ЛОГІКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Кадровий «потенціал» влади дозволяє проводити лише один вид «реформ» - украсти те, що погано лежить і поділити між своїми. Це відбувається на всіх рівнях. Про дії можновладців у «газовій темі», ми вже писали багато, повторювати не буду. Скажу лишень, що тут для «газового лоббі», яке контролює цілі сегменти влади – цілий «колондайк» корупції та пограбування населення. Але руки можна погріти не тільки газом- «Євро-2012» і все, що до нього відноситься – ще одне джерело статків людей у владі і їх наближених. У всякому разі, така думка приходить, коли дізнаєшся про вартість об'єктів і порівнюєш їх з якістю. Про захоплення чужої приватної власності – рейдерство, не зміг не сказати і наш знаменитий своєю українською вимовою і озвученими думками у сфері державного управління (одне «бєрітє лапаті» чого варте) керівник уряду Азаров. Говорила про це й колишній заступник головного «пенсійного реформатора» Тігіпка Олександра Кужель. Комунальні тарифи, тарифи на проїзд у міському транспорті – тут корупційні схеми видно неозброєним оком. Економічне обґрунтуванням цих тарифів – справа для влади непідйомна. А кредити МВФ? А відношення до малого і середнього бізнесу, вірніше вичавлювання з підприємців всіх соків? Зате в Україні лише за останній (кризовий!) рік додалося ще 14 мільярдерів – навіть ідеалісти не думають, що мільярдами з ними поділились інші мільярдери, за все платить український народ. Своїми діями «новітні реформатори» лише поглиблюють кризові явища в країні і підсилюють «народну любов».

Чи переросте «ситуація» в революцію? Є багато чинників, що говорять на користь цього. В українського суспільства є досвід 2004 року, коли сотні тисяч людей приїхали в Київ і розв'язали «основне питання» - питання про владу у спосіб, невідомий до цього Україні. Причому, поява такої кількості рішуче налаштованих чоловіків і жінок, була несподіваною для влади, для організаторів і для самих протестувальників. Українці тоді зрозуміли, що зібравшись разом, вони можуть міняти хід подій в країні. І, хоча, через недолугу поведінку «помаранчевих» лідерів мирна революція не досягла бажаного результату, багато людей відчули в собі сили боротись за своє майбутнє. Пам'ятає про Майдан і теперішня влада, хоча вона з усіх сил намагається применшити значення того, що відбулось, розповсюджуючи небилиці про ці події, в які сама інколи починає вірити. Однак пройшло не так багато часу і ми пам'ятаємо, як все відбувалось.

Майдан і вибори Президента України 2004 року були ще й школою кадрів. Сотні тисяч людей пройшли цю школу. Вони не сприймають спроби тиску з боку влади і готові до рішучих дій. Про це свідчить і велика кількість порівняно невеликих груп людей, налаштованих проти політики теперішньої влади. Ці люди не зовсім уявляють, що має бути після влади «донецьких хлопців», але одне вони знають твердо – залишати країну в руках Януковича і компанії смертельно небезпечно. Соціологічні дослідження показують, що якби вибори до Верховної Ради відбувались зараз, то Партія регіонів з тріском програла б. Але вовтузіння «регіоналів» і їх сателітів навколо нового виборчого закону показує, що так просто ніхто віддавати владу не збирається. З подій 2004 року кожен виніс свій досвід – хто розраховує на велелюдні народні зібрання, а хто – на фальсифікацію виборів, «адмінресурс», брутальний тиск і обман.

Для успіху революції є ще кілька передумов. По-перше- в Україні зараз набагато більше людей знайомі з Інтернетом та роботою в соціальних мережах, а це потужний засіб пропаганди, агітації, зв'язку. Більша кількість людей має доступ до мобільного і стаціонарного зв'язку. Режиму не вдалося взяти під повний контроль ЗМІ і вільне розповсюдження ними інформації, так як це було в 2004 році. По-друге- чітко сформована лінія поділу «ми» - «вони». Навіть у тих, хто ще підтримує, з певних причин, цей режим, немає ілюзій про його наміри. Люди розуміють – їх хочуть пограбувати остаточно. Присутнє те, чого не було в 2004 році – відкрита неповага до влади. Говорити зараз комусь про справедливість судів, міліції, прокуратури, про непідкупність хоча б окремих чиновників годі. Вже є випадки, коли люди у боротьбі з владою, намагаються розв'язати проблему в насильницький спосіб. Люди не поважають таку владу і все менше бояться її. По-третє – низка подій на Близькому Сході служить для багатьох взірцем для розв'язання українських проблем. Революція вже почалася у свідомості людей, процес – «пішов». По-четверте – режим потрапив по-суті в ізоляцію, посварившись і з Росією і з Заходом. Москва тримає нас на «газовому повідку», а Захід може обмежити квоти на експорт металу, на якому базується левова частка української економіки. Утриматись «донецьким» тепер можна, лише здаючи національні інтереси в масштабах у новітній історії України ще не бачених і не чуваних. Митний союз з Росією – лише «перша ластівка». Загроза ж відновлення імперії Москвою потужно підігріє і без того гарячу ситуацію.

Чи відчуває режим загрозу? Безумовно. Найбільш «гнучкі» його представники вже намагаються якось відмежуватись від політики, яку проводить теперішнє керівництво країни. Недавно до Тараса Чорновола, в минулому – одного з діячів Партії регіонів приєдналась вже згадувана у цій статті Олександра Кужель. Але найбільш оригінальними є, як,власне, і завжди, комуністи. Вони примудрились критикувати діючу владу, залишаючись у правлячій коаліції! Так і хочеться сказати з захватом: «Ай да Петя! Ай да сукін син!». Але найбільш радикальна частина суспільства похмуро за цим спостерігає і складає певні плани вже на найближче майбутнє. Влада ж не в змозі заперечити, що мають місце суттєві проблеми в економіці та соціальній сфері, і намагається всіляко завадити процесам, що розвиваються. Має місце багато спроб «розтягнути» велику кількість незадоволених по різних «неполітичних» рухах і організаціях. «Хай краще борються з корумпованим мером, захищають лісові насадження ніж штурмують Верховну Раду», - така суть цієї технології. Звичайно, і лісові насадження треба захищати і з мером щось робити, але корінь зла – в самому існуванні кримінально-олігархічної системи.

Пожежу революції може спровокувати новий «успіх» чергових «реформ для народу», після яких настане «покращення життя вже сьогодні». Але чи готові до цього патріотичні сили? Велика небезпека, що з революційного безладу скористаються люди, які не бажають руйнувати систему олігархічних кланів, а хочуть просто зайняти місце серед «багатих та недоторканих». У цій ситуації необхідно пришвидшити процес об'єднання патріотів-державників. В політику зараз іде багато людей, які до цього нею не займались, усвідомивши, що не зможуть по іншому захистити свої інтереси. Загалом, це процес позитивний. Але відсутність політичного досвіду часом не дає можливості оцінити значення тих чи інших, з першого погляду декоративних, атрибутів революційного процесу. В першу чергу це стосується програми, навколо якої мають об'єднатися люди. Враховуючи той факт, що в Україні зараз маємо багато нечисельних рухів, громадських організацій, програма має бути з одного боку достатньо короткою, щоб мати шанс бути підтриманою щонайбільшою кількістю українців, а з іншого – достатньо конкретно задавати напрямок необхідних перетворень в Україні, які безумовно будуть підтримані українським народом.

Програма не повинна містити положень, які закладають конфлікти між учасниками революційного процесу ще на період революційної боротьби проти режиму – протиріччя можна буде усунути пізніше при добрій волі сторін. Положеннями, які задовольняють цим вимогам є наступні:

Програма в такому вигляді навряд чи викличе заперечення у переважної більшості українців. Вона вказує на проблеми держави Україна і в загальних рисах ставить завдання щодо їх усунення.

Український патріот також має пам'ятати про відповідальність перед Нацією і Державою. В цей непевний час вже є і ще буде дуже багато бажаючих погріти свої руки на вогні української революції. Це і спецслужби інших держав, і недружні закордонні організації і просто авантюристи та провокатори. Завдання у цієї публіки різні, але ніхто з них не зацікавлений у тому, щоб наша держава була сильною, а народ – заможним, вони захищають зовсім інші інтереси. У прийнятті рішень маємо користуватись головою, а не якимись іншими частинами тіла, не емоціями. До кожного кроку в революції потрібно підходити надзвичайно серйозно і відповідально. Ціною неправильних рішень тут можуть стати наслідки, які на жаль Україна вже переживала в своїй нелегкій історії.

Ще кілька слів з приводу програми. Програма не є документ, куди авторам слід записувати абсолютно всі свої побажання. Включення тих чи інших пунктів повинно визначити орієнтири керівництву країни, яке прийде на зміну існуючому режиму. На жаль, поряд з позитивними зразками революційної творчості мас, маємо і інші. Приведу кілька прикладів. В одному з проектів програм прочитав таке: «Надання офіцерському і сержантському складу армії, міліції, Служби безпеки та інших збройних формувань, а також державним службовцям всіх державних установ з окремим балансом права раз на рік висловлювати таємним голосуванням довіру або недовіру своєму начальнику». Не знаю, для чого з'явився такий пункт, і яка його мета. Щось подібне вже було під час «пєрєстройки» Горбачова. СССР «перестроїли» так, що він віддав Богу душу. Так невже й на Україні потрібно перевіряти, як це спрацює? А так – не зрозуміло? Або теза про «відновлення Конституції». У повній відповідності зі згаданою Конституцією 78% українського народу живе за межею бідності, а олігархи набивали собі кишені за народний рахунок. Ми хочемо повернути такий лад? Навряд чи це положення буде підтримано нашим народом, а він, як відомо – «єдине джерело влади» незалежно від того, буде це десь записано чи ні.

Повертатись назад не варто, хоча б тому, що після цього знову підемо з точки повернення вперед, знову знайдеться якийсь янукович і т. д. Потрібно йти далі. Нову Конституцію, судову реформу, новий податковий кодекс, інші документи мають розробляти, хоча б на рівні концепції, самі революціонери. Передоручати це в чужі, тим більше випадкові руки не можна – в кожен документ закладається певне ідеологічне навантаження, яке буде визначати – НА КОГО буде працювати документ. Бездумно можна тільки руйнувати – для того, щоб щось збудувати, потрібно думати, думати, думати. Якщо немає конструктивної програми, це означає лише одне – процес не визрів, а результатами боротьби народу і режиму скористається хтось третій. У 2004 (швидше, у 2005) році у відносно м'якій формі ми це побачили. Сценарій подій, що насуваються, буде, судячи по всьому, значно жорсткішим. Народ доведено до відчаю, а в олігархів мільярдів побільшало – боротьба обіцяє бути гарячою. Ціна ж помилки зростає.

Українська революція набирає обертів. В процес втягуються все нові і нові учасники, а підтримка громадянами влади падає. У спробах утримати в своїх руках владу, режим вдається до перевірених часом методів – репресії, тиск на опозицію, пресу, створення «під себе» виборчого закону, підготовка до виборів шаленого «адмінресурсу», зовнішні запозичення. Раніше це давало результат, але часи надходять інші. Українців заганяють в глухий кут. До чого це приводило в минулому, ми знаємо. Теза про нашу «надмірну миролюбність» трохи перебільшена. Хто не вірить – уважно почитайте нашу історію. На цьому її зламі визначається шлях України і українців, можливо, на наступні кілька сотень років. Ми маємо бути достойними своєї історичної місії. Слава Україні!