Ірландія для ірландців, українцям тут важко. Історія біженки Каріни про життя на Смарагдовому острові

Каріна тікала з України від війни та від відчаю. Щойно закінчилася реабілітація маленької донечки, яка має порушення слуху, жінка зіткнулася з онкологією, потім почалася широкомасштабне вторгнення і стався рецидив. Вона взяла дітей й поїхала світ за очі. Жінка розповіла OBOZ.UA, як опинилася в Ірландії, як продовжує боротьбу з онкологією в чужій країні та чому планує повернутися в Україну.

У нашій родині було три війни

Перша війна була зі світом глухоти. У мене народилася донечка із порушенням слуху, вона не чула взагалі. Сім років тому їй зробили операцію, після якої була довга реабілітація, і цю війну ми виграли. Друга війна почалася буквально через декілька років – у мене виявили онкологію. Свій шлях боротьби я почала в Україні восени 2020 року. І третя війна, яка випала на нашу долю, – широкомасштабне вторгнення росіян.

Ми живемо в Харківській області, у невеликому селищі енергетиків Слобожанське біля Зміївської ТЕС. Мій чоловік пропрацював на ТЕС 30 років. А коли у лютому 2022 року росіяни почали нас обстрілювати, мені було дуже страшно – ми залежимо від наявності електроенергії, і я злякалася, що моя дитина просто не чутиме, бо я не зможу зарядити батарейки для слухового апарату.

23 лютого 2022 року, просто перед війною, у мене стався рецидив. Я намацала утворення, яке мене турбувало. Але можливості виїхати ми не знаходили. На той момент частина Харківщини була окупована, мости підірвані, онкоцентр розбомбили, й усі лікарі виїхали. До того ж фінанси навіть на елементарні потреби треба було шукати – я на роботі на простої, чоловіку дуже суттєво порізали зарплату, станція "доживала".

До Харкова, в радіологічний центр, який щойно там знов відкрився, а я там була ледь не першою пацієнткою, доїхала в травні. Там мені підтвердили рецидив. Поїхала до своєї лікарки в Київ, куди вона ненадовго повернулась із Німеччини. Мене прооперували. Призначили імунотерапію, що дуже дорого, особливо для нас, коли майже без грошей і так, а ще виснаженні попереднім лікуванням онкології та реабілітацією доньки. Ми сиділи як біля розбитого корита, з якого боку не подивишся – шансів немає. І ми просто поїхали.

Взяла дітей і просто поїхала кудись

Чоловік продовжував працювати на станції, бо вважав, що не можна залишати людей без світла, розуміє як ніхто, наскільки важлива енергетика. Він залишився тоді в Україні, хоча міг одразу поїхати з нами, оскільки дитина з інвалідністю.

Я взяла доньку і сина, і ми просто поїхали. Було важливо перетнути кордон, далі думала про Німеччину, там були знайомі. Але Німеччина – це тільки через табір, а я знов впадала у паніку від думки, що через умови й кількість людей не зможу зарядити акумулятори на апараті доньки. І випадково списалася в одній з груп із дівчиною, у якої дитина теж із порушенням слуху, яка на той момент жила в Ірландії. Вона мені розповіла про умови там. На той момент ірландці відкрили для українців свої домівки, свою країну. І ми вирішили їхати в Ірландію.

Вони дали максимально комфортні умови. Так, житло тут поганеньке, житлова криза в них давно, ще до початку війни в Україні. Коли ми приїхали, нас поселили в соціальне житло, колись це був будинок для літніх людей, але в центрі Дубліна. Тут живе 150-200 українців, частина із них мігрує – хтось виїжджає, а хтось заїжджає.

У цьому соціальному житлі в центрі Дубліна ми живемо вже 2 роки та 4 місяці. Мені дуже зручно, госпіталь, куди я змушена ходити як на роботу, максимально близько. Моя історія з онкологією не дуже втішна, постійні рецидиви, кожні три місяці змінюють лікування, бо воно не допомагає. Метастази продовжують збільшуватися в різних органах.

Дітям в Ірландії максимально комфортно

Старшому сину 20 років, коли ми приїхали, він одразу почав працювати в пекарні й паралельно вчився онлайн у політехнічному університеті в Україні. Ірландія розвинена та соціальна країна, і тут, якщо ти хочеш мати трішечки більше, треба мати освіту. Вони надали українцям можливість навчатися. Можна вступати в університети, але тут є безліч курсів, як наші технікум або коледж. Залежно від спеціальності вони можуть тривати рік або два.

Мій син закінчив курс "англійська плюс IT", який тривав рік. Він хоче займатися логістикою, але треба із чогось починати. Зараз має стати до роботи – фарбувати літаки. В Ірландії дуже добре розвинений та працює, так би мовити, інститут репутації. Про тебе мають знати і відгуки повинні бути добрі, обов'язково – рекомендації, вони грають важливу роль у влаштуванні на роботу.

Коли приїхали, донечка пішла в загальну школу, по віку, в перший клас. Школа чудова, тут підхід до навчання дуже відрізняється від українського, у центрі навчального процесу – дитина, щоб їй було комфортно та цікаво. І хоча вона має проблеми зі слухом, у вільному середовищі їй важко, майже нічого не розуміла англійською, зі школи поверталася щаслива й очі світилися. Бо вся їхня система – про повагу до дитини. Але тут працюють і правила, це не нескінченна гра це не абищо: вони ходять у формі, виконують завдання і при цьому щасливі. Їхній підхід базується на цьому: якщо дитина щаслива, вона буде відкритою до опанування знань.

Зараз я перевела доньку до спеціалізованої школи для дітей з порушенням слуху. Вона дуже добре реабілітована українською, але англійською їй важко. Я вчила німецьку, тому англійську, на тому рівні, щоб допомогти дитині з навчанням, просто не знаю. Звісно, ми виконували домашні завдання, але це було важко. У спеціалізованій школі – індивідуальний підхід, на вісім дітей два вчителі, вони, поки дитина не зрозуміє, повторюють й зупиняються. А це вкрай важливо для розвитку дитини.

Асоціація українців в Ірландії відкрила тут українську школу. Сюди я доньку також воджу, ми просто вчимо українську для себе.

Чоловік працює, приїхав після того, як на станцію прилетіло й вона була зруйнована. Роботи не було, він просто ходив туди на чергування, за це майже не платили, бажання сидіти в холодній хаті без світла також не було, та й родина має бути разом. Тобто вся наша стійкість – ми все ж таки сподівалися, що війна скоро закінчиться, – танула. Я наполягла, щоб чоловік приїхав до нас. І навіть тоді ми думали, що він приїде на кілька місяців, вже нарешті все закінчиться і ми повернемося. Але ж сталося не так, як гадалося, і маємо таку картину.

Я вірю, що Україна відновиться

Коли ми їхали до Ірландії, про цю країну я майже нічого не знала, лише те, що це Смарагдовий острів зі столицею Дублін. А виявилось, що це чудова країна з прекрасними людьми, до того ж історія Ірландії дуже схожа на нашу. Вони виборювали незалежність, пережили голод, ірландська мова майже зникла. З сусідами їм все ж таки пощастило більше, ніж нам, за 100 років вони більш-менш порозумілися з британцями. Але не люблять Велику Британію. Британського прапора ви тут не побачите, це було б рівнозначно тому, якби у нас вивісили російський – реакція буде такою самою.

Ця країна класна, прикольна, чудова. Але Ірландія для ірландців, українцям тут дуже важко. За весь час, що я тут, жодного разу не їздила додому. І ці флешбеки – прокидаєшся і відчуваєш запах яблук або абрикос, як у дитинстві. Тут такого немає, все по-іншому – інший клімат, зовсім інша країна. Це важко, мені важко. І до того ж треба максимально намагатися вижити у своїй боротьбі з онкологією, а це все ускладнює. Ірландці молодці, вони врятували моє життя вже кілька разів.

Мені подобається Ірландія, але всім серцем, як маму, я люблю Україну, і ми повернемося, щойно будуть сприятливі для цього умови. Вдома є житло, ми непогано жили в Україні. Я розумію, що зараз зовсім не та ситуація.

Я все чудово розумію, але якщо хоча б буде трошки наближено до завершення, коли буде ясно, що війна закінчилася, ми сподіваємося повернутися. У наших серцях живе ця віра. І хай ту станцію не відновлять, головне, щоб закінчилися бойові дії, а робота знайдеться, не одна, так інша. Я вірю, що Україна відновиться. Я вірю в потенціал України, вірю, що все буде добре. Просто не одразу. Наприклад, в Ірландії ще тридцять років тому на кобилах їздили по місту, а зараз такий економічний ривок.

Автор: Тетяна Брагар, Обоз