт історій з присвяченнями хворій бабусі, чуттєвій матері, ревнивому коханому… І наш сезон зайшов не дуже успішно. А коли у 2015 році повернулися до історій "індійського кіно", де учасники розповідали про подробиці особистого життя, були рекордні цифри.

– Як ставитеся до артистів, які спекулюють на темі патріотизму та війни?

– Важко відрізнити спекуляцію в пісні від поклику душі. Всі артисти хочуть бути актуальними і відображати в творчості час, у якому живуть. Слухачі теж хочуть знайти в пісні відображення емоцій, які переживають. Цим, напевне, пояснюється така кількість пісень про війну і така популярність їх сьогодні. Я, як і будь-який художник, ціную образність і метафоричність у текстах і музиці, вважаю, що тільки так ці пісні можуть здобути довголіття. Як, наприклад, пісня "Мальви" Володимира Івасюка, в якій використано порівняння загибелі солдата з квіткою: "з мого серця мальва проросла і кров’ю зацвіла". Я, до речі, у 2014-му році переконав Ані Лорак заспівати цю пісню і був співавтором кліпу. Тоді мені здавалося, що це правильно. Сьогодні це виглядає як апофеоз цинізму.

Я дуже ціную соціальні пісні, які створені не під слушний момент. Як ви думаєте, чому Кузьма Скрябін у 1997 році випустив пісню "Годинник" із таким текстом:

Чую, брате, шо буде війна

Холодна і мокра, довга і зла

Квадратні на круглих будуть іти

За то шо ті рівні, як їх не крути.

Ось у такий поклик душі, коли співак звертається з важливим меседжем про майбутню війну до аудиторії, яка людей на той момент не цікавила, – я вірю. В пісні, які створені вже під час війни – менше, вони в більшості своїй – кон’юнктура. Вважаю, що у війну краще співати про мир, а у мирний час не забувати про війну.

– Чи є шанс у Світлани Лободи повернутися в український шоу-бізнес?

– Давайте з самого початку: чи є шанс в українського шоу-бізнесу стати шоу-бізнесом? Це болюче питання. За економічною складовою зараз, мені здається, ми відкотилися в 90-ті. За технічною якістю музичного та відеоконтенту напевне теж. Але є один важливий фактор: українська музика дедалі більше стає інтелектуальною і глядач готовий її сприймати. На цьому тлі зникли місця для багатьох легковажних артистів: Олі Полякової, Дзідзьо, Олега Винника.

Для інтелектуальної музики не потрібні дорогі кліпи і помпезні шоу, її вага в силі нової думки. Якщо в історичній перспективі все розвиватиметься саме за таким сценарієм, то артистам з 20-річним стажем потрібно буде починати кар’єру спочатку. Чи зможуть вони це зробити? Думаю, одиниці зможуть. Якщо Світлані Лободі буде потрібне місце в українському шоу-бізнесі, у чому сумніваюся, вона повинна буде обнулитися і забути про всі свої старі пісні і досягнення. Я думаю, цього не буде.

– Що сталося з Винником? Чи будуть у нього шанси знову зайняти свою нішу в музиці?

– Я вважаю, що аудиторія цього артиста була з ним дуже поверхнево знайома. Останнє та, здається, єдине його інтерв’ю (артист поспілкувався в Берліні з YouTube-каналом КРП. – Ред.) яскраво представило цю людину глядачам. Я для себе зрозумів, що в нього був класний продюсер, за якого жодних інтерв’ю в Олега не було. І міф про розсудливого, доброго, щедрого, ніжного і сильного чоловіка існував тільки в його піснях. Міф розвіявся. Олег все про себе розповів, причому він, напевне, вважає, що це був апофеоз щирості, відвертості і краси людської душі. Однак стало ясно, що Винник залишився у довоєнній реальності, а його аудиторія внаслідок війни здобула іншу глибину і мудрість. Я думаю, що в майбутньому ці два полюси вже не зшити.

– Конкуренція між зірками різних поколінь: хто в ній зараз перемагає?

– Однозначно, молодь. Так і має бути. У юних більше енергії, сил, бажання навчатись, присутні дух авантюризму, сміливість, експериментальність. Хоча мені здається, що найважче "середньому поколінню". Не старій традиційній естраді, а тим, хто в 2000-х і 2010-х не пройшов іспит на стійкість і почав боротися за російський ринок, випускати пісні російською, їздити в Москву на заробітки. Вони зараз виглядають як люди без свого місця під сонцем. Тим, хто зараз перекладає пісні і просить вибачення за минуле, найважче.

– Хто з нових артистів, які б'ють рекорди за кількістю переглядів на YouTube, на ваш погляд, дуже перспективний?

– Це унікальний досвід українського шоу-бізнесу: у 2022 році величезне цунамі змило майже усіх відомих на той момент артистів і винесло на берег більше сотні нових імен. Такого ще ніколи не було. Що з цим буде далі – невідомо. Думаю, багатьох чекає доля "Гринджолів", багато залишаться.

Так багато музики не випускалося ніколи. Дійшли до того, що один артист може випускати по дві-три пісні в тиждень. Концерти в Європі, шоу з трьома ліхтарями під гітарку, кліпи, зняті на телефон, ігнорування концертного одягу – все це нові явища шоу-бізнесового сьогодення. Ловлю себе на думці, що мене вже настільки привчили до артистичної простоти, що коли я бачу співака, який виходить на сцену в дизайнерському концертному одязі, не сприймаю його. Добре це чи погано – не знаю. Скільки це буде тривати – не знаю. Знаю лише одне: крайність завжди змінює крайність. Якщо була одна хвиля, буде протилежна. Кого забули – згадають. Кого носять на руках – кинуть на землю. І так по колу.

– Чому мало говоримо про талановитих, не таких пробивних, наприклад, співака CHEEV з Білорусі, який переїхав до України і пише та співає пісні українською?

– Для якихось цікавих розмов замало бути крутим студійним виконавцем, потрібно проявляти себе як особистість. Я читав його інтерв’ю і мені сподобалась ціннісна орієнтація. Це були роздуми дорослого, досвідченого, трохи "побитого" життям чоловіка з відвертою критикою певних явищ, наприклад, у телевізійних талант-шоу. В цій критиці я побачив "гострі зуби" впевненої у собі людини.

Але цього інтерв’ю і симпатичних двох альбомів замало для того, щоб цей співак став "добрим знайомим", "товаришем", "другом", "братом" багатьом українцям. Щоб стати "своїм" і "рідним", потрібно вести активніше суспільне життя, сміливіше вриватися в інфопростір з гаджетів, з екранів ТВ, з інших засобів комунікації.

– Чи не забагато часом в інфопросторі Олі Полякової?

– Якщо в більшості молодих артистів за спиною є "заводик" із промислового виробництва музичного матеріалу, то у Олі фабрика з виробництва інфоприводів. Ми говоримо про компанію, яка спеціалізується на просуванні артистів в інфопросторі. Оля є її клієнтом. Це дуже потужна компанія з величезною базою маріонеткових шоу-бізнесових ЗМІ. Мені здається, ця команда вимушена компенсувати поки що безуспішні спроби співачки почати все спочатку, використовуючи різні інформаційні бульбашки.

Інколи доводиться і прикривати небажані моменти, пов’язані з зіркою, наприклад, славнозвісне львівське весілля, спочатку випускаючи Олю з грізною промовою, мовляв, я не прокурор, щоб перевіряти замовників, а потім приготуванням з чоловіком плову на дровах на подвір’ї власного будинку.

Полякова – яскрава, харизматична, принципова артистка – цікавий персонаж. Колись в одному зі своїх постів я назвав її клоунесою. Людина з її команди написала коментар під моїм постом, мовляв, як я міг назвати жінку клоунесою. По-перше, я не вважаю професію клоуна чимось принизливим. По-друге, хто у своєму кліпі засовував собі в рот величезну палку ковбаси? В інфопросторі, як на мене, її замало, чекаємо на третє інтерв’ю у Гордона одразу після чергового факапу Олі.

– Правда, що Тіна Кароль – це сірий кардинал шоу-бізнесу? Подейкують, що саме через неї Ані Лорак не змогла повернутися в Україну ще до війни. Кажуть, були у Кароліни такі плани.

– Чому сірий? Білий кардинал шоу-бізнесу. Я вважаю, що сьогодні, у світлі останніх подій, Тіна могла б зізнатися у тому, що вона і її команда грудьми стояли на сторожі українського шоу-бізнесу й усіма можливими і неможливими способами не пускали Ані Лорак в Україну. Сьогодні за це вона б отримала шалені оплески від українців і, можливо, за таку ефективність її б призначили головою української митниці.

– Як живеться зараз Ані Лорак, яку свого часу ви вважали найближчим другом?

– Не знаю, як живеться Ані Лорак. Ми не спілкуємося від 24 лютого 2022 року. Мені давно не цікаво, що відбувається в житті Ані Лорак, що вона відчуває, як їй спиться, що сниться, як розвивається її творчість, що в особистому житті. Байдуже навіть було бачити, як в якомусь ролику вона співала поруч із SHAMAN, у якого була в цей момент перев’язана рука російським прапором.

Ми були близькими друзями, і я припинив наші стосунки суто формально, але насправді першою їх вирішила завершити Кароліна, коли, знаючи, що я і моя сім’я перебуваємо з початку вторгнення під Києвом, жодного разу не написала навіть повідомлення з питанням, чи ми живі. Я чекав більше місяця від неї заяви на підтримку України, а після того, як не дочекався, вважав за необхідне засудити публічно таку позицію і викреслити її зі свого життя. Маю надію, що про цю людину публічно говорю востаннє.

– Чому так цинічно поводиться Повалій?

– У мене ніколи не було ніяких очікувань від Таїсії Повалій. Я взагалі дивуюся тим, для кого стала несподіванкою її колаборантська позиція. Ми не знайомі з нею, але з артистом можна опосередковано познайомитися через його репертуар. Якщо взяти до уваги пісні Повалій, особливо ті, які вона виконує зараз, то це пісні інфузорії-туфельки для амеб. Вона хіба колись піднімала у своїх творах якісь соціальні, філософські теми? Чи ми бачили хоч щось експерементальне в її виконанні? Це ресторанна співачка є, була і буде. Шансоньєтка.

Небезпека Повалій у тому, що вона намагається від імені України виправдати всі звірства Росії на цій війні. За це має бути кримінальна відповідальність. Її доля напряму залежить від життя та здоров’я Путіна, його не стане – її судитимуть.

– Хто з українських зрадників спокійно будує кар’єру в РФ, а ми не знаємо? І чому про них не пишуть? Вхопилися в Повалій, Лорак, Безрук, Тодоренко – чому лише цих?

– Багато людей з України "закулісних" і "закадрових" залишились жити і працювати в Москві. Їхні імена не цікаві широкому загалу, тому їх і не підхоплюють. Але потрібно вчитися їх забувати, адже постійно хаяти зрадників – це деструктивно.

– Коли стануть популярними не лише хайпові новини? Чому не "вистрілюють" інші скандали, приміром, історія з Дантесом, який вважає, що його викреслили із списку артистів на один з новорічних концертів, бо написав іронічний пост про те, як телеведучі "1+1" бігали в суд захищати Коломойського?

– Мені ситуація з Дантесом і 1+1 нагадала старі радянські часи, коли за зайве слово можна отримати строк. Якось я не задумувався на тему того, що цензура – це не лише про тоталітарні режими, а й про взаємовідносини між сучасними корпораціями і відомими інфлюєнсерами. Уявіть який парадокс: така потужна компанія, як 1+1, боїться жарту про його власника і співробітників, що прийшли підтримати його на суді. Не забувайте, ми говоримо про телеканал, який з 2012 року на основі проєкту "Вечірній квартал" висміює всіх і вся, коли по-доброму, а коли і надто жорстоко.

– На вашу думку, що відбувається з якістю гумору "Кварталу" та "Дизелів"?

– В одній книзі під назвою "Теорія гумору" на першій сторінці великими літерами написано: "Гумор – завжди приниження!" І якщо згадати усі анекдоти, жарти, то в тій чи іншій мірі в них можна знайти приниження. Якось я мав суперечку з цього приводу з акторами команди Сергія Притули "Вар‘яти" (Боднарчук був режисером-постановником двох сезонів шоу "Вар'яти" на Новому каналі. – Ред.). Один з учасників розповів мені анекдот і запитав: "Де тут приниження?" Сюжет полягав у тому, що в усіх священників захисний код телефону легко розгадати, бо він завжди 2, 0, 4, 6 – тобто "навхрест".

Я відповів, що це явне приниження віри, самих священників і їхні манери весь час щось "хрестити". Це принижує знайомий усім обряд, ну і якоюсь мірою навіть християнство. "Вар‘яти" з цією теорією обов’язкової наявності приниження в жартах у результаті погодилися. Впевнений, що перед тим, як створюється мініатюра для комедійного шоу на кшталт "Вечірнього кварталу" або "Дизель-шоу", перше питання, яке виникає у авторів: кого будемо принижувати цього разу? Когось з політиків, когось з-за поребрика, когось зі своїх?

Німецький філософ Артур Шопенгауер сказав: "Сміятися зовсім не грішно з того, що здається смішно!" Мені цей принцип подобається. Я за свободу, і в гуморі зокрема. Але… В таких болючих питаннях, як війна, має враховуватися психологічний стан людей, які пережили страшні муки і страждання. Коли професіонали в гуморі обирають об’єктом приниження переселенців, які під час війни переїжджають з одного регіону в інший і в силу ментальних особливостей виявляються безпомічними, – це щонайменше дивний задум.

– Чи існують для вас хороші росіяни?

– Це гостре питання в Україні і, щоб не мати проблем, слід відповідати, що "хороших руських не існує". Але, як на мене, все складніше. Я впевнений, що точно не існує виключно хороших або поганих людей у будь-якій нації. Всі ми знаємо багато наших діячів, які все життя займаються корупцією, тобто привласнюють державні кошти, наші з вами ресурси, що могли піти на армію, інфраструктуру, медицину, добробут дітей та літніх людей. Ці люди розмовляють винятково українською мовою і все життя ходять у вишиванках. Їх знають усі. Так ось, я вважаю, що вони ще більші вороги України, ніж росіяни, тому що ті є зовнішніми шкідниками, а це ракові пухлини з метастазами на тілі України.

Вони 30 років вбивали її зсередини, робили слабкою і немічною. І сьогодні суспільство мене змушує робити вибір між людьми лише за національною ознакою. Такий критерій поділу людей вважаю примітивним. Для мене такі люди, як Максим Галкін, люди, які своєю антивоєнною позицію принесли в жертву свою кар’єру та майбутнє, завжди будуть ближче ніж, наприклад, Михайло Поплавський. Тільки дії говорять про людину, а не її походження. Нагадаю, дискредитація людей за національною ознакою, по суті, і є нацизмом.

– Чи думали ви, коли починали співпрацювати з Кіркоровим, що він виявиться таким слизнем стосовно України?

– Це були такі далекі часи, коли я взагалі мало думав і тим більше не уявляв, що колись доведеться нам усім проходити тест на порядність на тлі великої війни. Ця людина в складний період зробила свій вибір. Коли перед ним стало питання: "Підеш важкою дорогою Ісуса Христа, де в тебе полетить каміння, де любов людей переросте в ненависть, де тебе чекає безгрошів’я і моральне розп’яття, але разом з тим зможеш зберегти честь свого імені?" Він відповів: "Краще називайте мене Юда".

Парадоксально, так? Всі християни вчать Біблію, знають напам’ять її сюжет, але ніяк не можуть зрозуміти, що ця сакральна історія відбувається з нами кожного дня, у кожній миті буття. І щоразу перед нами постає вибір, яку роль у цю хвилину ми виконуємо…

– Алла Пугачова, для якої ви робили "Різдвяні зустрічі", втратила чи здобула, виїхавши з РФ?

– Алла Борисівна обрала перший варіант з історії про спасителя і йде цією важкою дорогою. Вона втратила майже все. Це людина такого масштабу, що їй дуже важливо, чим завершиться її книга буття, про що будуть останні сторінки цієї розповіді. Невже ви думаєте, що вона, глибока і жертовна людина, могла допустити, щоб її історія життя могла закінчитися всередині країни-вбивці, в якій вона сидить між ріками крові і спостерігає за мертвими тілами, що пропливають? Ба більше, справжній художник-творець завжди в протесті до влади, а тим більше до війни. Я впевнений, що для неї був надто важливим цей протест, а її прихильникам він просто вкотре вказав на те, ким вона є.

Вона не могла вчинити по-іншому. У 1986-му році Пугачова перша серед артистів поїхала в Чорнобиль після аварії, щоб виступити для працівників станції. Це був емоційний вчинок, що вартував їй здоров’я, бо там вона отримала велику дозу опромінення. Цю подію майже ніхто не пам’ятає. Я не знаю, чи має сьогодні це для когось значення чи в Україні, чи в Росії. Але це було потрібно передусім їй самій, знову ж таки для власної книги буття, тому що в неї є міра відповідальності перед собою і майбутнім.

– Як зараз живеться вам? Розповідали, що відкрили в Барселоні школу мистецтв. Це спосіб заробити на життя чи справа життя?

– Мені живеться, як і усім, непросто. З іншого боку, я багато розповідав у попередніх інтерв’ю, що мій головний принцип, який допомагав увесь час залишатися в тонусі, – це "завжди починай спочатку". Я ніколи не колекціонував зв’язки в шоу-бізнесі, інколи їх навмисне переривав, щоб не затримуватися в тих колах і не відриватися від реальності. Працюючи в умовах, коли я ногами дістаю до землі і відчуваю природу речей, було для мене дуже важливим, це навіть стало запорукою успіху.

Ця звичка мені в умовах війни дуже допомогла. Я знову починаю спочатку, але цього разу йдеться про найважливіший проєкт – моє життя. З одного боку, війна – це страшний стрес і велика трагедія не тільки зовнішня, але і для внутрішнього стану людини. Але якщо зануритись у ці роздуми глибше, то, здається, що розлучення, руйнація сім’ї за якихось обставин – це ще більший удар. В умовах війни хоча б всі близькі поруч, є довіра і взаємна підтримка. Тому головне, що ми із сім’єю зберегли єдність. Після кількох тижнів у Києві як багатодітна родина мали можливість виїхати в Європу. Зараз живемо в Барселоні. Я часто буваю в Україні у справах, також навідую маму.

В Іспанії в мене не було часу на депресії та роздуми, троє дітей, і потрібно було придумувати джерело доходу. Ну і мені, як людині дієвій, потрібно було терміново чимось зайнятись. Я знайшов однодумців, і ми разом відкрили міжнародну школу талантів IDOL у Барселоні, де українські діти можуть займатися творчістю. І їх виявилось чимало. Я завжди був більше педагогом, ніж режисером, і мені здається, що пішов у постановники лише для того, щоб здобути досвід і виходити до учнів не лише з теоретичною базою. Наша школа велика, в ній може навчатися одночасно близько 150 дітей, більше половини місць уже зайняті.

На початку минулого літа ми провели велике шоу в одному з найвідоміших концертних залів Барселони, отримали схвальні відгуки. Займаємося вдосконаленням навчального процесу, в нас класні педагоги: солістка гурту Quest Pistols, переможниця "Танцюють всі" – Маріам Туркменбаєва очолює хореографічне відділення, Євгенія Дубова – педагог "Голосу країни" – вокальне, також багато молодих викладачів з України, я займаюся постановками номерів і концертів, маємо великі плани та амбіції.

Під час дозвілля не можу чомусь дивитися художні фільми, якось мені все, що грається акторами, де є реквізит і костюми, зараз не сприймається. Натомість поглиблено вивчаю історію, щоб знати причинно-наслідкові зв’язки усіх війн. Виявляється, ці причини одні і ті самі за всі роки існування людства. Мені соромно, що завдяки війні я опинився в такій ситуації, де невідомість збила мене з пантелику і деякий час я був розгубленим і втратив орієнтири в житті. Сьогодні завдяки лекціям з історії я розумію, що мир – це лише коротка перерва між війнами і подоланням їхніх наслідків.

Активна частина людства намагається різними засобами не допустити війни, але більшість людей її провокує. Потрібно пам’ятати, що війна починається з непримиримості, непримиримість із конфлікту, конфлікт із безкомпромісності, безкомпромісність із впертості, впертість від небажання чути. Зерном будь-якої боротьби є егоїзм. Війна повинна навчити кожного з нас, що передусім потрібно все міняти в собі і пам’ятати, що перед початком конфлікту в нас завжди є вибір – йти важкою і виснажливою дорогою конфронтації або усміхнутися і перенести вирішення питання на завтра, коли, можливо, по-іншому ми прокинемося, подивимося на сонце і зрозуміємо, що все, що було вчора, – другорядне, адже життя прекрасне в любові.

Автор: Оксана Гейдор. Журналістка разділу LifeStyle