Жінка в чорному. Різдвяний фільм жахів, який налякав Британію

Телевізійну адаптацію моторошного роману Сьюзен Гілл "Жінка в чорному", яка вперше вийшла в ефір напередодні Різдва 1989 року, вважають одним із найстрашніших фільмів в історії кіно.

В історії британського телебачення, мабуть, ніколи не було такої жахливої ​​сцени.

Стрічка Герберта Вайза стала вершиною британської традиції святкових історій про привидів. Але хоча загалом ця драма створювала відчуття жаху, що повільно наростає, одна її сцена заслужила місце серед найстрашніших кінематографічних моментів усіх часів - і заразом зіпсувала різдвяний сон багатьом людям.

Автор фото,ITV/ Shutterstock

Вікторіанського адвоката на ім'я Артур Кідд (якого грає британський актор Едріан Роулінз) біля особняка під назвою Марш-Хаус переслідують привиди.

Він отримав завдання розібратися із заповітом і майном нещодавно померлої клієнтки на ім'я пані Драблоу, однак натомість йому доводиться мати справу з привидами її сестри Дженнет Госс (роль якої виконує Полін Моран) – власне, Жінки в чорному – і її пустотливого сина Натаніеля, який сміється та кидає в людей м'ячі.

Якимось дивом Кідду вдається уникнути серцевого нападу, і він знаходить притулок у місцевому пабі, що створює у глядачів помилкове відчуття безпеки. Ви щиро вірите, що його муки нарешті закінчилися.

Але раптом повітря пронизує дикий шум - щось середнє між криками лисиці під час шлюбного сезону та риданнями матері, що оплакує дитину. Тоді з-за штори виходить Жінка в чорному - вона гарчить та повільно пливе до Кідда, який кричить і хапається за свої просочені потом простирадла.

"Я пам'ятаю, як дивився його зі своєю подругою Леслі, і ми так голосно кричали", - сміючись пригадує актор Марк Гетісс, відомий поціновувач фільмів жахів.

Гетісс вважає, що цей момент є однією з найстрашніших сцен в історії кіно, яка змушує віс підстрибнути від жаху, навіть якщо ви знаєте, що зараз буде - поряд зі сценами культових фільмів "Щелепи" чи "Психо".

"Я досі чую, як ми обоє ревемо від жаху, - додає Гетісс. - Від цієї сцени усе тіло проймає холод. Погляд Полін Моран - це чисте зло! Я думаю, що рекламна пауза, що була одразу після цієї сцени, принесла величезне полегшення усій країні".

Усе це - заслуга Моран. І не лише погляд, але і звук.

"Це були не спецефекти, це все я – розповідає вона BBC. - Мені хотілося створити звук, схожий на банші, або щось схоже на різання циркулярної пилки".

Автор фото,ITV/ Shutterstock

"Загалом, я хотіла, щоб у рухах Дженнет було відчуття, що вона не просто рухається вперед, а ширяє над землею, як відьма, - продовжує вона. - Я пам'ятаю, що Едріан кричав так голосно, що втратив свій голос, тож я, мабуть, добре виконала свою роботу, чи не так?"

Культова репутація фільму

Моран, звісно, добре виконала свою роботу.

За 35 років після виходу на екрани телеадаптація “Жінки в чорному” 1989 року стала культовою (серед її шанувальників - режисер Гільєрмо Дель Торо), а примара у виконанні Моран продовжує переслідувати глядачів ще довго після титрів.

Головною причиною подальшої інтриги та культового статусу фільму була його недоступність. Через боротьбу за ліцензійні права "Жінку в чорному" Вайза багато років було важко знайти, що посилювало чутки про її моторошність. Сьогодні її можна переглянути на стримінговому сервісі Amazon Prime.

"Після виходу фільму в ефір, можливо, горор перетворився на фільм, де люди просто рубали один одного на шматки, - розмірковує Моран. - Але наш фільм має таку повільну силу. Я припускаю, що мірою того, як фільми жахів ставали все більш хитромудрими, така прихована загроза в нашому фільмі сяяла все яскравіше, і люди стали дуже сильно хотіти її побачити".

"Жінка в чорному" - це готична казка, яка значною мірою вкоренилася в британській національній психіці. Книгу Гілл вивчають у школах, а її театральна адаптація йшла в лондонському театрі Fortune протягом 34 років до березня 2023 року, що зробило її однією з вистав, які найдовше демонстрували у Вест-Енді.

Автор фото,Alamy

У 2012 році за мотивами телевізійної версії зняли великоекранний фільм з Деніелом Редкліффом у головній ролі, але він вийшов значно слабшим - головний акцент у ньому зробили на компʼютерній графіці та стереотипно моторошних дітях-акторах.

Що робить фільм унікальним

На думку виконавця головної ролі Роулінза, телевізійна версія 1989 року залишається найкращою екранізацією знаменитого роману Гілл через її унікальний британський стиль.

"Це було ніби повернення у вікторіанську епоху, і Герберт Вайз справді вловив сірість тих часів, - каже він, - завдяки чому світ виглядає набагато реалістичнішим, а привиди - набагато правдоподібнішими".

“Я пам'ятаю, як приходив на знімальний майданчик і був просто вражений тим, чого досяг художній відділ у всіх дрібницях, - згадує Роулінз. - У фільмі є неймовірна стриманість, і всі страхи наростають дуже повільно. Мені просто пощастило отримати свою першу головну роль у такій чудовій постановці".

Скромний від природи актор, який згодом зіграв батька Гаррі Поттера у популярній серії фільмів, схильний применшувати власну гру. І все ж це - вагома причина успіху "Жінки в чорному".

У кожній сцені погляд Роулінза наповнений ідеальною сумішшю болю та співчуття. Те, як він дивиться на Жінку в чорному, зрештою змушує глядача відчувати трохи жалю щодо цієї примари, а коли він впадає в божевілля, хочеться його обійняти та заспокоїти.

Музику для "Жінки в чорному" 1989 року написала оскароносна композиторка Рейчел Портман, і вона наполягає на тому, що важливою причиною успіху фільму також є підхід Вайза до його звукового оформлення.

"Музика і звук дуже прості, але саме тому вони такі страшні! Вайз не хотів заглушити глядача шумом. Тому коли ви чуєте безтілесні дитячі голоси або свист паровозів, це справді вражає вас до глибини душі. Загалом музики небагато, і фільм більше покладається на діалоги, тому щоразу, коли з'являється моя партитура, це справді лякає", - каже вона.

Автор фото,Alamy

Від партитури до акторської гри, режисури та сценографії, "Жінка в чорному" 1989 року стала і залишається тріумфом - попри обмежений бюджет.

На думку Гетісса, що той факт, що глядачі, які бачили його ще під час першого виходу в ефір, досі ним захоплюються, можна пояснити спільною любов'ю британців до гарної історії про привидів на Різдво.

"Існує чудова традиція англійських святкових історій про привидів. Багато в чому - завдяки Чарльзу Діккенсу, який поєднав привидів зі святами в "Різдвяній пісні", - каже він. - Якщо говорити ширше, то я припускаю, що в усіх культурах існує давня традиція оповідань біля вогнища".

"Це та пора року, коли ніч настає раніше, і ти дивишся як назад, так і вперед, згадуючи сімейні історії. У цей час межа між тутешнім і потойбічним здається дуже тонкою. Ти сидиш і думаєш про людей, яких ти втратив, і раптом здається, що вони тут із тобою, слухають. Як писав Діккенс, Різдво відкриває двері до мертвих, і я думаю, що саме тому "Жінка в чорному" так вдало вийшла на телеекрани у Святвечір", - додає актор.

Моран каже, що було б чудово, якби "Жінку в чорному" знову показали по телебаченню на Різдво, познайомивши з нею нове покоління глядачів.

"Ця спадщина переживе мене, я впевнена, - вважає вона, - і мені подобається, що люди досі підходять до мене в 2024 році і кажуть, що я зіпсувала їм Різдво. Це практично змушує мене відчути, що переохолодження, яке я отримала під час зйомок, було того варте!"

"У нашому фільмі немає жодного спецефекту, і, я думаю, що саме тому ми досі говоримо про нього сьогодні. Герберт Вайз знав, що найжахливіша річ - це страхи у нашій свідомості та уява про те, що ховається у темному кутку"

Це співзвучно з власними коментарями Вайза. Нині покійний режисер казав журналісту Тоні Ерншоу ще в 2015 році: "Я навмисно не показував [Жінку в чорному] крупним планом [занадто часто], тому що таким чином глядачі можуть створити власне обличчя, яке уособлює їхній особистий шах".

Мабуть, найкраще це демонструє сцена з самого фільму, де Артур Кідд пояснює те, що він побачив, іншому персонажу: "Це були її очі. Вона не просто дивилася, вона ненавиділа. Жахливий шалений голод перетворився на ненависть. Від неї виходила якась сила".

І навіть через 35 років ця таємнича сила залишається такою ж страшною, як того Святвечора 1989 року.

Автор: Томас Гоббс, BBC Culture