«Не жаліти, а дякувати». Як підтримувати військових - поради психолога

Як підтримувати військових так, щоб не лише їх жаліти? Як зрозуміти і допомогти людям, які пройшли війну, отримали інвалідність і намагаються повернутися у цивільне життя?

Психотерапевт Костянтин Лісовий, який працює з військовими, у блозі для ВВС Україна відповів на ці питання.

Не жалість, а прийняття

Люди, які повертаються з війни з важкими травмами, стикаються з труднощами не тільки через свій стан здоров’я, а і через ставлення суспільства.

Відчувати, що тебе жаліють – це велика проблема, адже замість розуміння, захоплення, до тебе проявляють жалість.

Автор фото,Getty Images

То як же реагувати на людей з інвалідністю? Правильно реагують діти.

Діти, коли вперше бачать інакших людей, людей з інвалідністю, можуть, наприклад, роздивлятися їх. Можуть спочатку злякатися, але потім звикають. І ставляться до таких людей як до рівних.

Мабуть, когось часом треба пожаліти. Але насправді всім потрібне прийняття - щоб їх просто приймали і розуміли.

Йдеться про толерантність до інакшості, до усвідомлення, що люди просто можуть бути різними.

Вчитись спілкуванню

Варто вчитися не лише тому, як спілкуватися з військовим, з ветеранами, а і як просто спілкуватися один з одним.

Подекуди люди схильні повчати інших, як жити, що треба робити і що не треба.

Втім, найважливішим для спілкування є бажання і вміння просто чути один одного. Говорити одне з одним.

Можна спробувати таке правило, як "я-повідомлення". Це коли говоримо не про іншого, а про себе: "мене напружує таке спілкування", "мене напружує таке ставлення", "мене злить, я просив би такого не робити".

Автор фото,Getty Images

Люди повертаються з війни інакшими. У ветеранів можуть бути дещо збиті напівтони у спілкуванні, бо на фронті є тільки “ворог” і “свої”. Але тут, в тилу, набагато більший спектр взаємодії.

Якщо навчитися цій новій взаємодії, уважності, розумінню військових, ветеранів, це буде перехід суспільства на новий рівень.

Важливо вчитися бути толерантними і терплячими до інших. Приймати людей з їхніми особливостями.

Автор фото,Getty Images

Безперервно бачити таку кількість смертей – це величезне навантаження на психіку. Тим більше, якщо йдеться про смерті близьких для тебе людей, побратимів та посестер.

Як підтримати

Мабуть, єдиного рецепту підтримки на всіх немає. Важливо навчитися слухати і приймати людей такими, яким вони є. Не повчати іншу людину, а говорити від себе і про свої відчуття: "Я засмучуюсь, коли ти зловживаєш алкоголем. Злюсь, коли ти це робиш, і просив би тебе так не робити. Готовий допомогти тобі позбутися своїх переживань іншим способом".

Людина вживає наркотики, зловживає алкоголем, проявляє надмірну агресію тоді, коли вона не знає, куди подіти свої емоції та переживання. Коли всередині так болить, що просто неможливо.

Автор фото,Getty Images

Близькі люди часто можуть цього не розуміти, бо тече кран і чоловік має його поремонтувати, чи закрутити лампочку. А, можливо, йому подзвонили і розповіли, що його побратим вже ніколи не повернеться додому.

Можна сказати: "Мені важко зрозуміти, що ти зараз відчуваєш, але я готовий спробувати це зробити. Мені важливо, коли ти про це говориш".

Знайти заняття і коло підтримки

Потрібно залучати ветеранів до роботи, до соціальних проектів, до життя суспільства.

Важливо, щоб вони виконували соціальні функції, могли працювати. Люди, які отримали травму, можуть мати певні фізичні обмеження, не все в стані зробити, але щось все ж можуть.

Важливо знайти це щось. Людей завжди можна навчити чомусь новому.

Для цього існує багато громадських організацій, волонтерських спільнот. Можна підказати ветерану звернутися туди.

А ще у таких організаціях вони знаходять спільноту – коло підтримки і спілкування з іншими людьми. Їм важливо відчувати себе частиною суспільства. Нормальною, адекватною частиною суспільства.

Як запропонувати психологічну допомогу

До терапії не можна змушувати. Звернення до психотерапевта має бути власним і усвідомленим рішенням: "Я хочу, щоб мені стало краще. І коли я хочу, тоді я буду для цього щось робити". Коли людину силою привести до психолога, це не допоможе, якщо не буде власного бажання на лікування.

До мене часто проходять військові, бо їм порадили це їхні побратими. Вони кажуть, наприклад: "Знаєш, я сходив, мені стало легше. Спробуй, може, і тобі допоможе".

Можна спробувати знайти такого побратима чи посестру, якій людина буде довіряти, дослухатися до їхнього досвіду.

Автор фото,Chip Somodevilla/Getty Images

Рідні теж можуть спробувати порадити: "Слухай, я знаю людей, які ходили, яким стало легше". І говорити це треба м’яко: "Я не кажу, що тобі треба лікуватись. Я кажу, що тобі треба допомогти просто почувати себе так само спокійно і впевнено, як ти почувався раніше".

Варто говорити від себе і про себе, про свої почуття: "Бо твоя поведінка ніби підказує мені, що не все гаразд. Я бачу в твоїй поведінці те, що мені видається є проявом того, що тебе може щось сильно зачіпати".

Дякувати

Дехто каже, що відводить очі, коли бачить військового, особливо військового з травмами.

Хтось боїться, що якщо буде дивитися на військового, то цій людині може бути неприємно. І справді, кожна людина може реагувати по-різному.

Але не треба відводити очі. Можна просто покласти руку на серце. Чи нахилити голову. Посміхнутися. І подякувати.

Автор: Костянтин Лісовий, психотерапевт