Історії мешканців Вовчанська: як вибралися з окупації та як вони живуть зараз

Рано-вранці 10 травня Володимир Білецький звично прокинувся годувати худобу. Його щоденну рутину обірвали постріли, що лунали, здавалося, прямо на подвір’ї.

Подружжя Білецьких тримало своє господарство на околиці Вовчанська. Росіяни, яким вдалося прорвати український кордон, увірвалися туди миттєво. Володимиру з дружиною вдалося втекти. Дорогою вони стали свідками вбивства.

Інше подружжя з Вовчанська - Раїса та Володимир Зімовські - також вибиралися під обстрілами і теж із смертями та втратами. Окупацію міста у 2022 році вони перечекали у самому Вовчанську, як і багато інших містян. Але другий наступ росіян перетворився на справжні міські бої. Подружжя виїжджало разом із тіткою з інвалідністю та сусідом. Дістатися Харкова живими змогли лише Раїса та її сусід Віктор Коновалов. Чоловіка і тітку Раїси дорогою розстріляли. Тіла загиблих так і залишилися на місці злочину.

У лютому 2022 року російські війська зайшли до Вовчанська тихо. У травні 2024 року їхній прихід став катастрофічним для міста і його мешканців. Під час першого наступу росіяни швидко окупували Вовчанськ. Під час другої спроби російська армія перетворила його на поле бою.

Мешканці Вовчанська розповіли BBC Україна свої історії втечі з міста, втрати дому і близьких.

АВТОР ФОТО,LIBKOS/GETTY IMAGES

Історія перша: вбивство на дорозі

Почувши постріли того травневого дня, Володимир Білецький із дружиною побігли дізнатися, чи живі сусіди. Дорогою вони стали свідками вбивства: “Проїхав мікроавтобус із написом ‘волонтер’. Росіяни почали стріляти прямо у водія… Підбігли, витягли пораненого з авто, зірвали бронежилет і потягнули до будинку…”.

Сховавшись на ніч у сусідському погребі, подружжя Білецьких на ранок застало своє господарство у вогні. Чоловік згадує: “Біля дому було десяток російських солдатів… Я просив відпустити худобу, щоб не згоріла заживо. Не дозволили. Ми вже хотіли йти, аж раптом чуємо з-за спини: ‘А может их расстрелять?’”.

Подружжю наказали спускатися до погреба, де вже сиділо четверо інших людей. За кілька днів вони з’їли дві хлібини на шістьох. У туалет на вулицю випускали лише жінок.

Із льоху було чутно, як привозили поранених, як групи російських військових змінювали одна одну. Коли вранці 13 травня росіяни почали залишати будинки, Володимир із дружиною вирішили тікати.

До місця евакуації вони дісталися пішки. Перед цим Володимир востаннє зайшов до своєї матері: “Вона старенька, 86 років. Я її не міг забрати з собою…Так вона й залишилася там, у Вовчанську”.

АВТОР ФОТО,LIBKOS/GETTY IMAGES

Історія друга: розстріл чоловіка та тітки

Раїса і Володимир Зімовські прожили в шлюбі 26 років. Жінка все життя працювала у дитячому садочку Вовчанська, чоловік – підприємцем.

“Володю в місті поважали. Коли почалася війна, він став ‘вуличним’, тобто відповідальним за громаду – то треба балон газу купити, то гуманітарну допомогу роздати… Всі до нього зверталися за допомогою…”, – згадує дружина.

Виїздити з Вовчанська подружжя вирішило на власному авто 16 травня близько дев’ятої вечора. За кермом автомобіля був Володимир. Щоб не привертати зайвої уваги, їхали без світла фар.

Бій застав подорожніх майже біля дому. Перша куля вбила Володимира. Друга ранила стареньку тітку. Третя зачепила Раїсу.

“Раїса скрикнула. Володя помер. Тітка верещала від поранення”, – розповідає сусід Віктор.

Із подвір’я неподалік визирнули російські солдати. Відвели сусідів до флігеля будинку і відібрали телефони. Тіло загиблого чоловіка, як і поранена, але ще жива тітка Раїси залишилися в машині.

АВТОР ФОТО,МАР'ЯНА МАТВЕЙЧУК/BBC

На наступний день росіяни послали Віктора до авто – за тютюном. Тітка померла і вивалилася з автівки, обидва тіла, тітки та чоловіка Раїси, лежали серед вулиці закривавленими – такі новини приніс Раїсі сусід.

“Я бачила, що вона поранена. Але ж була надія була. Коли я дізналася, що вона лежить серед вулиці вся в крові… Я кричала і благала "Господи, прости”, – пригадує Раїса.

Свої страхи і страждання Раїса тамувала невпинною молитвою. Їжу не приносили. Віктор надибав у флігелі трохи цукру і розбавив його водою. У голоді, сирості і молитвах сусіди просиділи кілька днів.

19 травня обстріли посилилися. Росіяни хаотично відстрілювалися. Раїса з Віктором теж вирішили рятуватися. Перебіжками вони дійшли до своєї вулиці. Там переночували кожен у власному домі, нагодували і відпустили тварин.

Городами і полями, в супроводі зграї собак, Раїса та Віктор дісталися точки евакуації. Звідти волонтери відвезли їх до Харкова.

“Сусід набрав торбу речей… Я взяла лише ікону, свічку і чоботи… Син питає мене: мамо, хіба так ідуть із дому?” – згадує жінка свій приїзд.

АВТОР ФОТО,ДСНС

Як переселенці облаштовуються у Харкові

Харків для мешканців Вовчанська – гамірний і дорогий.

“Я звикла до будинку, до землі. А це розкішне життя. Тут люди менше працюють, але за все треба платити”, – пояснює Раїса Зімовська .

У Віктора Коновалова інші турботи. Він прийшов до Харкова з собакою. Тепер, коли син покликав його у Чехію, пса доведеться віддати в притулок або іншим людям. “У гуртожитку важко, переселенців із собакою ніхто не хоче”, – пояснює він.

Володимира Білецького в Харкові обтяжує бюрократія і лікарня. Через пережитий стрес його дружина постійно хворіє. “У мене були корови, бики, барани, кози. А тут що? Асфальт. І де я тут роботу знайду? Виплати всього три шістсот, а оренда кімнати коштує дві тисячі”, – розповідає чоловік. Йому хочеться додому, щоб побачити стареньку матір.

На окраїнах Вовчанської громади все ще залишаються люди. Комусь складно покидати будинок, хтось занадто старий, щоб виїздити під обстрілами, інші доглядають хворих родичів.

На питання про бажання повернутися додому Володимир Білецький відповідає рішуче: “Якщо виб’ють наші росіян за річку Вовча, то буду пробувати”.

Коли це трапиться, невідомо. Як пояснив BBC міський голова Тамаз Гамбарашвілі, ситуація у Вовчанську залишається важкою, російська армія продовжує завдавати удари. З прилеглих громад триває евакуація. Потрапити в місто, аби забрати тіла загиблих, наразі немає змоги.

Мар'яна Матвейчук, Харків, BBC Україна